Селище, що потиху вмирало...
Тут на тротуари виходять лісові стежки, а вулиць практично дві – Танкістів і Артилеристів. Тут частіше зустрінеш людину в камуфляжі, ніж у цивільному. Колись тут були лишень хутори навколо озера, що зветься Гончарів круг. Люди жили вільнолюбиві, що не знали колгоспів, аж до 50-х років минулого століття. Селище Гончарівське, утворене після другої світової війни для потреб Київського військового округу, задумувалося як радянське військове містечко і тому навіть при в’їзді до нього вас зустрічає довга бетонна стіна, за якою відставники набудували хлівів. Щоправда, КПП пофарбоване в правильні кольори і радянської символіки нема ніде, крім хіба оголошення про купівлю колекціонером радянських орденів та медалей.
Гончарівське стало центром об’єднаної територіальної громади одним із перших і не від доброго життя: армію всі попередні керівники держави так доскорочували, що Гончарівське стало потиху вимирати. Першою витримала удар бібліотека, меншала школа… Тепер же це одна з успішних громад області.
Звісно, «допомогла» війна – зростання числа гарнізону, ріст виплат військовим позитивно вплинули і на бюджет громади. Плюс додалися субвенції, які громада, як одна з перших, отримує вже кілька років. Та ще й доплюсувалися, хоч і скромні, бюджети Смолинської та Жеведської сільських рад. А тепер, подумавши і втративши дорогоцінний час, приєдналася Слабинська сільська рада і подумує Максимівська з сусіднього, Козелецького району. Щоправда, остання, маючи мільйон у бюджеті, не дуже поспішає. Але діти з одного з її сіл уже їздять у дитсадок в Гончарівську громаду. Власне, ця громада може стати територіально однією з найбільших і не тільки в області. Хоча за числом населення – не густо. Проте саме Гончарівське – молоде, адже армія у нас також молода.
Будуються три гуртожитки для військових, бо зараз мусять знімати квартири у селах за 10 кілометрів. Ще один старий гуртожиток доводиться до ладу. У селищі практично не видно старих людей – зате багато малечі. Скажу лишень, що гімназія не може прийняти їх усіх і першачки займаються в житловому будинку, кілька квартир з якого переобладнані під школу.
Селищний голова Віталій Рудник здобутки громади оцінює скромно: «Скажу так: гірше не стало». Але в тому і вся справа, що коли б не децентралізація – точно б гірше стало. Щоправда, і зараз голова нарікає, що мусять кожні десять днів віддавати в державну казну значну суму грошей зі свого рахунку, загалом за рік набігає біля 10 мільйонів. Тобто скаржиться уже не на бідність, а на те, як шкода з грошима розставатися. Ну, це типова українська натура…
Сміюся: «Так ви ж спочатку скажіть скільки залишається?» А вся справа в тому, що завдяки високим виплатам військовим бюджет громади наповнюється непропорційно і держава регулює цю диспропорцію, перерозподіляючи кошти. Адже інші громади не винні, що у них нема військової частини. Сама ж Гончарівська громада заробляє кошти завдяки підприємцям, яких тут більше півсотні, зокрема, проектант Сергій Солошенко перераховує біля 150 тисяч. Чоловік займається проектами по всій області, але підприємство зареєстрував саме в Гончарівському – ностальгія, бо колись його батько був тут командиром полку. А ще наповнюють бюджет взуттєва фабрика, торфобрикетний завод, єдиний податок, так звані «пенькові» - це так звуть податок за використання лісу, що його платять військовий лісгосп та «Чернігіврайагроліс». Звісно, і земельний податок. Дають доходи і два агропідприємства, що засаджують тутешні біднуваті землі соняшником та зерновими.
Що зроблено? У Смолині капітально ремонтується Будинок культури – за радянського часу він був зведений з плоским дахом і відповідно при морозах, без опалення, вся система луснула. Тепер же його перекрили шатровим дахом, замінили вікна, двері, робиться ремонт всередині. Це буде центральний заклад культури громади, адже в самому Гончарівському нема цивільного Будинку культури, є тільки Будинок офіцерів.
У тому ж таки Смолині зроблено ремонт у школі із заміною вікон, запрацював територіальний центр соціального захисту. Ямковий ремонт здійснено у всіх селах, налагоджується освітлення вулиць, запроваджується роздільний збір сміття. Вирішується доля так званого Будинку ветерана, що світить пустками вікон з радянського часу. Підбираються і до питання землі – як тієї, що і безгоспна і не обробляється, так і до лісових земель, на які держава зараз встановлює новий податок.
Наче і не дуже особливі зміни, але для людей, що тут живуть – вони дуже відчутні. А щєїе б коли зробити оновлену дорогу до Чернігова, адже вона є стратегічною для армії, а вибоїни, хоч і залатані ямковим ремонтом, проте шкодять руху. Як і зарості акації на обочинах, що вилізають уже на трасу на ганьбу дорожникам.
Гордість Гончарівського – гімназія. Біля неї завершувалося, коли я був, будівництво сучасного футбольного поля зі штучним покриттям. А в самому двоповерховому приміщенні – останні штрихи ремонту. Ще з весни замінені всі двері в класи – новенькі, солідні, як в офісах. Директор Ніна Рудник (мати селищного голови, до речі) з гордістю хвалилася обновками і учнями. Так і є ж чим! Недарма тут і пройшла перед новим навчальним роком нарада педагогів об’єднаних територіальних громад Чернігівського району – їх уже 7 з тими, що чекають призначення виборів.
А сама Ніна Іванівна показала і незвичні для школи- гімназії вишивки на стінах. Виявляється, вона їх збирає по селах – пригадую, один з таких сюжетів і моя мати в селі вишивала… Сільські наївні вишивки якось так зразу олюднюють простір. Мені ж директорка гімназії порадила посидіти на новенькій парті для первачка, незважаючи на мій зріст і статуру – спробував, дійсно дуже зручно. А селищний голова Віталій Рудник каже: «Не знаю чи вони такі хороші, але ми брали найдорожчі!». Для дітей же!
…Єдине мені в Гончарівському не сподобалось – радянські військові відставники, що живуть у багатоповерхівках, набудували прямо між сосон – хай би дачі симпатичні! – а то обнесені глухими, сірими парканами якісь сараюшечки та гаражики. Цілі вулиці такого самобуду, який нагадує Північну Корею. Колись і з цим треба буде щось робити.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото автора.
Гончарівське стало центром об’єднаної територіальної громади одним із перших і не від доброго життя: армію всі попередні керівники держави так доскорочували, що Гончарівське стало потиху вимирати. Першою витримала удар бібліотека, меншала школа… Тепер же це одна з успішних громад області.
Звісно, «допомогла» війна – зростання числа гарнізону, ріст виплат військовим позитивно вплинули і на бюджет громади. Плюс додалися субвенції, які громада, як одна з перших, отримує вже кілька років. Та ще й доплюсувалися, хоч і скромні, бюджети Смолинської та Жеведської сільських рад. А тепер, подумавши і втративши дорогоцінний час, приєдналася Слабинська сільська рада і подумує Максимівська з сусіднього, Козелецького району. Щоправда, остання, маючи мільйон у бюджеті, не дуже поспішає. Але діти з одного з її сіл уже їздять у дитсадок в Гончарівську громаду. Власне, ця громада може стати територіально однією з найбільших і не тільки в області. Хоча за числом населення – не густо. Проте саме Гончарівське – молоде, адже армія у нас також молода.
Будуються три гуртожитки для військових, бо зараз мусять знімати квартири у селах за 10 кілометрів. Ще один старий гуртожиток доводиться до ладу. У селищі практично не видно старих людей – зате багато малечі. Скажу лишень, що гімназія не може прийняти їх усіх і першачки займаються в житловому будинку, кілька квартир з якого переобладнані під школу.
Селищний голова Віталій Рудник здобутки громади оцінює скромно: «Скажу так: гірше не стало». Але в тому і вся справа, що коли б не децентралізація – точно б гірше стало. Щоправда, і зараз голова нарікає, що мусять кожні десять днів віддавати в державну казну значну суму грошей зі свого рахунку, загалом за рік набігає біля 10 мільйонів. Тобто скаржиться уже не на бідність, а на те, як шкода з грошима розставатися. Ну, це типова українська натура…
Сміюся: «Так ви ж спочатку скажіть скільки залишається?» А вся справа в тому, що завдяки високим виплатам військовим бюджет громади наповнюється непропорційно і держава регулює цю диспропорцію, перерозподіляючи кошти. Адже інші громади не винні, що у них нема військової частини. Сама ж Гончарівська громада заробляє кошти завдяки підприємцям, яких тут більше півсотні, зокрема, проектант Сергій Солошенко перераховує біля 150 тисяч. Чоловік займається проектами по всій області, але підприємство зареєстрував саме в Гончарівському – ностальгія, бо колись його батько був тут командиром полку. А ще наповнюють бюджет взуттєва фабрика, торфобрикетний завод, єдиний податок, так звані «пенькові» - це так звуть податок за використання лісу, що його платять військовий лісгосп та «Чернігіврайагроліс». Звісно, і земельний податок. Дають доходи і два агропідприємства, що засаджують тутешні біднуваті землі соняшником та зерновими.
Що зроблено? У Смолині капітально ремонтується Будинок культури – за радянського часу він був зведений з плоским дахом і відповідно при морозах, без опалення, вся система луснула. Тепер же його перекрили шатровим дахом, замінили вікна, двері, робиться ремонт всередині. Це буде центральний заклад культури громади, адже в самому Гончарівському нема цивільного Будинку культури, є тільки Будинок офіцерів.
У тому ж таки Смолині зроблено ремонт у школі із заміною вікон, запрацював територіальний центр соціального захисту. Ямковий ремонт здійснено у всіх селах, налагоджується освітлення вулиць, запроваджується роздільний збір сміття. Вирішується доля так званого Будинку ветерана, що світить пустками вікон з радянського часу. Підбираються і до питання землі – як тієї, що і безгоспна і не обробляється, так і до лісових земель, на які держава зараз встановлює новий податок.
Наче і не дуже особливі зміни, але для людей, що тут живуть – вони дуже відчутні. А щєїе б коли зробити оновлену дорогу до Чернігова, адже вона є стратегічною для армії, а вибоїни, хоч і залатані ямковим ремонтом, проте шкодять руху. Як і зарості акації на обочинах, що вилізають уже на трасу на ганьбу дорожникам.
Гордість Гончарівського – гімназія. Біля неї завершувалося, коли я був, будівництво сучасного футбольного поля зі штучним покриттям. А в самому двоповерховому приміщенні – останні штрихи ремонту. Ще з весни замінені всі двері в класи – новенькі, солідні, як в офісах. Директор Ніна Рудник (мати селищного голови, до речі) з гордістю хвалилася обновками і учнями. Так і є ж чим! Недарма тут і пройшла перед новим навчальним роком нарада педагогів об’єднаних територіальних громад Чернігівського району – їх уже 7 з тими, що чекають призначення виборів.
А сама Ніна Іванівна показала і незвичні для школи- гімназії вишивки на стінах. Виявляється, вона їх збирає по селах – пригадую, один з таких сюжетів і моя мати в селі вишивала… Сільські наївні вишивки якось так зразу олюднюють простір. Мені ж директорка гімназії порадила посидіти на новенькій парті для первачка, незважаючи на мій зріст і статуру – спробував, дійсно дуже зручно. А селищний голова Віталій Рудник каже: «Не знаю чи вони такі хороші, але ми брали найдорожчі!». Для дітей же!
…Єдине мені в Гончарівському не сподобалось – радянські військові відставники, що живуть у багатоповерхівках, набудували прямо між сосон – хай би дачі симпатичні! – а то обнесені глухими, сірими парканами якісь сараюшечки та гаражики. Цілі вулиці такого самобуду, який нагадує Північну Корею. Колись і з цим треба буде щось робити.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото автора.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |