Очищення Чернігівщини від російського агресора
(Тріумфальна весна 1918-го)
Звільнивши Київ 1 березня 1918-го, українська армія два тижні залишалася в столиці: поповнювала запаси, приймала добровольців, проводила реорганізацію і готувалася подальшого наступу. Тим часом німецькі загони просувалися Чернігівщиною, де пролягали основні напрямки очищення Лівобережної України від більшовиків: київський (Київ – Бахмач – Ворожба – Курськ) і гомельський (Гомель – Новозибків – Брянськ).
Зазвичай, причину ганебного відступу радянських військ зводили до неможливості протистояти величезним (до 400-450 тисяч) німецьким загонам. Однак червоні тікали, майже не вступаючи в сутички, а земля під ними немов палала.
Окупувавши регіон, більшовики обкладали контрибуцією «буржуазію», грабували населення, проводили свавільні арешти, пиячили. Відтак місцевий люд, зачарований більшовицькими гаслами землі й миру, швидко розчаровувався в новій владі.
Показово, що населення часто влаштовувало повстання в тилах червоних, самостійно зводило рахунки з кривдниками. Політика брутального терору та грабунку перетворила українських селян на запеклих ворогів совдепії. Українські загони самооборони або «Вільного козацтва» часто організовувалися для відсічі окупантам і захисту власних осель.
У Козельці загін «вільного козацтва», організований із гімназистів і місцевої молоді, ще до приходу союзників заарештував одіозного комісара більшовицького загону Дюкова (якого, щоправда, незабаром відбили). Такий же виступ українських сил проти окупантів мав місце і в Добрянці. У Ніжині загін із гімназистів, студентів та учнів фельдшерської школи намагався захопити ревком, однак той устиг втекти з міста, прихопивши з собою ніжинську скарбницю. 1-2 березня, не маючи підтримки серед населення, самоліквідувалися більшовицькі ради в Городні та Сновську. У Борзні міська дума 3 березня скинула місцеву Раду робітничих і селянських депутатів.
Коли перед наступом німців у Конотопі (на той час Конотопщина перебувала в складі Чернігівської губернії) стали організовувати загони червоної гвардії, один із загонів, створений із робітників залізничних майстерень, відправився на південь і загинув у боротьбі з «гайдамаками» біля станції Бобринська, лише декілька чоловік змогли пробратися в Бахмач.
А сформований у Конотопі раніше кінний загін червоної гвардії (що виконував, як писав член конотопського ревкому З. Табаков, «головним чином, завдання, що їх у майбутньому виконувало військо ВНК (ЧК)», тобто проводив терор і репресії), зачувши про наближення німців, 11 березня покинув місто разом із пробільшовицькими конотопськими робітниками. Тож «перший» конотопський загін червоної гвардії сформували вже в Курську.
Але ж Конотоп – один із найміцніших осередків більшовизму на Чернігівщині. Чому тоді так швидко розтанули міцні, як здавалося, симпатії до радянської влади? Табаков згадує, що «ми наклали на нетрудовий елемент контрибуцію, здається, тисяч п’ятьсот». Сума була чимала, бо хотіли, щоб «найбагатші буржуї» не переклали контрибуцію на міщан та дрібну буржуазію. І далі: «Але справа з контрибуцією посувалась поволі, особливо після того, як загін максималістів (так він звав себе), що прибув на станцію, без нашого відома теж наклав контрибуцію на місто й заарештував, знову таки без нашого відома, декількох буржуа, як заложників». А ще цей загін реквізував худобу в селян, через що у двох селах ледь не сталися повстання.
У Кролевці (сучасна Сумська область) більшовики тричі накладали контрибуцію на місто, а перед відступом вимагали ще 100 тисяч карбованців, які необхідно було зібрати за кілька годин, бо через наближення німців місто «доживає останні дні свободи й контрибуція, що її накладено, як видко, буде для нього останньою, а тому про пониження суми контрибуції не може бути й мови. Гроші надто потрібні для виплати платні салдатам, що обороняють країну від німців». Втім, вся «оборона» полягала в намаганні вивезти якнайбільше награбованого і панічній втечі.
Очевидець так описував втечу більшовиків: «Візники і підводи, навантажені усяким домашнім скарбом, подушками, самоварами, перинами, стільцями… І усе це неслося похапцем, під охороною одного-двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками». Відступаючи, червоні у багатьох містах грабували каси (у Конотопі, окрім описаних вище «контрибуцій», ще й «реквізували» з міської каси 273 тисячі карбованців), забирали телефонні апарати, спішно страчували «контрреволюціонерів».
Останньою радянською радою на Чернігівщині стала Добрянська, яка саморозпустилася в ніч на 9 березня – як тільки отримала підтвердження про наближення німецьких частин.
Втім, українських сил було замало для повного опанування регіоном, німецькі загони просувалися повільно. Найбільші бої відбулися 8-13 березня поблизу Бахмача, де німецькі війська зійшлися з чехословацькими легіонами. Чехи вважали своїм обов’язком продовжувати боротьбу проти країн Четверного союзу за власну незалежність, в разі полону їх очікувала видача Австро-Угорщині і майже напевне смертний вирок «за зраду». Легіони підпорядковувалися французькому командуванню і мали евакуюватися з Росії через Далекий Схід. Тому для них вкрай важливо було контролювати основні залізничні вузли для швидкого просування ешелонів, зокрема в Бахмачі. Чехи становили серйозну збройну силу, тож більшовики намагалися використати їх і затримати наступ союзних українській владі військ.
На Гомельському напрямку 91-а піхотна німецька дивізія 6 березня зайняла Сновськ. 8 березня німці обстріляли станцію Макошине і перейшли в наступ. Чехи наступного дня підірвали міст через Десну і відійшли до Бондарівки, а потім до Часниківки, неподалік Бахмача. 10 березня чехи стали просуватися вперед і весь день тривав запеклий бій в районі станції Доч, якою німці оволоділи лише завдяки вечірній контратаці. Противник відступив до Часниківки і наступні два дні сторони не проявляли активності.
На Київському напрямку бронепотяг червоних, а за ними й чеський загін просунулися від Бахмача на Крути, де 8 березня з ними вів перестрілку один із українських загонів (вірогідно – «Вільні козаки», російські джерела називають їх «гайдамаками»), але ближче до вечора таки відступив. Однак німці на той час були в Ніжині, тож чехи відійшли на станцію Плиски. Основні бої розгорнулися 10 березня: спершу Плисками оволоділи німці, однак чехи отримали підкріплення і змогли відбити станцію. Німці понесли значні втрати, тож пізно ввечері прийняли пропозицію чехів про перемир’я. Воно тривало недовго: 12 березня німецькі війська отримали підкріплення і поновили наступ, але взяти Плиски не змогли. Все вирішилося 13 березня. Німецькі загони обійшли укріплені позиції чехів під Часниківкою, в околицях Бахмача розбили один із червоногвардійських загонів і під загрозою флангового удару чехи відійшли на станцію. На вечірній нараді «командуючий радянськими військами на ділянці Гомель-Бахмач» Віталій Примаков вимагав від чехів тримати оборону, не відступати. Однак пізно ввечері і вночі всі чеські війська погрузилися в ешелони і подалися на схід, 15 березня вони отримали дозвіл перетнути кордон радянської Росії. 14 березня в Бахмач вступили німецькі загони. В цих боях чехи втратили майже 150 вбитими, німці – понад 300.
Через сповільнення німецького наступу, на сході Чернігівщини більшовики мали час для переформатування сил (тут нагадаємо про створення «першого» конотопського загону червоної гвардії в Курську) і намагалися утримати контроль за останніми острівцями української території.
19 березня 1918-го 5-а радянська армія намагалася чинити опір під Конотопом – за підтримки бронепотягу з боку Хутора-Михайлівського розпочали наступ від Ворожби, західніше Конотопа. Однак німецькі війська (за підтримки окремих українських загонів) завдали більшовикам значних втрат, захопили бронепотяг і відкинули ворога до Ворожби.
1 квітня німецькі війська (знову ж таки спільно з українськими загонами самооборони і «Вільного козацтва») зайняли Путивль і Ворожбу, 5 квітня – Суми й Охтирку.
Отже, Чернігівщина очистилася від російського більшовицького агресора майже без кровопролиття. У містах не було українських загонів, тож червоні зайди просто панічно тікали, як тільки наближалися союзні Центральній Раді німецькі війська.
В умовах вакууму влади, місцеве населення часто намагалося самоорганізуватися, аби навести лад і підтримувати спокій. Водночас, саме окремі українські загони самооборони та «Вільного козацтва» часто вступали в сутички з більшовиками та переслідували їх при відступі, намагаючись не лише розбити ворога, але й повернути награбоване. Ця давня традиція української збройної самооборони знову нагадала про себе в 2014 році, коли почалася російська агресія.
Радянська пропаганда залюбки називала окупантами союзні українцям німецькі (та й австро-угорські) війська. Ми ж спостерігаємо геть протилежну картину: місцеве населення навесні 1918-го справжніх окупантів української землі вбачало саме в російських більшовиках, а звістки про наближення німецьких військ сприймало з великим ентузіазмом і намагалося всіляко прискорити звільнення.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
Звільнивши Київ 1 березня 1918-го, українська армія два тижні залишалася в столиці: поповнювала запаси, приймала добровольців, проводила реорганізацію і готувалася подальшого наступу. Тим часом німецькі загони просувалися Чернігівщиною, де пролягали основні напрямки очищення Лівобережної України від більшовиків: київський (Київ – Бахмач – Ворожба – Курськ) і гомельський (Гомель – Новозибків – Брянськ).
Зазвичай, причину ганебного відступу радянських військ зводили до неможливості протистояти величезним (до 400-450 тисяч) німецьким загонам. Однак червоні тікали, майже не вступаючи в сутички, а земля під ними немов палала.
Окупувавши регіон, більшовики обкладали контрибуцією «буржуазію», грабували населення, проводили свавільні арешти, пиячили. Відтак місцевий люд, зачарований більшовицькими гаслами землі й миру, швидко розчаровувався в новій владі.
Показово, що населення часто влаштовувало повстання в тилах червоних, самостійно зводило рахунки з кривдниками. Політика брутального терору та грабунку перетворила українських селян на запеклих ворогів совдепії. Українські загони самооборони або «Вільного козацтва» часто організовувалися для відсічі окупантам і захисту власних осель.
У Козельці загін «вільного козацтва», організований із гімназистів і місцевої молоді, ще до приходу союзників заарештував одіозного комісара більшовицького загону Дюкова (якого, щоправда, незабаром відбили). Такий же виступ українських сил проти окупантів мав місце і в Добрянці. У Ніжині загін із гімназистів, студентів та учнів фельдшерської школи намагався захопити ревком, однак той устиг втекти з міста, прихопивши з собою ніжинську скарбницю. 1-2 березня, не маючи підтримки серед населення, самоліквідувалися більшовицькі ради в Городні та Сновську. У Борзні міська дума 3 березня скинула місцеву Раду робітничих і селянських депутатів.
Коли перед наступом німців у Конотопі (на той час Конотопщина перебувала в складі Чернігівської губернії) стали організовувати загони червоної гвардії, один із загонів, створений із робітників залізничних майстерень, відправився на південь і загинув у боротьбі з «гайдамаками» біля станції Бобринська, лише декілька чоловік змогли пробратися в Бахмач.
А сформований у Конотопі раніше кінний загін червоної гвардії (що виконував, як писав член конотопського ревкому З. Табаков, «головним чином, завдання, що їх у майбутньому виконувало військо ВНК (ЧК)», тобто проводив терор і репресії), зачувши про наближення німців, 11 березня покинув місто разом із пробільшовицькими конотопськими робітниками. Тож «перший» конотопський загін червоної гвардії сформували вже в Курську.
Але ж Конотоп – один із найміцніших осередків більшовизму на Чернігівщині. Чому тоді так швидко розтанули міцні, як здавалося, симпатії до радянської влади? Табаков згадує, що «ми наклали на нетрудовий елемент контрибуцію, здається, тисяч п’ятьсот». Сума була чимала, бо хотіли, щоб «найбагатші буржуї» не переклали контрибуцію на міщан та дрібну буржуазію. І далі: «Але справа з контрибуцією посувалась поволі, особливо після того, як загін максималістів (так він звав себе), що прибув на станцію, без нашого відома теж наклав контрибуцію на місто й заарештував, знову таки без нашого відома, декількох буржуа, як заложників». А ще цей загін реквізував худобу в селян, через що у двох селах ледь не сталися повстання.
У Кролевці (сучасна Сумська область) більшовики тричі накладали контрибуцію на місто, а перед відступом вимагали ще 100 тисяч карбованців, які необхідно було зібрати за кілька годин, бо через наближення німців місто «доживає останні дні свободи й контрибуція, що її накладено, як видко, буде для нього останньою, а тому про пониження суми контрибуції не може бути й мови. Гроші надто потрібні для виплати платні салдатам, що обороняють країну від німців». Втім, вся «оборона» полягала в намаганні вивезти якнайбільше награбованого і панічній втечі.
Очевидець так описував втечу більшовиків: «Візники і підводи, навантажені усяким домашнім скарбом, подушками, самоварами, перинами, стільцями… І усе це неслося похапцем, під охороною одного-двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками». Відступаючи, червоні у багатьох містах грабували каси (у Конотопі, окрім описаних вище «контрибуцій», ще й «реквізували» з міської каси 273 тисячі карбованців), забирали телефонні апарати, спішно страчували «контрреволюціонерів».
Останньою радянською радою на Чернігівщині стала Добрянська, яка саморозпустилася в ніч на 9 березня – як тільки отримала підтвердження про наближення німецьких частин.
Втім, українських сил було замало для повного опанування регіоном, німецькі загони просувалися повільно. Найбільші бої відбулися 8-13 березня поблизу Бахмача, де німецькі війська зійшлися з чехословацькими легіонами. Чехи вважали своїм обов’язком продовжувати боротьбу проти країн Четверного союзу за власну незалежність, в разі полону їх очікувала видача Австро-Угорщині і майже напевне смертний вирок «за зраду». Легіони підпорядковувалися французькому командуванню і мали евакуюватися з Росії через Далекий Схід. Тому для них вкрай важливо було контролювати основні залізничні вузли для швидкого просування ешелонів, зокрема в Бахмачі. Чехи становили серйозну збройну силу, тож більшовики намагалися використати їх і затримати наступ союзних українській владі військ.
На Гомельському напрямку 91-а піхотна німецька дивізія 6 березня зайняла Сновськ. 8 березня німці обстріляли станцію Макошине і перейшли в наступ. Чехи наступного дня підірвали міст через Десну і відійшли до Бондарівки, а потім до Часниківки, неподалік Бахмача. 10 березня чехи стали просуватися вперед і весь день тривав запеклий бій в районі станції Доч, якою німці оволоділи лише завдяки вечірній контратаці. Противник відступив до Часниківки і наступні два дні сторони не проявляли активності.
На Київському напрямку бронепотяг червоних, а за ними й чеський загін просунулися від Бахмача на Крути, де 8 березня з ними вів перестрілку один із українських загонів (вірогідно – «Вільні козаки», російські джерела називають їх «гайдамаками»), але ближче до вечора таки відступив. Однак німці на той час були в Ніжині, тож чехи відійшли на станцію Плиски. Основні бої розгорнулися 10 березня: спершу Плисками оволоділи німці, однак чехи отримали підкріплення і змогли відбити станцію. Німці понесли значні втрати, тож пізно ввечері прийняли пропозицію чехів про перемир’я. Воно тривало недовго: 12 березня німецькі війська отримали підкріплення і поновили наступ, але взяти Плиски не змогли. Все вирішилося 13 березня. Німецькі загони обійшли укріплені позиції чехів під Часниківкою, в околицях Бахмача розбили один із червоногвардійських загонів і під загрозою флангового удару чехи відійшли на станцію. На вечірній нараді «командуючий радянськими військами на ділянці Гомель-Бахмач» Віталій Примаков вимагав від чехів тримати оборону, не відступати. Однак пізно ввечері і вночі всі чеські війська погрузилися в ешелони і подалися на схід, 15 березня вони отримали дозвіл перетнути кордон радянської Росії. 14 березня в Бахмач вступили німецькі загони. В цих боях чехи втратили майже 150 вбитими, німці – понад 300.
Через сповільнення німецького наступу, на сході Чернігівщини більшовики мали час для переформатування сил (тут нагадаємо про створення «першого» конотопського загону червоної гвардії в Курську) і намагалися утримати контроль за останніми острівцями української території.
19 березня 1918-го 5-а радянська армія намагалася чинити опір під Конотопом – за підтримки бронепотягу з боку Хутора-Михайлівського розпочали наступ від Ворожби, західніше Конотопа. Однак німецькі війська (за підтримки окремих українських загонів) завдали більшовикам значних втрат, захопили бронепотяг і відкинули ворога до Ворожби.
1 квітня німецькі війська (знову ж таки спільно з українськими загонами самооборони і «Вільного козацтва») зайняли Путивль і Ворожбу, 5 квітня – Суми й Охтирку.
Отже, Чернігівщина очистилася від російського більшовицького агресора майже без кровопролиття. У містах не було українських загонів, тож червоні зайди просто панічно тікали, як тільки наближалися союзні Центральній Раді німецькі війська.
В умовах вакууму влади, місцеве населення часто намагалося самоорганізуватися, аби навести лад і підтримувати спокій. Водночас, саме окремі українські загони самооборони та «Вільного козацтва» часто вступали в сутички з більшовиками та переслідували їх при відступі, намагаючись не лише розбити ворога, але й повернути награбоване. Ця давня традиція української збройної самооборони знову нагадала про себе в 2014 році, коли почалася російська агресія.
Радянська пропаганда залюбки називала окупантами союзні українцям німецькі (та й австро-угорські) війська. Ми ж спостерігаємо геть протилежну картину: місцеве населення навесні 1918-го справжніх окупантів української землі вбачало саме в російських більшовиках, а звістки про наближення німецьких військ сприймало з великим ентузіазмом і намагалося всіляко прискорити звільнення.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
| Читайте також |
| Коментарі (0) |