Підсумки Всеправославного собору - десять тез від політтехнолога

Редакція "Сіверщини" попросила прокоментувати підсумки Всеправославного собору політтехнолога і журналіста Ростислава Мартинюка.

Формальним підсумком Критського собору є Послання від 26 червня. Там 12 пунктів. Кому цікаво - прочитайте. Головне - там немає змагання з Першим чи Другим Ватиканським собором, пафосу й "брюссельської" глибини розробки порушених тем. Собор заявив про справжню ЄДНІСТЬ православної Церкви і, принаймні, зняв закулісні насмішки католиків, які відверто глузували з нас, як із протестантів.

Собор не дав відповіді на два злободенні питання: новий календар і автокефалія. Проте і те, й інше тепер в активній, практичній площині розробки. І попри відсутности офіційних документів на цю тему - обговорення набуття автокефалії припинило бути табуйованою темою. Головна причина - успіхи Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Третє. Про персональний склад Собору. Тут багато великої політики. Але вона доречна. Бо диптихіальні та недиптихіальні православні автокефальні Церкви живуть у реальних обставинах. І нинішній Собор показав ЗАЛЕЖНІСТЬ усіх Церков від політичних обставин - внутрішнього і зовнішнього порядку.

4. Перемогою Вселенського патріарха стла участь у Соборі Сербського патріарха. Спочатку підверстаний у московські плани із зриву Собору, Белград таки полетів на Крит. Сербам обіцяли не займати питання автокефалії Чорногорії та Македонії, але взамін Сербський патріарх Іриней зробив сенсаційну заяву про те, що ситуація в церковній Україні - не лише внутрішня, і мусить бути вирішена не лише за участю самої України та Московського патріархату.

5. Окрема тема - "незрима присутність" православних Чорногорії та Македонії. Їх Церкви залишаються поза диптихом, але всім очевидно: визнання їх автокефалії - справа часу. Зараз Македонська та Чорногорська православні церкви взаємно визнаються УПЦ КП. І саме наша Церква є мотором у глобальному вирішенні проблеми надання "нових автокефалій". Поза Македонською та Чорногорською церквами - існує Хорватська православна церква, а в самій Туреччині - спроби створення Турецької православної церкви. На цьому тлі акцентовано вбого, "по-москальськи" виглядала делегація Сербського патріархату, яка першими особами на Соборі у своїй делегації визначила "фейкових" єпископів: митрополита Скопійського Іоанна - якого нема й не буде ні в Скопьє, ні в Македонії взагалі, та митрополита Чорногорського Амфілохія, який "удає" із себе "канонічного" у Чорногорії - по типу РПЦ в Україні.

6. Неприїзд на Собор Болгарської Церкви посилить кризу, яку переживає ця автокефалія. Патріарх Неофіт, як і його попередник Максим, - люди, що живуть із тавром співпраці з КГБ СССР та ДС НРБ. Смикнули за мотузку - Неофіт не поїхав. Як заспокійливий приз - пишний прийом для Неофіта у Сергієвому Посаді. А перед тим - якась баснословна "премія миру" від Москви Болгарському патріарху. Премія виглядала як публічний хабар...

Загалом, стосунки болгар і Константинополя залишаються напруженими. Вселенський патріарх довго тягнув із визнанням патріаршого достоїнства БПЦ - після Другої світової війни. Саме Фанар тримав у стані схизми Болгарську Церкву з 1876 по 1945 рік. Таке не забувається. І коли стало "дуже треба" Вселенському патріарху - Неофіт не поїхав. Є тут і вплив Москви, і суто болгарський формат протистояння з Фанаром.

7. Румунська патріархія зараз виступає партнером Вселенської у вирішенні українського питання. Проте, коли почнеться активна фаза переговорів про визнання нашої автокефалії та неминучого розриву з РПЦ, румуни можуть попросити щось взамін. Як мінімум, вони заберуть Молдову і далі розвиватимуть мережу румунських парафій в українській Бесарабії. Як максимум, змагатимуть за створення Румунського екзархату у складі УПЦ КП - на території Чернівецької області та півдні Бесарабії.

8. Символічною перемогою Вселенської патріархії стала присутність на Соборі предстоятеля Словацької православної Церкви - Ростислава. Цей своєрідний архієрей ще кілька років тому був у повній залежності від РПЦ, розколов Церкву Чеських земель і Словаччині - за сценарієм митрополита Алфєєва. Проте дипломатії Фанар вдалося не просто повернути Словацьку церкву, а й гарантувати свій довготерміновий вплив на неї, викинувши із чесько-словацьких розкладів Москву.

9. Участь Польської Церкви у Соборі - також сильний удар по Москві. Бо ПАПЦ де-факто перебуває під вирішальним упливом РПЦ, прослідковується там певна змова: полякам вигідніше мати навіть промосковську православну церкву, але не проукраїнську чи пробілоруську. Слжуб українською чи білоруською там нема. У храмах ПАПЦ поширюється чорносотенна література, цією Церквою опікуються багаті російські громадяни. Проте цього було не досить, щоб схилити ПАПЦ до демаршу.

10. Грузинська Церква залишається під винятковим впливом міліардера Іванішвілі. Сам Патріарх Ілія - у буквальному смислі старий агент КГБ СССР. Москва вирішила смикнути за ці мотузочки - і грузини лишилися вдома. Проте ситуація в самій ГПЦ - неоднозначна. Клірики й єпископат йдуть на співпрацю з УПЦ КП, непублічно відбуваються спільні богослужіння. Грузинська Церква залишається пасивним, але відданим другом Української автокефалії. Попри позицію Ілії та Іванішвілі.

Ростислав МАРТИНЮК