До Тараса

І.

Йдемо щороку до Тараса

Під березневий передзвін.

А ще й Десна не розлилася,
Не прилетіли журавлі.

В снігу дрімають первоцвіти,

І серце холодом взялось
Без теплих слів, новин привітних.
Невже нічого не збулось? –
Питаємо свого Поета.
А він всміхається, мовчить,

І в цьому мовчазному злеті

До нас звертається і вчить,

Як не зганьбити Землю, Мову,
Як випромінювать Добро…
Ходімо до Тараса знову,

Рівняймо крок, рівняймо крок.

ІІ.
Шевченко – це бездонна глибина,
В яку ніколи не впадем до дна,

Заглиблюючись у нові світи,

Ми будем йти, невпинно будем йти.

Шевченко – це незрима висота,

Яка до безкінечності зроста,

На крилах Слова манить у політ
Той піднебесний, той Шевченків світ.

Нам варто розгорнути «Кобзаря»,

Щоб у очах розвиднілась зоря,
Та вглиб і вгору прагнути невпинно,
Аби жила і квітла Україна.