Дев’ятий рік війни
Втомилася сперечатися (це не означає, що перестала сперечатися !!!) з тими, хто рахує війну з 24 лютого і не додає «Широка війна» або широкомасштабне вторгнення. Бо це повторення російських наративів. Подивіться на заголовки українських ЗМІ у березні. І на заголовки європейських. Це не тому, що за кордоном помічають війну краще, ніж в Україні: це точність і правильність формулювань, визначень, назв. Чого так бракує українській журналістиці.
Натрапила на суголосний мені допис від @Diana Makarova. Не могу не поділитися:
«… вчора я розфрендила ще одну френдесу, яка написала вдохновенно і траурно:
"Сто тридцять четвертий день війни..." - і далі про свої переживання у війні, яка для неї почалась у лютому 22-го року.
Я їх розфренджую і викидаю подалі, тих, хто так пише, каже так і відчуває так. Я не припиню їх зневажати і більше того - вважати, що своєю сліпотою й байдужістю до війни, яка роками точилась на їхній землі, а вони її не помічали - саме цим вони теж посприяли оцій останній навалі ворога.
Так, сліпотою й байдужістю. Бо ті, хто пропускав війну крізь серце вісім років до вторгнення, ніколи не напише й не скаже так. Для тих, хто був у цій війні й з цією війною, вторгнення - лише черговий етап цієї битви.
Саме сліпим та байдужим кричали ми, що війна - ревнива сука.
Що коли її не помічати, вона починає стурбовано метушитись і приходить до вашого порогу. І стукає у двері.
Війна - самозакохане стерво. Її не можна не помічати. Не помічати війну небезпечно. Бо тоді одного разу прокинешся від стуку в двері. Спитаєш - хто там? А у відповідь кокетливе:
- Це я, твоя війна. Ну, здрастуй, дорогенький.
Не можу спати.
Просто сьогодні, вчергове, як і кожного дня, замислилась - так скільки ж їх, тих, що прийшли на війну тоді, коли вона реально почалась, у 14-му - вже перейшли в дійсну армію мертвих.
Непереможену армію.
І ці слова йдуть поруч зі мною, вони мені сняться, можливо, я ще й тому не можу іноді спати, хоч втома долає - втома восьми років і чотирьох місяців війни.
Не кажіть, що війна почалась у лютому 22-го року.
Цими словами ви нарешті вбиваєте тих, хто гинув з 14-го по 22-й. Гинув за вас.
Вбиваєте їх вже назавжди.
... "я все зрозумів. ну нарешті. ви нас не помічаєте, бо ми давно мертві. ми всі, на тій тонкій червоній лінії, ми всі здохли ще у 14-му. мабуть, там у вас війна скінчилась, і тільки ми не можемо полишити той фронт, бо ми армія мертвих.
помоліться за нас своїм богам, тільки обережно, бо якщо ми підемо з нуля, то ми всі зустрінемося.
а чи воно вам треба?" ...(Швейк)»
Тетяна МИРГОРОДСЬКА
Натрапила на суголосний мені допис від @Diana Makarova. Не могу не поділитися:
«… вчора я розфрендила ще одну френдесу, яка написала вдохновенно і траурно:
"Сто тридцять четвертий день війни..." - і далі про свої переживання у війні, яка для неї почалась у лютому 22-го року.
Я їх розфренджую і викидаю подалі, тих, хто так пише, каже так і відчуває так. Я не припиню їх зневажати і більше того - вважати, що своєю сліпотою й байдужістю до війни, яка роками точилась на їхній землі, а вони її не помічали - саме цим вони теж посприяли оцій останній навалі ворога.
Так, сліпотою й байдужістю. Бо ті, хто пропускав війну крізь серце вісім років до вторгнення, ніколи не напише й не скаже так. Для тих, хто був у цій війні й з цією війною, вторгнення - лише черговий етап цієї битви.
Саме сліпим та байдужим кричали ми, що війна - ревнива сука.
Що коли її не помічати, вона починає стурбовано метушитись і приходить до вашого порогу. І стукає у двері.
Війна - самозакохане стерво. Її не можна не помічати. Не помічати війну небезпечно. Бо тоді одного разу прокинешся від стуку в двері. Спитаєш - хто там? А у відповідь кокетливе:
- Це я, твоя війна. Ну, здрастуй, дорогенький.
Не можу спати.
Просто сьогодні, вчергове, як і кожного дня, замислилась - так скільки ж їх, тих, що прийшли на війну тоді, коли вона реально почалась, у 14-му - вже перейшли в дійсну армію мертвих.
Непереможену армію.
І ці слова йдуть поруч зі мною, вони мені сняться, можливо, я ще й тому не можу іноді спати, хоч втома долає - втома восьми років і чотирьох місяців війни.
Не кажіть, що війна почалась у лютому 22-го року.
Цими словами ви нарешті вбиваєте тих, хто гинув з 14-го по 22-й. Гинув за вас.
Вбиваєте їх вже назавжди.
... "я все зрозумів. ну нарешті. ви нас не помічаєте, бо ми давно мертві. ми всі, на тій тонкій червоній лінії, ми всі здохли ще у 14-му. мабуть, там у вас війна скінчилась, і тільки ми не можемо полишити той фронт, бо ми армія мертвих.
помоліться за нас своїм богам, тільки обережно, бо якщо ми підемо з нуля, то ми всі зустрінемося.
а чи воно вам треба?" ...(Швейк)»
Тетяна МИРГОРОДСЬКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |