Головна › Новини › ПОГЛЯД
Наш поріг, наш стіл
26-Лют-20 262 0.0 0
«Косар родиться через десятого», – хвалить мене баба Литвачка.

Так, наче це моя «сродна праця». А може, й так. У дитинстві я хотів бути рибалкою, як мій батько. Я ще не розумів, що це не робота. То була його втеча від осоружної роботи не за покликанням, від невідповідного статусу (замолоду був репресований), від невлаштованого побуту, від материної вимогливості. Нам було добре. І рибі, яку він ловив, також. Я будував для неї з камінців і ріні озерця й канали, і бувало, що вони пролягали зовсім близько до води і риба верталася в ріку. Батько ніколи не рахував улов, і взагалі нічого не рахував, а пропри те він мав усе, що потрібно провінційному філософу. А під кінець життя ще й визнання та заслужену пошану. Навіть меморіальну табличку на музеї, який створив…

Потім, коли я помагав бабі на буряках, то хотів стати трактористом. Їдеш високо в кабіні, пливеш над полем і дим від цигарки огортає тебе романтичним флером. Потім вирішив стати офіцером, як сусід дядько Жора. Боже мій, як рипіли його блискучі чоботи, як пахло від нього «Красной Москвой», як воркотіла голуба «Волга», що дочікувалася його зранку під вікнами, як дзвінко сміялися жінки, яких «Волга» привозила увечері! А потім випадково (ну, звісно!) мені трапилася книжка Бальзака. І я збагнув, що слова можуть бути як тепленька вода, як дотик дорогої руки, як цвіт вишні, як виляск батога, як сонячний удар, як запах нічної фіалки, як щем під серцем на похороні, як несподіваний опік чи шматок льоду на язиці… А між ними – мовчання, як автентична форма слова. Бо мовчить лише той, хто здатний щось сказати…

Я ще не знав того, що знав Гьоте: історії не міняються, зате завжди нові слова. Я ще не розумів того, що зрозумів Сковорода: роби те, що робить тебе. Бальзак тоді відкрив мені головне: що все нібито другорядне – і є головне, що все звичайне – і є незвичайне. У рядках, а здебільшого між ними жив, нуртував, дихав дух життя. Віяв як вільний вітер – як хотів, де хотів і коли хотів. Вже пізніше я довідався, що Бальзак спрагло цікавився усім, що міг йому дати, ні – подарувати цей світ. Коли гостював у Ганської в Україні, то записав шістдесят сім рецептів випікання хліба. Йому й це було цікаве. Як хліб душі, так і хліб насущний. Як світ людський, так і світ власноєї душі. Бальзак першим відкрив мені розуміння, що не кимось потрібно бути, а самим собою.

Вминаю бабину страву за обидві щоки, а вона сидить навпроти і замилувано дивиться на мене, як на ікону.
«Люблю годувати. Люблю позирати, як їдять чоловіки. У кожного свій завід. Дідо, прощений би, мав звичай їсти на порозі. У наймах привчився. Наївся мовчки, перевернув миску і поклав на неї голову, щоб перепочити. На порозі й спав – аби сонце не проспати. На порозі й умер. Старенький уже був, горбатенький, а поріг його випрямив… Няньо, дай йому Боже царство, чинно їв, кожду ложку огляне, гейби благословить, а тоді до рота подасть. Наїсться, вклониться образам, витре масні руки об довге волосся і запалить піпу. Мій ґазда, най со святими спочиває, хапкий був як до роботи, так і до їди. Доки ми ложки повтираємо, він уже ситий. Кажу: я так довго варила, а ти в кліп ока змолотив. Бо дуже смачно, каже. Та ти би й запарену солому хвалив. Якби ти запарювала, то так… Син, той, що на чехах, їсть як заєць, перебирає, теребить. Жолудок слабий. А я би піцорила, прибагала, аби лише було кому їсти. Бо так мамкою навчена: голодного нагодуй, ситого вислухай…»

Я ситий, але говорити не хочеться. Хочеться слухати. Бо слова її теж насичують.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, "Діти папороті", уривок із роману.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Мирослав Дочинець, Бальзак, етюд


Читайте також



Коментарі (0)
avatar