Як Вінграновського я привозив у Чернігів
"Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!" -
це так молодий поет Микола Вінграновський кинув в очі розпинателям із ЦК компартії. І це перегукувалося із Франковим: "Я - декадент? Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох!". Сьогодні Вінграновському було б 90 років...
...Коли ми проводили в Чернігові "Просвітянські зустрічі", я вирішив привезти в наше місто Миколу Вінграновського. Зідзвонився, домовився - він сказав, що з ногами проблема, то треба машиною забрати з квартири і доставити назад. Машину дав Дмитро Іванов - це була "Волга" газети "Комсомольський гарт". А зустріч вирішили провести в музеї Коцюбинського, директор якого Юлій Романович давно знав і шанував Вінграновського, не без хитрого посміху розповідаючи про його двох дружин одночасно 🙂.
Приїжджаю на Чкалова, до письменницького будинку, знаходжу квартиру - Вінграновський, ставний і повнотілий, зустрічає мене у халаті, якомусь коштовному - я не розбираюсь. Я роздивляюсь по хаті, а він приглядається до мене. Бачу шаблю - без піхов, вона просто стоїть сторчма, прислонена до стіни. Кінематографічно. Показово стоїть. Він помічає погляд: "То я тренуюсь!". Не без погорди сказано... Та я знаю, що в геніальних людей свої химороди і здивування показую лише із ввічливості.
Проте мене зацікавила ікона. "О, - кажу- наш Феодосій Чернігівський!". Микола Степанович тепер уже і дивується, і наче аж обурюється: "Ні, це святий Микола! Бо я ж Микола!" - аж наче ображається по-дитоячому. А я то зображення Феодосія Углицького добре знаю, настоюю: " Та ні ж, це Феодосій!".
Власне, виїжджаємо з Києва. На Лісовій, тоді вона звалася Піонерською, Вінграновський зупиняє машину і каже мені - він не просив, він просто наказував, дійсно "Маршал Вінграновський", як назвав книжку про свого старшого друга Павло Вольвач - "Йди купи пива!". І дає купюру завелику для одної (як я думав) пляшки пива. Я здивовано кажу, що тут буде на 5 пляшок. Вінграновський велично і указуюче: "Вони що - вкиснуть?!". Скоряюся... 🙂
Сама зустріч у Чернігові пройшла якось зіжмакано, бо він встиг прочитати тільки зо дві поезії, а решту часу зайняли бабські охи та ахи навколо класика, якому може це й подобалося, але забрало час у поезії. А читав Вінграновський талановито - мені досі відлунює його "Сеньйорито акаціє, добрий вечір! Я забув, що забув був вас..."
А тепер ще й подумалося: Вінграновського недарма взяв до себе учнем Довженко - вони обоє любили красу. І я, тепер зрідка буваючи в Києві, згадую Довженка, якому так не стачало бачити красивих людей. Мені, до речі, теж.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!" -
це так молодий поет Микола Вінграновський кинув в очі розпинателям із ЦК компартії. І це перегукувалося із Франковим: "Я - декадент? Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох!". Сьогодні Вінграновському було б 90 років...
...Коли ми проводили в Чернігові "Просвітянські зустрічі", я вирішив привезти в наше місто Миколу Вінграновського. Зідзвонився, домовився - він сказав, що з ногами проблема, то треба машиною забрати з квартири і доставити назад. Машину дав Дмитро Іванов - це була "Волга" газети "Комсомольський гарт". А зустріч вирішили провести в музеї Коцюбинського, директор якого Юлій Романович давно знав і шанував Вінграновського, не без хитрого посміху розповідаючи про його двох дружин одночасно 🙂.
Приїжджаю на Чкалова, до письменницького будинку, знаходжу квартиру - Вінграновський, ставний і повнотілий, зустрічає мене у халаті, якомусь коштовному - я не розбираюсь. Я роздивляюсь по хаті, а він приглядається до мене. Бачу шаблю - без піхов, вона просто стоїть сторчма, прислонена до стіни. Кінематографічно. Показово стоїть. Він помічає погляд: "То я тренуюсь!". Не без погорди сказано... Та я знаю, що в геніальних людей свої химороди і здивування показую лише із ввічливості.
Проте мене зацікавила ікона. "О, - кажу- наш Феодосій Чернігівський!". Микола Степанович тепер уже і дивується, і наче аж обурюється: "Ні, це святий Микола! Бо я ж Микола!" - аж наче ображається по-дитоячому. А я то зображення Феодосія Углицького добре знаю, настоюю: " Та ні ж, це Феодосій!".
Власне, виїжджаємо з Києва. На Лісовій, тоді вона звалася Піонерською, Вінграновський зупиняє машину і каже мені - він не просив, він просто наказував, дійсно "Маршал Вінграновський", як назвав книжку про свого старшого друга Павло Вольвач - "Йди купи пива!". І дає купюру завелику для одної (як я думав) пляшки пива. Я здивовано кажу, що тут буде на 5 пляшок. Вінграновський велично і указуюче: "Вони що - вкиснуть?!". Скоряюся... 🙂
Сама зустріч у Чернігові пройшла якось зіжмакано, бо він встиг прочитати тільки зо дві поезії, а решту часу зайняли бабські охи та ахи навколо класика, якому може це й подобалося, але забрало час у поезії. А читав Вінграновський талановито - мені досі відлунює його "Сеньйорито акаціє, добрий вечір! Я забув, що забув був вас..."
А тепер ще й подумалося: Вінграновського недарма взяв до себе учнем Довженко - вони обоє любили красу. І я, тепер зрідка буваючи в Києві, згадую Довженка, якому так не стачало бачити красивих людей. Мені, до речі, теж.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |