Найвидатнішій українській поетесі -- 80!

Сьогодні Ліна Василівна у самотині святкує свій ювілей. Щоправда, можливо, повної самотини й не буде -- але всім відомо, як вона не любить "датські" вітання і нагороди. Янукович та Азаров послали їй ритуальні вітання поштою чи гінцями -- особисто з ліною Костенко їм зустрітися важко, бо вона завжди каже, що думає. А що вона може думати хорошого про цю команду?

Абзац інтерв’ю Ліни Костенко «На сьогодні у нас сформоване громадянське суспільство» кореспонденту газети «Україна молода» про всенародне зрушення 2004 року.

«Вперше за всі роки я побачила покоління, яке мені близьке і рідне. Із 60-х років минулого століття, коли ми були такі молоді і били кулаками по воронках, коли були суди, я такого покоління не бачила. Я своєю молодістю побачила вашу молодість, і одна є тільки різниця, яка мене дуже втішає: ми били кулаками по воронках, а воронки вас бояться, уже не під’їжджають. Бо нас ще хапали. Мене – ні. Чомусь не хапали. У Львові на суді Славка Чорновола я хотіла пройти в суд, а міліціонер не пускає, схопив мене за плечі, за руки. Я кажу: «Сволоч, тримай руки при собі». А він каже: як я міліціонер, так і сволоч. Я кажу: «Ти сволоч не того, що ти міліціонер, а тому що тут стоїш». А він каже: «Меня здесь поставили, потому я и стою». – «Тому ти й сволоч, – кажу, – бо ти не знаєш, чого ти тут стоїш, а я знаю, чого сюди прийшла». Правда, на мене прийшло зі Львова 10 скарг, що я поводила себе непристойно й обзивала непристойними словами міліцію, суд та інші органи влади. Гончар мене викликав до себе, запросив у Спілку письменників, покликав Смолича, щоб розмова відбулася при комусь і каже: Ліно Василівно, я не вірю своїм очам, тут надійшла заява на вас, що ви говорили непристойні слова на міліцію і на тих інших. А я кажу: я говорила «сволочі» і «фашисти», якщо це непристойні слова, то, будь ласка, я підтверджую. Гончар не знав, що робити. Він мене дуже просив, щоб я дала відсіч буржуазним націоналістам. Кажу, не знаю, не бачила, не можу дати відсічі. Тут я бачила дуже багато поганих людей, я їм дам відсіч. Ні, каже, ви знаєте, воно ж так: отут як тут, а там навиворіт. Оце так мене вмовляли єдиний раз, більш мене ніхто не вмовляв.»

... Ліна Костенко зараз мовчить -- вона б давно могла отримати Нобелівську премію, але українське самопоїдальне середовище не може побороти заздрість і організувати компанію висування. Зрештою, а що такого у премії Нобеля? Ми, українці, й так повинні знати -- є сучасниками найвидатнішої української поетеси після Лесі Українки.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

З роси і води Вам, шановна Ліно Василівно!

Ваша "Сіверщина".