Олександр Волощук пише з казахських степів
Першим моїм казахстанським містом став Уральськ. Його початкова назва – Яїцький городок, заснували його в XV столітті яїцькі козаки, кріпаки-втікачі та інші переселенці. В 1770-х роках Яїцький городок на деякий час став центром селянської війни під проводом Ємельяна Пугачова, сюди ж після поразки повстання його привезли колишні соратники і віддали до рук Олександра Суворова, котрий командував урядовими військами. Щоб стерти пам’ять про повстання, Катерина ІІ наказала перейменувати ріку Яїк на Урал, Яїцький городок – на Уральськ, а яїцьких козаків – на уральських.
Українського «сліду» в історії міста майже не простежується до середини ХІХ століття. Але 1852 року Уральськ відвідав Тарас Шевченко. В цьому місті він мав знайомих і друзів, серед яких був, зокрема, уральський письменник і краєзнавець Микита Савічев. Вперше про Тараса Шевченка Савічев почув 1849 року, коли служив в Уральському козачому полку. Через три роки він знайомиться з Кобзарем на півострові Мангишлак, в Новопетровському укріпленні, де Шевченко перебував на засланні. У своїх спогадах Микита Савічев писав: «Вообще, Тарас Григорьевич, живя в крепости, очень нуждался, прежде всего, в деньгах, а потом в книгах, которые нельзя было достать и за деньги. Комендантская маленькая библиотека была прочитана, общей офицерской библиотеки не было. Читал он только то, что присылали ему знакомые из Оренбурга».
Савічев мав Божий дар малювати, і він показував власні роботи Тарасу Шевченку, щоб той вказав йому на помилки. Зустрічалися вони таємно, в одного з місцевих мешканців за межами фортеці. Одного разу Савічев попросив у Шевченка на пам’ять один з його етюдів. У відповідь на це прохання Т.Г.Шевченко намалював портрет самого Микити Савічева й тут же подарував його «натурщику».
Про те, що портрет М.Ф.Савічева, виконаний рукою самого Тараса Шевченка, знаходиться у фондах Уральського обласного історико-краєзнавчого музею, я дізнався від заступника голови місцевого українського культурно-просвітницького центру «Єднання» Вадима Якименка. І навіть пожалкував, що такий унікальний експонат не в змозі бачити відвідувачі музею.
- А ну, ходімо, до директора музею! Ти ж не простий екскурсант, ти з України приїхав. Можливо, дістануть портрет із «запасників» і дозволять його побачити, - загорівся Вадим Іванович.
Незабаром ми були в кабінеті заступника директора музею. І спочатку нам навіть відмовили.
- Директор у відпустці, я не можу без його відома…
- Але ж ви заступник, і за відсутності директора виконуєте його обов’язки!
- Так, але… Потрібен офіційний лист-запит.
- Зрозумійте ж, нам лише подивитися, це багато часу не займе. Людина ж бо із самої України приїхала!
Спільними зусиллями нам вдалося умовити заступника директора і за десять хвилин я роздивлявся цю реліквію – портрет уральського козака Микити Савічева роботи самого Тараса Шевченка. Малюнок виконаний олівцем на папері. Зображення поясне, півоберта праворуч. Микита Савічев зодягнутий у світлу сорочку і сюртук. Ліворуч на малюнку напис: «1852 г. Новоалександровское укрепление» і по центру напис «рис. Ш». А на звороті малюнка написи: «Портрет этот нарисован в июне 1852 г. в Новоалександровском укреплении Тарасом Григорьевичем Шевченко» і «Портрет Никиты Фёдоровича Савичева в чине хорунжего. Подарен в войсковой музей Павлом Ивановичем Оборотневым (1909)».
Ось так мандрівницька доля в черговий раз звела мене з великим Кобзарем. 2008 року на далекій Камчатці я познайомився з праправнуком Тараса Шевченка по лінії його рідного брата Йосипа – Андрієм Лисенком. А тепер ось в Уральську побачив оригінал малюнка Тараса Григоровича, зроблений ним під час оренбурзького заслання 1847-1857 років.
Звичайно, я вдячний за це Вадиму Івановичу Якименку – одному з небагатьох свідомих українців, які живуть у Західному Казахстані. І вкотре підтвердилась стара, майже біблійна примовка – стукайте, і вам відкриють; просіть, і вам дасться.
Також приємно, що в казахстанському місті Уральську шанують пам’ять про українського генія, - одна з вулиць міста носить ім’я Шевченка, є й відповідна меморіальна дошка на одному з будинків по ній.
Інколи дорога дарує несподівані приємні зустрічі. Коли їхав з Атирау (колишній Гурьєв) до Актюбінська, то поблизу районного центру Макат випадково познайомився з уродженцем Чернігівщини Григорієм Митрофановичем Коломійцем. Сам він із села Олишівки, але з 1971 року живе в Казахстані, працює на будівництві автомобільних доріг. Ця зустріч стала приємною для нас обох.
Відвідавши Актюбінськ, я подолав автостопом 1100 кілометрів до Кизилорди, заїхавши по дорозі на Аральське море (160 років тому в цих місцях знаходився, перебуваючи на засланні, Тарас Шевченко). Подальший маршрут: Кизилорда – Жезказган – Караганда – Алмати – Киргизстан.
Олександр ВОЛОЩУК,
з Кизилорди (Казахстан)
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
