Нагадало перші вибори...

Бувальщина. Осінь 1991-го, червоний Миколаїв, за кілька днів до перших президентських виборів і референдуму на підтримку Акту про Незалежність України. Я - студент, з пачкою листівок ходжу по квартирах і агітую за незалежність і вчорашнього політзека Левка Лук'яненка. Більшість миколаївців тоді щиро нас, "руховцев", ненавиділа, квартири у більшості випадків не відкривали. Почуті ж через двері слова на "х", "п", "є", "б" тощо дуже збагатили мій лексичний запас.

І ось дзвоню в чергові двері. Нам рекомендували у квартири не заходити, бо були випадки насильства щодо агітаторів. Не встигаю сказати, хто я і чому дзвоню, як сильна чоловіча рука втягує мене в квартиру. Двері клацають замком. Переді мною - чоловік у трусах і майці, весь в наколках. Далі діалог близько до тексту:
- Шо ты хочешь?
- Запрошую 1 грудня проголосувати за вільну Україну і...
- Ты шо бухой? Какая вильна Украина?
- 1 грудня буде референдум і треба проголосувати за незалежну Україну.
- Ты долбанулся? Какая нафиг Украина?!
- З 24 серпня Україна вільна і тепер треба за це проголосувати.
- Я только что откинулся, шото я не не понял, шо ты втираешь.

Виявилося, що цей чоловік справді тільки нещодавно повернувся після відсидки і він якось пропустив оцей історичний момент. Він був налаштований доволі мирно і вважав мене як не за бахнутого, то за дивака.

- І шо мне твоя вильна Украина дасть?
- Вона дасть нам всім можливість жити багато, краще, ніж у Союзі. А ви де сиділи?
- Та я много где сидел. И по Украине, и в России.
- А ось тепер далі Луганська не посадять.
- О, корешок, это хорошо. Маме не надо будет далеко ездить. Ну, ладно, давай свою газету, почитаю.

Він виставив мене за двері і я перехрестився. Через кілька днів майже 90% миколаївців проголосували за вільну Україну. Я був щасливий.

Вахтанг КІПІАНІ