Пісня як ідентифікація. Наболіле

Потім усе заполонила липуча російська попса з домішками низькопробної американської. Тільки зрідка, як екзотика, прозвучить українська пісня.

Даруйте, «піпл хавав» цю нав’язану музичну жуйку. Ба, навіть ходив і на Таю Повалій, і на Тіну Кароль, і на Ані Лорак, і на різні поп-гурти, які співають неукраїнською та «косят капусту», бо давно зрозуміли: в нинішній країні «бабло пабєждаєт зло»… А з ними зрозуміли композитори та поети і видають музпродукти на експорт.

Врешті-решт, справа не в російських ФМ-станціях. Не в мінорі московської попси, не в їхньому стогоні та завиванні. Залишимо їм їхнє.
Справа — у загальній культурі та солідарності народу. У тому, щоб не шукати в етері та не слухати російське радіо. Принципово та солідарно… Для прикладу: хорвати, словенці, поляки чи угорці — молоді й поважного віку — цікавляться виключно власною музикою. І ніколи б не купили квитка на концерт вітчизняного співака, репертуар якого складається з пісень чужинською мовою.

Доки натуралізовані чужинці визначатимуть, що за пісні мають звучати у нас, доти позитивного українського мелосу ми не почуємо. Варто звернутися до старого перевіреного.

Пригадую, як на початку 70-их років минулого століття мій однокласник після канікул у Підмосков’ї захоплено розповідав, що вся Росія танцює під «Червону руту»… Недавно товаришеві, любителю симфонічної музики, запропонував послухати записи українських пісень у виконанні Квітки Цісик. Після цього він по-іншому став сприймати відомі співані-переспівані твори.

Про що це свідчить? Про те, що кожна українська людина вільна шукати рідне, де б вона не перебувала. І вимагати обраного. Тому що «найбільше гнітять того, хто найменше вимагає». (Д. Донцов).

Антон ЧЕТВИРИКОВ,
м. Чернігів