Отець Семен Перва, що був у Чернігові першим
Він приїхав першим священиком відроджуваної української православної церкви. І прізвище відповідне -- Перва. А сам сміявся:" У мене батько циган, мати - румунка, а я -- українець". Його приймав завжди Патріарх Мстислав, а хто не приймали -- згодом каялися. Коли ми громадою довго виходжували дозвіл від комуністичної влади хоч на який- небудь храм у Чернігові, всі відмовляли. Ми служили під храмами, під облвиконкомом. Коли ж допекло -- отець Семен Перва поклав руку на голову тодішній заступниці голови облвиконкому і прочитав якусь молитву. Та сміялася і ні в що не вірила. Через якийсь час розказала нашій прихожанці Надії Лук'яненко: "А ваш батюкша таки сильний -- у мене батьки померли, з роботи мене вигнали і з чоловіком розвелася"...
Отець Семен був першим, хто молився у Чернігові і в Батурині українською мовою. Тож сьогодні, коли ми напрапили на розповідь про нього на галицькому сайті, із задоволенням передруковуємо.
Священик з села Грамітного Верховинського району о. Семен Перва за 55 літ прожив нелегке бурхливе на події життя. З них — 20 років священичого служіння. Найбільшим гріхом, який ламає долю людини, священик вважає гордість і незнання законів всесвіту.
Вся суть отця Семена Перви — це незвідані навіть ним самим глибини дивини духовної. А прийшла і поклонилася його серцю ця дивина з багатолітніх пошуків себе, свого місця на землі, з боріння з паралічем тіла, неодноразового падіння у безпам’ятство клінічної смерті, з терпіння болю фізичного, морального, душевного...
Починав самостійне життя з навчання у Рогатинському технікумі, згодом закінчив історичний факультет Чернівецького університету, філологічний — Кам’янець-Подільського педінституту. П’ять років читав лекції з теології у Чернівецькому університеті та в Коломийському теологічному училищі. Досконало володіє англійською, німецькою і французькою мовами. Служив благочинним у Чернігівській, Київській єпархіях.
Любов до України та національно-патріотичні почуття привели його до організації та активної участі в багатьох громадсько-політичних акціях Батурина, Києва, Переяслава-Хмельницького. Там він близько познайомився з В’ячеславом Чорноволом, патріархом Володимиром Романюком, Іваном Драчем, Левком Лук’яненком та багатьма іншими яскравими постатями України.
У найважчі часи, пригадує о. Семен, рятували любов Бога, рідних і молитва. Саме у молитвах та роздумах про сенс життя він неодноразово відчував незриму присутність біля себе Христа — Його любов виливалась на безпомічне тіло потужними потоками благодаті Духа Святого. У такі миті серце запалювалось дивним вогнем — хотілося жити, бігти по росяних зелених травах, щось робити значуще.., — і він уже починав вірити, що колись-таки Бог поставить його на ноги. І поставив. І послав нести людям благу вість Христа, учити їх жити і вмирати во Христі.
Сьогодні цей моложавий у свої п’ятдесят п’ять років священик служить у найвіддаленіших гірських селах — Грамітному і Голошині. Їх розділяють десятки кілометрів крутого вибоїстого бездоріжжя. І, о, як це дивно — у спеку, дощі, морози, білими заметами, через шаленіючі в горах вітри він долає ці відстані безустанно. і таки дивується сам собі: звідки сили беруться?
Він ніколи не відділяв себе від Бога й України, і коли доля прикувала його до ліжка на цілі десять літ, о. Семен возридав до Неба, до Отця, як ніколи не ридав: «Господи, зціли мене, якщо хочеш, і дай сили послужити Тобі, послужити людям і землі своїй для відродження й утвердження Духу і Любові на ній. Господи, я син Твій, а Ти, Отче, Батько мій...» і Небеса почули о. Семена Перву — він таки вирвався з недуги і повернувся до життя здоровим і цілісним. Але вже не тим, яким був десять років до цього. Ця дистанція перемісила його життя, як тісто у кориті: змінилися мислення, сердечні відчуття, бачення багатьох речей у світі. Та не зі знань, не з наук воно змінилося, а зійшло, як дар у глибинних просторах серця, як літнє сонце, дароване Богом.
Люди дару цього здебільшого не помічають, приймають його як належне і тому не дякують і навіть не задумуються, що якби перестало сонце світити, життя на землі просто б зупинилося.
Сьогодні о. Семен не може пояснити, як проявився і як діє цей феномен у серці та очах — бачити людський гріх і його наслідки у долі, у житті людини. Зате знає: нести такий дар у собі — це тяжкий хрест, непояснимий біль душі й серця, тяжкі кайдани на ногах, які нерідко приковують тебе до землі і ти кроку не можеш зробити. Це як параліч, у якому він уже томився десятиріччя, як темниця, в яку не пробивається жоден промінчик світлаѕ і все це разом називається людський гріх.
А болю додає ще й те, що люди, здебільшого, народивши неправду, не бажають своїми силами, устремлінням розчищати авгієві конюшні у власному житті. Вчинений гріх ламає, крише, перетирає життя і долю людини, а вона, уже перешукавши порятунку скрізь і всюди, приходить нарешті до Бога — дає на Службу Божу кілька гривень і чекає чуда. Це добре, що чекає і надіється, бо і Служба Божа потрібна. Тільки самому ще треба щось робити. Гріх не відкупиш десятьма гривнями. Власну неправедність, чорноту сердечну треба ще й самому розгрібати, вимітати — треба, як каже о. Семен Перва, відроджувати в собі нову, чисту людину. інакше життя твоє стане пеклом на землі.
Дорога до Грамітного неблизька і не шосейна. Проте сюди щодня прямують по кілька десятків легковиків — до о. Семена Перви.
Затишна дерев’яна церковця сонечком світиться серед невеликого гірського села, яке розкинулося по високих горах і якому рукою подати полонинам, головою торкнутися неба і пригорщами збирати в руки хмари. У церкві так людно і тісно, що, здається, яблуку ніде впасти. Це будна днина, і місцеві гуцули пораються на сінокосах, а Служба правиться щоденно для Бога і для приїжджих.
Отець Семен розпочинає її не як в інших церквах, а проповіддю-розмовою про Духа Святого, Який живе ось тут, Який дихає, де хоче і на кого хоче. Це Дух Святий, наголошує священик, працює і проявляється у кожній людській душі різними дарами, талантами; це Дух Святий робить нас людьми Божими... І ти про це наче вже знаєш і чув не раз, та з уст цього чоловіка ці слова падають живими зернами на саме дно душі, і щось з тобою таке робиться, що не можеш собі пояснити — тільки потоками сльози зрошують очі, як рясні літні дощі ці високі зелені гори.
Священикова гаряча, як вогонь, рука легко лягає на чоло людини, а уста говорять про такі її тайни, які б вона нізащо не розкрила — соромно. «Сину, Бог любить тебе і прощає тобі — іди і більше не гріши. Твори добро і будь сином Божимѕ», — о. Семен цілує чоловіка в чоло, у щоку і благословляє на життя чисте, праведне і святе. Так починається сповідь, яка закінчується у переважній більшості слізьми.
— Плач, дитинко, плач, — каже священик молодій жінці, — цією солоною водичкою, що виливається з твого серця, ти змиваєш гріх з долі, з сім’ї...
Ця жінка привезла до о. Семена свою хвору дівчинку. Маленька білявка лежить на церковній лавочці, прикрита білими пеленами, і дивиться, не зморгнувши, в одну точку.
— Скільки вашій дівчинці місяців? — питаю.
— Вісім років, — відповідає та, — Марічка все розуміє, але не говорить, не росте, не розвивається...
Жінка відхиляє пеленку — очі зупиняються на жахливій картині тіла маленької: воно все у суцільних криваво-водяних ранах. Марічку вже показували і лікували в обласних і столичних лікарнях — допомогти ніхто не може. Сьогодні її привезли до о. Семена, аби він помолився над нею. Отець бере дитину на руки і кладе на вході райських дверей.
— Ваша дівчинка, — каже о. Семен жінці, — проклята ще у вашій утробі, тому дитині ніякі лікарі не можуть допомогти, бо проблема ця не медична, а духовна. Ваш чоловік є тут? — питає.
— Є.
— Ходи, синку, сюди.
Тяжкохвора Марічка впродовж восьми років вимучила, перетворила життя цих двох молодих людей у суцільне пекло, і горе глибокими печатями відбилося у їхніх втомлених очах, на зсутулених худощавих постатях.
— Тебе Іваном звати?
— Ні, Віктором.
— Але народився ти на Івана, так?
— Так.
— Ну от, видиш, синочку, батьки позбавили тебе небесного ангельського захисту. А ти знаєш, що у муках Марічки — твій гріх?
— Чому мій гріх? — питає перелякано чоловік.
— У свої молоді роки ти був легковажним парубком, обманливим, безвідповідальним: залишив дівчину вагітною і оженився з іншою, хоч клявся любити до смерті. Чи міг ти відчути її біль і розпуку, сором перед батьками, людьми, друзями, які вона витримала на собі? Вона плакала, а ти веселився, сміявся і поринув у солодощі життя зі світлими надіями. А коли твоя молода дружина завагітніла, покинута тобою дівчина прокляла зачатий плід. Я правду кажу? — твердо питає о. Семен. — Було таке?
— Правду, — відповідає знічений поблідлий чоловік.
— Кайся, синку, у своїй неправедності. Все, що сіємо, те збираємо. Великої веселості від дитини ви вже не будете мати. Просіть Бога, живіть по совісті — і у п’ятнадцять років ваша Марічка буде ходити, буде сама себе обходити. А це вже багато.
Я не випадково навела цей один-єдиний приклад з безмежжя подібних до нього. Ми не те що часто, а взагалі не можемо пояснити у нашому житті невдач, виникнення хвороб, трагедій, руйнувань, сліз. Ми навіть не задумуємось над такими важливими, доленосними речами. Нас ніхто цього не вчив і не вчить. А якщо згадуємо, то у паузах життя. Може, думаю, феномен о. Семена Перви і є в тому, що кожна відправлена ним Служба Божа несе у людські серця потужні енергії врозумлення того, що всі страждання, поразки, які відчули на собі інші люди через неправедні дії. Хтось там, нагорі, збирає їх і повертає нам сповна. Чим більше отрути, болю ти виливаєш у світи, а чи на ту чи іншу живу істоту, — й тим більше страждань відчуваєш на собі. Ти пожнеш рівно стільки болю, скільки пережили інші «по твоїй милості».
— Отче Семене, — спитала у священика, — невже люблячий Бог не залишає нам після гріха шансу на зцілення тіла і відродження душі?
І отець Семен розповів мені про такі речі, описати які не вистачило б паперу. Зрештою, він про них дохідливо говорить людям. Він ніколи не поспішає закінчити проповідь, а чи скоротити поспішністю молитву. Тому кожне служіння з ним починається о 9-10 годині, а закінчується о 16-17-й. І головне — ніхто не втомлюється, ніхто не спить і ніхто не хоче розлучатися з тими духовними потоками Світла, які виливаються на кожну душу.
— По-перше, Бог дав нам Закон, інструкцію, як жити — тут усе написано, — каже о. Семен. — Чинімо, як заповідано, і у нас не буде проблем. Божі Закони не треба захищати, караючи тих, хто їм не підкоряється, бо останні самі себе покарають. Переступивши рамки вселенського Закону, людина «благополучно» потрапляє в болото або зривається у провалля. І не треба страхати когось Богом. Є Закон, і він просто пояснює, чому в житті особистому, державному і планетарному проходять ті чи інші події. Господь створив природний механізм Рівної Компенсації. ігноруючи у повсякденні Закон Божий, ми демонструємо незнання, як правильно чинити.
«Правильно» — це не руйнувати життя іншому, не завдавати йому болю чи страждання, бо вони одного дня будуть висипані на твою ж голову. Навіть півкроку вбік від Закону може спричинити океан болю. Пам’ятаймо це!
Хтось десь каже: «Дивись, він не вірить ні в Бога, ні в чорта, а живе весело». Та що станеться потім — людині важко уявити. Бог не старий занудливий мораліст, Який сидить на хмарці і Який грозить пальцем: «Ой, як нефайно ти вчинив!». Закон Божий — це не правила хорошого тону, а реальний опис інструкцій всесвіту. Завдати Богові шкоду неможливо. Він не карає, але завжди повертає людині всі відчуття, причиною яких для інших вона стала. істина в тому, що ніхто у всесвіті не дасть тобі ні на одну гірку пігулку більше, ніж ти роздав іншим. Ні на одну! Але всю роздану тобою гіркоту тобі доведеться з’їсти самому — здебільшого за один прийом. Ось так тут, на землі, ми створюємо для себе пекло ще за життя. Може, тому, знаючи слабку природу людини, легко опускатися вниз по шляху почуттів, прив’язаних до зовнішнього світу, ісус назвав землю Долиною Сліз. Але найбільше наше щастя, що Він залишив нам дорогу вгору. Шлях угору — це шлях у глибини свого серця, себе самого, бо «Царство Боже, — сказав Він, — усередині вас є». І якщо ти не рухаєшся в серце, то йдеш у світ примар та ілюзій. Оволодіваймо знаннями, бо незнання Закону не звільняє від відповідальності, — наголошує о. Семен.
Під вечір люди неохоче, у зримій задумі, «відчалюють» на своїх «Нивах», УАЗах, «Ніссанах» від берегів цієї дивної грамітнянської духовної пристані, де учили жити, прощати, шукати Істину, яка обов’язково зробить їх вільними від гріха і скорбот...
А завтра з-за високої корони гір знову зійде сонце. Чимало людей і не помітять цього планетарного чуда, не поклоняться небесному сяйву і Богу за цей великий дар жити у його променях і зароджувати життя. Та багато душ завтра знову причалять до грамітнянської пристані, де комусь нагадають, для чого він прийшов у цей світ, а когось навчатимуть цінувати дар життя, уміння дякувати за нього, відроджувати в собі святу праведність, умивати лице Совісті покаянням, молитвою, добрими ділами і рухатися по великому Шляху тільки вгору — до Сонця, до Неба, до Бога, до Правди, до Світла, до вічної Радості...
З настанов отця Семена:
Не заздріть ніколи нікому й нічому. Заздрість — це рак душі. Це духовна смерть, а згодом і невиліковні хвороби тіла.
Не проси Бога, аби щось для тебе зробив. Проси, щоби навчив, що ти маєш зробити для себе сам.
Вчіться віддавати, бути щирими перед людьми. Боріться зі своєю скупістю, скнарістю. Бо не гріш ви затискаєте в руці — ви затискаєте своє дихання, биття серця, гамуєте кровотоки в жилах.
Нагромаджуючи, затискаючи в кулак і душу, перев’язуєте міцними вузлами всі артерії Божої благодаті.
Чи знаєш ти, людино, що немає на землі нічого вищого понад людяність? Якщо послужиш ближньому —
і тобі послужать. Якщо допоміг досягти успіху іншій людині — ти сам його досягнеш.
Не змагайся ні з ким. Поступайся в усьому і всім. Бог тебе ніколи не залишить.
Не вважай зайвим поклонитися добрій людині, навіть дитині.
Найменше діло, яке вручив тобі світ, роби совісно і не думай про результат. Бог заплатить тобі за все сповна. Умій чекати.
Не нав’язуй свою думку комусь, не сперечайся до оскаженілості. Нехай це роблять дурні.
Галичина
| Читайте також |
| Коментарі (0) |