Переляканий горобець малої Дуськи

Останній місяць зими... Сніг ми, звісно, бачили, але йому до снігів мого дитинства як світлячку до Чумацького шляху.

Думаю, що в ту зиму мені точно було десь три роки і наближалося до чотирьох, бо я - березнева іменинниця. А молодшої сестрички, за яку я старша на чотири роки з місяцями, ще не було.

З вечора почався сильний снігопад. Горобці ховалися під шифером над ґанком, одного татко дістав і заніс мені показати. Я була в захопленні, хотіла поцілувати пташку, а вона неправильно мене зрозуміла і міцно вчепилася дзьобом в нижню губу. Я заверещала так, що дах здійнявся. Не менш переляканого горобця насилу відчепили і випустили на волю. А слід на губі лишався ще багато років. Та й зараз на холоді проступає.

Вранці дорослі встали порати худобу і я теж підхопилася. Мій батько був закоханий у географію, тому на всю стіну біля мого ліжечка почепив карту світу. Прокинувшись, я завжди розглядала ті місця, які він мені показував: Гімалаї, Чорне море, Одеса, Київ, Казахстан, Алма- Ата, Ташкент... Останній я любила найбільше, бо тато щовечора натоплював грубку щоб у хаті було тепло "як в Ташкенті"

Цього ранку мене відволікли від звичного споглядання стривожені голоси батьків: снігом завалило вхідні двері, добре що лопата ще від минулого снігопаду стояла в коридорі. Прокидавши хід до сараю, а потім до воріт, батько сказав: "Піду тещу відкопувати".

Мама вбігла з вулиці - війнула холодом, почала гріти руки під моєю ковдрочкою, примовляючи: "Сиди у тепленькому кубелечку й не вилазь, на дворі така зюзя, що може ніс відморозити!"

Трохи згодом мама розтопила піч, нагодувала мене молочною кашею і почала вимішувати книші. Вони були схожі на дві хлібини, внизу зліплені в одну і підперезані красивою косицею. Книші у нашому селі випікали раз у рік, на Свят-вечір - по кількості дідів-бабів та хрещених, яким слід було понести "вечерю". У мене було дві пари хрещених. Але першу вечерю, ще завидна, я несла, звісно ж, бабі Марусі. "Їхала" у тата на руках, а поруч дріботіла мама із загорнутим у білу просту хустку книшем. Вдома я подивилася у дзеркало і побачила, що й сама схожа на книш чи, скоріше, на перепічку, закутану в багато шарів одягу, а зверху запнуту великою хусткою, кінці якої проведені попід руками і зав'язані на спині великим вузлом.

Дорогу вдень прогорнули трактором. А бабина маленька хатка в кінці села нагадувала велику кучугуру. Тому що була обкладена снопами з кукурудзиння і присипана зверху високою сніговою периною. У дворі було снігу врівень з солом'яним дахом. Навіть вишні заховалися з маківкою. З двох боків від прокладеного татом "тунелю" сніг лежав на висоту його зросту. Надвечірній мороз утворив доволі таки міцний наст, який спокійно витримував мою вагу. А в хаті на гарячій плиті стояли відра зі снігом, який поволі ставав водою.

Доки дорослі частувалися, я попросилася погратися з Вовкою Слюшенком - на бабиному кутку теж не вродилося дівчат. Єдиний сусід був старшим років на шість-сім. Але це не заважало нам разом робити шкоду. От і тепер Вовка, якого теж витримував наст, запропонував мені зайти з боку городу, де дах трохи нижчий. Потім він планував піднятися до димаря, який вгадувався тільки цівками білого диму, і з'їхати звідти на санках позад хати - там "гірка" крутіша.

Хлопець приніс і спустив по боку "тунелю" маленьку драбинку для курей. Я, сопучи як циганський міх, вилізла до верхнього щабля, далі друг міцно вхопив мене за шкірку і витягнув нагору.

Велике зимове сонце, яке сідало за бабиним городом, прослало червону доріжку аж до димаря. Тією сяючою смужкою ми й піднімалися: спочатку Вовка, цуприкуючи за мотузок санки, слідом я, тримаючись за сідушку. Ось ми й на горі. Мене друг посадив поперед себе, міцно обхопив руками, відштовхнувся і ми поїхали назустріч вітру, який кидав в обличчя пригорщі колючих крижинок. Здавалося, що ми летимо над селом, над степом, із засипаною снігом лісосмугою вдалині за полем, і над цілим світом! Щоки горять, десь всередині у животі, - під хусткою, пальтечком, трьома штанцями, тілогрійкою, кофтою, кофточкою, баєвим халатом, простим платтячком, сорочечкою і маєчкою - вибухає захват напополам із страхом та ейфорією.

Коли з'їхали не менше трьох разів, дорослим здалося дивним гупання на хаті. Бабуся вийшла подивитися що за трясця там товчеться. Нічого не побачила і лагідно погукала: "Дусяню, де ти? Іди вже на піч грітися!"
Мене не було ніде видно і я мовчала, бо ми саме видиралися на хату. "Дусяяя! Дууууся!", - гукала баба Маруся, шукаючи мене поглядом. І раптом завважила на білому тлі біля димаря дві чорні постаті із санками. "Гіііііііііііі, Дууунько! - сплеснула руками. Із голосу бабусі вивітрилася вся лагідність. - Ах ти ж, вєхра! Ану злазь, льотра отака, та бігом мені! Отже ж шибайголова, а не дівчина! Хіба ж так можна, га?!"
Тато з мамою теж вискочили з хати і зблідли на виду, побачивши як Вовка із санками ніби заєць дав стрекача через город додому, а я скочуюся з хати - вся засніжена і схожа на великий вальок білої глини з ручками та ніжками. Скочуюся і сміюся, бо так ще краще, ніж на санках!

...У хаті просила щоб тільки дуже сердитому завжди сусідові, дядьку Альошці, нічого не казали. Бо він безжально поб'є Вовку. А Вовка хороший, виросте, вивчиться на лікаря і всім допоможе - у баби більше не болітимуть ні крижі, ні душа...

Коли я підросла, а Вовка таки поїхав у Миколаїв у свій інститут, не раз залазила на бабину хату - ганяти курей. В літню спеку вони часто сиділи і навіть ночували на вишнях. А звідти перелітали на стріху і розгрібали солому.
Цей лід, що на світлині, чернігівський. Приблизно 10-річної давності.

Євдокія ТЮТЮННИК