Пам’яті Станіслава Прощенка
У середу, 1 березня, до Храму Всіх Святих у Ніжині прийдуть на 10.30 ті, хто тебе пам’ятає, любить і шанує, аби разом з отцем Сергієм і твоєю родиною помолитися за вічний спокій і вічну пам’ять Воїна Станіслава. Я намагалася, Славчику, разом з твоїми друзями, рідними і побратимами зібрати і відтворити подробиці останнього для тебе бою 1 березня 2022 року, розповісти про тебе тим, хто тебе не знав особисто: вибач, бо всі слова бляклі у порівнянні з твоїм коротким, насиченим і яскравим життям.
Минув рік без Славчика.
Його війна почалася на Майдані. Продовжилася у 2014-ому.У складі 41-ого батальйону. Він називав його ніжинським, бо там, насправді, серед представників з усієї Чернігівщини було багато ніжинців.
Станіслав пройшов дві ротації у перший рік війни. З побратимами пройшов Лиман, Бахмут, Дебальцеве, Оленівку: це поруч з окупованим Єнакієвим. Ніяких розповідей про рейди в сіру зону. Лише гарна і пам’ятна світлина на блокпосту з побратимом і найкращим другом Анатолієм Сліпаком.
Блокпост був біля мосту через невеличку річечку за Оленівкою. Так звана крайня точка.
А на другій ротації позиції 41-ого були у Старогнатівці-Новогригорівці - Прохорівці. Сюди до земляків приїжджав і ділив хліб військовий кореспондент Iгор Волосянкін. Його світлини нині зберігаються в Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського. На них - і Станіслав Прощенко.
Влітку 2014 Станіслав демобілізувався.
Але ніжинський підприємець мав неспокійну і добру вдачу. Побачене і пережите на війні, де немає напівтонів і компромісів, він переніс у відносно мирне життя. Здавалося б: живи собі й радій, що повернувся живий, що вдома чекала дружина і донька, що народився син, що працює невеличкий бізнес…
Та як жити спокійно, коли чиновники ігнорують війну? Як чути проросійські наративи? Як жити поруч з російською церквою, що відверто підтримує і пропагує ідеї руського миру, а місцеві депутати не менш відверто підтримують цю церкву?
«Слава мав неабиякий авторитет. Він не давав спокійно жити жулікам у владних кабінетах. І при цьому багато допомагав. Тихо, без розголосу. Про це знав він і ті, кому він простягнув руку допомоги, - згадує Анатолій Сліпак. - А от свого побратима ми разом виручали. Було діло.»
То дитина у побратима захворіла, треба була коштовна операція. Слава допоміг. Виникла проблема у дочки знайомого зі здоров‘ям. Знову Слава рятує. У капелана проблеми з серцем: ледь не силоміць відвіз до Києва. Дякувати Богу і Славі - вчасно. І за життя про всі ці випадки ніхто й не знав. Про більшість і досі ми не знаємо.
Те, що волонтерив і допомагав захисникам, знали: бо й їздив до зони бойових дій з капеланом Сергієм Чечиним, який свого часу до них допомогу привозив і Боже слово.
Створив громадську організацію для ветеранів 41-ого батальйону «Щит 41», а пізніше організація переросла в ГО “Патріот”, що об’єднала багато хлопців, які боронили цілісність України в складі різних підрозділів: і 1-ша танкова бригада, і 13-й батальйон, 58-ма, і родини загиблих, і волонтери. Допомагав і неймовірно пишався молодіжною організацією ГО ''Дозір ''Крук''.
І у музеї російсько-української війни при військкоматі - його частка праці, душі, вкладень.
Дуже боляче переживав Слава бойові втрати батальйону на війні і небойові - вдома. Переживав і допомагав. Особливо діткам, що залишилися без батька. Тому іноді світлини з дітьми загиблих ніжинців плутають з сімейними: Слава не виставляв родинні фото, то вже друзі знімкували і робили дописи у ФБ.
Він все переживав як своє, особисте. Жив на розрив. Але все встигав!
Пригадую, на День прапора зібрав з отцем Сергієм усіх капеланів Чернігівської єпархії Православної Церкви України, ветеранів. І помолилися за вічну пам’ять загиблих, і ходою пройшлися ніжинськими вулицями, і кулішем всіх почастували, і концерт провели!.. І кожному капеланові з вдячністю подарували тактичні годинники. І діти загиблих ніжинських героїв отримали такі самі «дорослі» годинники. Вам треба казати, хто їх купив?
З літа 2014 до 24 лютого 2022 таких акцій, зустрічей, подарунків, допомоги не перерахувати… Це правда. Без ніяких перебільшень.
Один з напрямків Стасової громадської діяльності - допомога православним громадам у переході з московського патріархату до Православної Церкви України. Процитую одне з його інтерв’ю:
«Мене не влаштовує просто перемога над кац&&&ми. Потрібно ще вичистити з України їхню церкву. А якщо ми отут, в Україні, залишимо московський патріархат, це буде ракова пухлина. Вона рано чи пізно вибухне й буде нас нищити»
Люди не хочуть залишатися у російській церкві, хочуть переходити до ПЦУ, але завжди треба організатор, який і до обласного центру звозить, і з оформленням відповідних паперів допоможе. І Станіслав допомагав: Оленівка, Бобрик, Припутні, Парафіївка, Білі Вежі моляться в українській церкви рідною мовою.
«Були на зборах у Вертіївці – люди там уже готові переходити.
Ось у Крутах в нас не вийшло. Ми там створюємо нову релігійну громаду, з отцем Сергієм (Чутченком)»
———————————-
Зі споминів Олега на позивний «Тайфун»:
«Нас було на Гуньках 28 людей: 5 груп, які ходили на «вилазки». До Калинівки, Безуглівки, Талалаївки ( до речі, Станіслав звідти родом).(Моє уточнення для неніжинців: Гуньки - назва мікрорайону Ніжина. Це один з напрямків, який тримали оборонці Ніжина).
Командир у нас - Сергій Бурковський, справжній офіцер, захисник Донецького аеропорту, Герой України!
Але в ці дні ми були лише зі стрілецькою зброєю. Дзвонять місцеві з Дорогінки: до нас два російські бензовози зайшли. Слава кричить: «Їдемо!»
Продовжує розповідь Tatul Oganyan:
Дві машини одразу виїхало. В нашу троє в нашу вскочило: «Патріот» (позивний Станіслава), «Шаман»(Дмитро Шмагайло) і я. На краю села бачимо два російські бензовози біля сільського магазинчику, з якого 5 орків виходить: повні руки награбованих продуктів. Наші розвертають машину, вискакують - і на них. Вони кидають награбоване і кидаються навтьоки. Слава стріляє з «мухи» по бензовозу, той порожній: граната лише його пробила. Одного орка вбили, другого Дмитро на землю вклав, а троє орків забігли за будівлю. Слава за ними. Дістав гранату на ходу і вже видернув чеку, аж тут орки почали відстрілюватися, не прицільно, хаотично… Одна куля пробила Славі печінку, друга - ногу, третя застрягла в мобільному…
Коли підбігли хлопці, Слава підняв руку з гранатою без кільця ,тоді побратими перехватили гранату з руки Слави та обмотали чеку ізолентой. Поранення були важкі, тож швидко потягли Славу до машини.
Розповідає Ігор Дягель:
«Поклали пораненого Славу на заднє сидіння, в автівці скло було вибите, то хлопці на капоті їхали.
Хвилівський міст був підірваний, ми з Тайфуном їх там зустрічали. В брід через В’юницю перенесли Славу до швидкої. Я поїхав за ним слідом…»
«Слава був без свідомості, - важко згадує Олег події 1 березня 2022 року. - Я побачив його колір шкіри, думав, він вже помер. Але швидка повезла його до лікарні, там поклали його під апарат…
Через хвилин 20 телефонує Ігор Дягель: немає Слави…»
Ігор Дягель - не тільки побратим, а й кум. Чекав від кабінетом, аж вийшов сумний лікар… Йому, куму, довелося сповіщати Славину дружину.
Але Ігор розповів не тільки про загибель свого друга, а й про ті перші дні, коли довелося стримувати ворога на околицях міста, про знищених ворогів, спалену техніку, перекриті поваленими деревами дороги у Кошелівці… Станіслав був «заряджений» стояти до кінця.
____________________________
Славчику, після твоєї загибелі, після усіх жахить війни, яка впритул підійшла і до твого дому, докладаю: за минулий рік на Чернігівщині перейшло до Православної Церкви України ще 15 парафій.
Чернігівщина витримала російську навалу. Наші оборонці не здали міста і села. Не зайшли вороги до твого Ніжина.
На Гуньках приєдналося до тебе ще 9 захисників. Тепер ви охороняєте нас у складі Небесного воїнства.
Побратими помстилися за вас.
Стоять на захисті всі твої куми.
Війна ще не скінчилася. Виродки бомблять всю Україну. Але ми тримаємося. І обов’язково переможемо.
Доня вийшла заміж. Так, за того хлопця.
Син ходить до садочка. Цьогоріч піде до школи. Без тебе.
Дружина… їй важко, але вона пишається тобою. Сумує, плаче, але пишається.
І Толя дуже сумує, аж постарів… Пам’ятаєш, коли ви востаннє побачилися? Він родину побратима вивозив на західну, а ти мчав до Ніжина, аби захищати місто. Ви зустрілися на трасі. Це десь у Вінницькій області було. В тій колоні і донька твоя була з майбутнім зятем… Остання зустріч…
Відспівував тебе отець Сергій… Він так і продовжує ганяти на передову. Тепер це Бахмут. Там зараз спекотно.
Вулицю, яку ти так хотів перейменувати з Московської, таки ж перейменували. Тепер це вулиця Станіслава Прощенка. Так, Славчику, твоє ім’я на табличках.
Саме та вулиця, по якій мчала «швидка» з тобою. Ти був без свідомості, але живий. До лікарні довезли, а там ти й …
Ту здорову вазу з гільзи, що подарували тобі на день народження вдячні за допомогу бійці 95 бригади, ми поставили біля твого магазину, біля меморіальної дошки…
Ми пам’ятаємо тебе, Славчику…
Тетяна МИРГОРОДСЬКА
Минув рік без Славчика.
Його війна почалася на Майдані. Продовжилася у 2014-ому.У складі 41-ого батальйону. Він називав його ніжинським, бо там, насправді, серед представників з усієї Чернігівщини було багато ніжинців.
Станіслав пройшов дві ротації у перший рік війни. З побратимами пройшов Лиман, Бахмут, Дебальцеве, Оленівку: це поруч з окупованим Єнакієвим. Ніяких розповідей про рейди в сіру зону. Лише гарна і пам’ятна світлина на блокпосту з побратимом і найкращим другом Анатолієм Сліпаком.
Блокпост був біля мосту через невеличку річечку за Оленівкою. Так звана крайня точка.
А на другій ротації позиції 41-ого були у Старогнатівці-Новогригорівці - Прохорівці. Сюди до земляків приїжджав і ділив хліб військовий кореспондент Iгор Волосянкін. Його світлини нині зберігаються в Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського. На них - і Станіслав Прощенко.
Влітку 2014 Станіслав демобілізувався.
Але ніжинський підприємець мав неспокійну і добру вдачу. Побачене і пережите на війні, де немає напівтонів і компромісів, він переніс у відносно мирне життя. Здавалося б: живи собі й радій, що повернувся живий, що вдома чекала дружина і донька, що народився син, що працює невеличкий бізнес…
Та як жити спокійно, коли чиновники ігнорують війну? Як чути проросійські наративи? Як жити поруч з російською церквою, що відверто підтримує і пропагує ідеї руського миру, а місцеві депутати не менш відверто підтримують цю церкву?
«Слава мав неабиякий авторитет. Він не давав спокійно жити жулікам у владних кабінетах. І при цьому багато допомагав. Тихо, без розголосу. Про це знав він і ті, кому він простягнув руку допомоги, - згадує Анатолій Сліпак. - А от свого побратима ми разом виручали. Було діло.»
То дитина у побратима захворіла, треба була коштовна операція. Слава допоміг. Виникла проблема у дочки знайомого зі здоров‘ям. Знову Слава рятує. У капелана проблеми з серцем: ледь не силоміць відвіз до Києва. Дякувати Богу і Славі - вчасно. І за життя про всі ці випадки ніхто й не знав. Про більшість і досі ми не знаємо.
Те, що волонтерив і допомагав захисникам, знали: бо й їздив до зони бойових дій з капеланом Сергієм Чечиним, який свого часу до них допомогу привозив і Боже слово.
Створив громадську організацію для ветеранів 41-ого батальйону «Щит 41», а пізніше організація переросла в ГО “Патріот”, що об’єднала багато хлопців, які боронили цілісність України в складі різних підрозділів: і 1-ша танкова бригада, і 13-й батальйон, 58-ма, і родини загиблих, і волонтери. Допомагав і неймовірно пишався молодіжною організацією ГО ''Дозір ''Крук''.
І у музеї російсько-української війни при військкоматі - його частка праці, душі, вкладень.
Дуже боляче переживав Слава бойові втрати батальйону на війні і небойові - вдома. Переживав і допомагав. Особливо діткам, що залишилися без батька. Тому іноді світлини з дітьми загиблих ніжинців плутають з сімейними: Слава не виставляв родинні фото, то вже друзі знімкували і робили дописи у ФБ.
Він все переживав як своє, особисте. Жив на розрив. Але все встигав!
Пригадую, на День прапора зібрав з отцем Сергієм усіх капеланів Чернігівської єпархії Православної Церкви України, ветеранів. І помолилися за вічну пам’ять загиблих, і ходою пройшлися ніжинськими вулицями, і кулішем всіх почастували, і концерт провели!.. І кожному капеланові з вдячністю подарували тактичні годинники. І діти загиблих ніжинських героїв отримали такі самі «дорослі» годинники. Вам треба казати, хто їх купив?
З літа 2014 до 24 лютого 2022 таких акцій, зустрічей, подарунків, допомоги не перерахувати… Це правда. Без ніяких перебільшень.
Один з напрямків Стасової громадської діяльності - допомога православним громадам у переході з московського патріархату до Православної Церкви України. Процитую одне з його інтерв’ю:
«Мене не влаштовує просто перемога над кац&&&ми. Потрібно ще вичистити з України їхню церкву. А якщо ми отут, в Україні, залишимо московський патріархат, це буде ракова пухлина. Вона рано чи пізно вибухне й буде нас нищити»
Люди не хочуть залишатися у російській церкві, хочуть переходити до ПЦУ, але завжди треба організатор, який і до обласного центру звозить, і з оформленням відповідних паперів допоможе. І Станіслав допомагав: Оленівка, Бобрик, Припутні, Парафіївка, Білі Вежі моляться в українській церкви рідною мовою.
«Були на зборах у Вертіївці – люди там уже готові переходити.
Ось у Крутах в нас не вийшло. Ми там створюємо нову релігійну громаду, з отцем Сергієм (Чутченком)»
———————————-
Зі споминів Олега на позивний «Тайфун»:
«Нас було на Гуньках 28 людей: 5 груп, які ходили на «вилазки». До Калинівки, Безуглівки, Талалаївки ( до речі, Станіслав звідти родом).(Моє уточнення для неніжинців: Гуньки - назва мікрорайону Ніжина. Це один з напрямків, який тримали оборонці Ніжина).
Командир у нас - Сергій Бурковський, справжній офіцер, захисник Донецького аеропорту, Герой України!
Але в ці дні ми були лише зі стрілецькою зброєю. Дзвонять місцеві з Дорогінки: до нас два російські бензовози зайшли. Слава кричить: «Їдемо!»
Продовжує розповідь Tatul Oganyan:
Дві машини одразу виїхало. В нашу троє в нашу вскочило: «Патріот» (позивний Станіслава), «Шаман»(Дмитро Шмагайло) і я. На краю села бачимо два російські бензовози біля сільського магазинчику, з якого 5 орків виходить: повні руки награбованих продуктів. Наші розвертають машину, вискакують - і на них. Вони кидають награбоване і кидаються навтьоки. Слава стріляє з «мухи» по бензовозу, той порожній: граната лише його пробила. Одного орка вбили, другого Дмитро на землю вклав, а троє орків забігли за будівлю. Слава за ними. Дістав гранату на ходу і вже видернув чеку, аж тут орки почали відстрілюватися, не прицільно, хаотично… Одна куля пробила Славі печінку, друга - ногу, третя застрягла в мобільному…
Коли підбігли хлопці, Слава підняв руку з гранатою без кільця ,тоді побратими перехватили гранату з руки Слави та обмотали чеку ізолентой. Поранення були важкі, тож швидко потягли Славу до машини.
Розповідає Ігор Дягель:
«Поклали пораненого Славу на заднє сидіння, в автівці скло було вибите, то хлопці на капоті їхали.
Хвилівський міст був підірваний, ми з Тайфуном їх там зустрічали. В брід через В’юницю перенесли Славу до швидкої. Я поїхав за ним слідом…»
«Слава був без свідомості, - важко згадує Олег події 1 березня 2022 року. - Я побачив його колір шкіри, думав, він вже помер. Але швидка повезла його до лікарні, там поклали його під апарат…
Через хвилин 20 телефонує Ігор Дягель: немає Слави…»
Ігор Дягель - не тільки побратим, а й кум. Чекав від кабінетом, аж вийшов сумний лікар… Йому, куму, довелося сповіщати Славину дружину.
Але Ігор розповів не тільки про загибель свого друга, а й про ті перші дні, коли довелося стримувати ворога на околицях міста, про знищених ворогів, спалену техніку, перекриті поваленими деревами дороги у Кошелівці… Станіслав був «заряджений» стояти до кінця.
____________________________
Славчику, після твоєї загибелі, після усіх жахить війни, яка впритул підійшла і до твого дому, докладаю: за минулий рік на Чернігівщині перейшло до Православної Церкви України ще 15 парафій.
Чернігівщина витримала російську навалу. Наші оборонці не здали міста і села. Не зайшли вороги до твого Ніжина.
На Гуньках приєдналося до тебе ще 9 захисників. Тепер ви охороняєте нас у складі Небесного воїнства.
Побратими помстилися за вас.
Стоять на захисті всі твої куми.
Війна ще не скінчилася. Виродки бомблять всю Україну. Але ми тримаємося. І обов’язково переможемо.
Доня вийшла заміж. Так, за того хлопця.
Син ходить до садочка. Цьогоріч піде до школи. Без тебе.
Дружина… їй важко, але вона пишається тобою. Сумує, плаче, але пишається.
І Толя дуже сумує, аж постарів… Пам’ятаєш, коли ви востаннє побачилися? Він родину побратима вивозив на західну, а ти мчав до Ніжина, аби захищати місто. Ви зустрілися на трасі. Це десь у Вінницькій області було. В тій колоні і донька твоя була з майбутнім зятем… Остання зустріч…
Відспівував тебе отець Сергій… Він так і продовжує ганяти на передову. Тепер це Бахмут. Там зараз спекотно.
Вулицю, яку ти так хотів перейменувати з Московської, таки ж перейменували. Тепер це вулиця Станіслава Прощенка. Так, Славчику, твоє ім’я на табличках.
Саме та вулиця, по якій мчала «швидка» з тобою. Ти був без свідомості, але живий. До лікарні довезли, а там ти й …
Ту здорову вазу з гільзи, що подарували тобі на день народження вдячні за допомогу бійці 95 бригади, ми поставили біля твого магазину, біля меморіальної дошки…
Ми пам’ятаємо тебе, Славчику…
Тетяна МИРГОРОДСЬКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |