Пізня осінь

Ув осені поважчала хода.
Чужі вітри, набухле листя, тиша…
Ще вчора була дужа і руда,
Сьогодні вже сіренька, наче миша.
Як важко доживать останні дні!
Ніхто старій і співчувать не хоче.
У прихистку ламкої бузини
Ховає сум і листопадні очі.
І нам з тобою радість не ділить,
Та й горе, слава Богу, не вродило.
Вогонь кохання вже і не димить,
Та й не палав він зорелітним дивом.
І що тепер, як згаяні літа…
Піду у церкву, їм поставлю свічку.
Я вже не той і ти давно не та,
Хоч береги ми однієї річки.
Та береги не сходяться – і квит,
Навіть тоді, коли всихає річка.
В житті судилось кожному горіть –
Кому багаттям, а кому, як свічка.
Вже осінь розгубила кольори,
Була прегарна, стала, наче миша.
Та неповторність кожної пори
Тим і висока і свята, як тиша.
Ліпи із неї пісню чи сльозу,
Коси траву від ранку і до смерку.
Коли в житті ішов ти на грозу,
То неодмінно вірив у веселку.
Що нам лишає пізній листопад,
Які думки душа його мережить?
Вже мовчазний і вихололий сад
І не біжить на стрічу наша стежка.
Лиш дні течуть, як з ручаїв вода,
Але стоїть дорога у тополях.
Ув осені поважчала хода,
У неї теж свої любов і доля.
14-15.Х1.2024р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ