«Нейтралізатору» борців за незалежність України встановлять бюст на «Алеї Воїнської Слави»

1 травня 2013 року у київському Парку Вічної слави біля пам'ятника тричі Герою СРСР Івану Кожедубу за участі прем'єр-міністра Миколи Азарова було відкрито пам'ятники двічі Героям СРСР льотчику-космонавту Георгію Береговому і льотчику-випробувачу Амет-Хан Султану. Це - перший крок створення «Алеї Воїнської Слави».

Поруч, до 70-річчя звільнення України, влада планує встановити щонайменше ще 12 пам'ятників відомим танкістам, піхотинцям і партизанам, які народилися, мешкали або поховані на території України.

До героїв-партизан, звісно, голова та заступник голови оргкомітету по спорудженню Алеї Воїнської Слави Д. Табачник і В. Колесніченко віднесли і двічі Героя СРСР генерала Олексія Федорова.

Чому саме Федорова?

Судіть самі.

Фе́доров Олексі́й Фе́дорович народився 30 березня 1901 р. в станиці Лоцманська Кам'янка (зараз в межах Дніпропетровська). Був першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У (1938-1941), генерал-майор, двічі Герой СРСР (1942, 1944), командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР, перший секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомів ВКП(б).
З квітня 1944 року працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського, Житомирського обкомів КП(б)-КПУ.
З 1957 до 1979 роки — міністр соціального забезпечення УРСР.
Депутат ВР СРСР 1-11 скликань. Почесний громадянин міст Ковеля (1969), Луцька (1969), Херсона (1988).
Помер 9 вересня 1989 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі.

Однак, незважаючи на вкрай великі заслуги перед комуністичною партією, О. Федорова на Чернігівщині не дуже шанували. Наприклад, на Чернігівщині до здобуття незалежності України не було ні його пам’ятника, ні вулиці на його честь.

І не випадково.


По-перше, він був особисто причетний до сталінських репресій на Чернігівщині. Саме за його резолюціями, як одного з членів «трійки», написаними його улюбленим червоним олівцем, перед війною на Чернігівщині було репресовано як «ворогів народу» тисячі людей.

По-друге, чернігівці пам’ятали розстріл без суду і слідства голови Чернігівського міськвиконкому, звинуваченого О.Федоровим у безладі при здачі Чернігова окупантам 9 вересня 1941 року.

По-третє, багатьом сумнівними видаються мотиви і обставини, за якими О. Федоров залишився на окупованій території у вересні 1941 року та усунув від керування обласним партизанським загоном М. Попудренка. Деякі дослідники вважають, що М.Попудренка було вбито у Злинківських лісах Брянської області у липні 1943 року, саме за наказом О.Федорова.

Однак найбільш запеклими опонентами увінчання пам’яті О.Федорова на Чернігівщині є жителі Корюківки. Останні пов’язують з діяльністю партизан О. Федорова спалення окупантами 1-2, 9 березня 1943 року Корюківки і загибель 6700 її жителів.

Крім того, партизанський генерал О. Федорів один з тих, хто першим розпочав братовбивчу війну проти УПА. За наказом НКВС на весні 1943 року диверсійні загони на чолі з О. Федоровим перейшли з Чернігівщини на правобережну Україну і далі, на Волинь. Тут вони не стільки боролися проти окупантів, скільки займалися «нейтралізацію бандерівців».

Ось як О. Федоров про це пише в своїх спогадах мовою оригіналу:

"О том, что надо нейтрализовать бандеровцев, нам еще в Москве, в ЦК, говорили... Не всегда, к сожалению, это у нас получается. Кстати, не мешает напомнить разведчикам и работникам особого отдела, чтобы все документальные данные о связях Боровца с оккупантами не пропускали мимо рук. Прекрасный материал для пропагандистов!" (стор. 12, «Последняя зима», Москва, Военное издательство, 1985).

Отже, такі антиукраїнські дії влади щодо увіковічення пам’яті героїв на тлі наголошення Президента України В. Януковича на важливості пошуку шляхів до порозуміння та примирення між усіма сторонами трагічних подій Другої світової війни, без сумніву, провокують посилення напруження в суспільстві.



Деякі висловлювання генерала НКВС Олексія Федорова про УПА:

«О том, что надо нейтрализовать бандеровцев, нам еще в Москве, в ЦК, говорили... Не всегда, к сожалению, это у нас получается. Кстати, не мешает напомнить разведчикам и работникам особого отдела, чтобы все документальные данные о связях Боровца с оккупантами не пропускали мимо рук. Прекрасный материал для пропагандистов!
На совещании напомним.
Степан Боровец, о котором шла речь, был местным, ровенско-волынским, главарем украинских националистов. В недалеком прошлом владелец каменного карьера и мастерской надгробных памятников, он после вторжения гитлеровцев в Советский Союз начал активно сотрудничать с ними и сколотил из всяческого сброда подобие войска, которое именовал «Полесской сечью». Себя Боровец объявил сечевым атаманом, присвоив для пущей важности псевдоним Тарас Бульба. Поэтому-то находившихся под его командованием бандитов партизаны, да и многие местные крестьяне презрительно называли буль-башами, бульбовцами.
Вскоре Боровец для виду поссорился с немцами, распустил «сечь», остатки которой влились в так называемую Украинскую повстанческую армию, или сокращенно УПА, организованную националистами. Обманом, принуждением они втянули в УПА и немало честных, но темных, политически совершенно безграмотных людей. Открывать глаза этим людям, помогать им освобождаться от влияния своих атаманов входило в задачи партизан и подпольного Волынского обкома.
Буржуазные украинские националисты с давних пор торговали народными интересами. Как известно, еще в годы первой мировой войны они выступали за отделение Украины от России, проповедовали создание самостоятельного Украинского государства, самостоятельного, разумеется, только формально, а по существу ратовали за превращение Украины в колонию германского империализма и австро-венгерской монархии. Шли годы, менялись вывески прозябавших за рубежом украинских националистических партий, менялись вожди «самостийников», а программа их становилась все реакционнее. Действовавшая в годы Великой Отечественной войны Организация украинских националистов (ОУН) во главе с новым ее руководителем Степаном Бандерой представляла собой партию уже явно фашистского типа.
Бандеровцы, стремясь к отделению Украины от Советского Союза, не гнушались в этих целях сотрудничать с Гитлером, были готовы принять немецкий протекторат над внешне «самостийной» державой. Националисты не стеснялись в средствах. Террор, предательство, разбой, разжигание национальной вражды — все шло в дело. Сам Бандера, став платным агентом абвера — военной разведки гитлеровского вермахта, числился в списках ее тайных агентов под кличкой Серый.
Конечно, всерьез считаться с Бандерой и удовлетворять его претензии немецкие фашисты не собирались. А вот использовать и бандеровцев, и бульбовцев, и мельниковцев, любую националистическую погань для борьбы с советскими партизанами — это можно, это оккупанты делали охотно. Атаманы украинских националистов вечно грызлись между собой, но в одном всегда сходились с редкостным единодушием. Все они люто, по-звериному злобно ненавидели Советскую власть, и поэтому-то любые воинские формирования националистов оккупанты могли использовать в своих целях.
Вот и сейчас впереди выступивших против нас карателей шли бандеровцы и бульбаши, поддерживаемые гитлеровской техникой. Красноречивое, хотя еще и не вполне официальное содружество! Пройдет совсем немного времени, и бандеровцев очень точно будут называть украинско-немецкими националистами. Такими они были уже теперь. Что ж, повоюем и с украинско-немецкими, и просто с немецкими фашистами! Нам не впервые.»
(стор. 12-13, А.Ф. Федоров, «Последняя зима», Москва, Военное издательство, 1985)

«Но когда фашистская Германия уже лежала поверженной в прах, оуновские бандиты еще пытались здесь, на западе Украины, пакостить нам.
Разбойничали они недолго. Народ помог Советской власти обезвредить их шайки. В 1945 году возле села Суск во время облавы с участием колхозников было уничтожено несколько вооруженных до зубов националистов. В одном из них опознали Клима Савура-Клячковского, руководителя Волынско-Полесского «провода» ОУН, командующего группой УПА «Север», самозваного генерал-хорунжего. Быстро покончили и с другими атаманами, рангом пониже, а люди, обманутые, сбитые ими с пути, сами приносили повинную. Большинство получило прощение и теперь честно трудится.
Степан Бандера кончил свою грязную жизнь на дне лестничной клетки захудалого мюнхенского отеля. Несостоявшегося «фюрера всея Украины» столкнули туда его же сообщники, с которыми он чего-то не поделил... Жалкие остатки украинско-националистического сброда обивают сейчас с протянутой рукой пороги капиталистических разведок. Согласны на все и берут недорого.
А вот украинский народ, который оуновцы собирались «спасать», здравствует и процветает, полный силы. Народ наш стоит, как этот вековой могучий лес, и хороший у него зеленеет подлесок».
(стор. 361, А.Ф. Федоров, «Последняя зима», Москва, Военное издательство, 1985)