реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Моя дорога

01-Лют-21 496 0.0 0
Час біжить. Міняється все довкола. Міняємось і ми. Колись ця дорога додому на околицю міста ніяк не видавалась довгою. Що ті два з половиною кілометри до школи? Дрібниці! Ще й грибів по дорозі додому назбираєш у молодій порослі обабіч дороги. А на дискотеку-- то взагалі миттю добігали. От тільки за містом вже лячнувато ставало. Десь там на дорозі один- два ліхтарі блимають. А довкола-- темінь, хоч око виколи. Ну, воно- то як якийсь провожатий знаходився, то це тільки романтики додавало. А як з подружкою, яка нині кумою зветься, самі після опівночі повертаємось, то й черевички познімаємо-- щоб не цокали у цілковитій тиші. А було, й модні сережки з вух виймали-- щоб голосним брязканням не лякали первинну лісову тишу...

Нині ж відчуття зовсім інші. Дорога видається довгою. Йду, не поспішаючи, милуючись довколишніми краєвидами. Ось вільшанник за автостанцією, ось місточок. І колодязь на перехресті. Наліво-- шлях на Чернігів, правіше-- польовий шлях до маминої Лісової вулиці. Звертаю на дорогу дитинства. Дерева повиростали, влітку мало не сплітаються кронами над шляхом. А зараз небо синє-синє. І гілля зачудовано споглядає на тебе з- під снігової шапки: що загубила ти у цьому краї? Адже лікарня під лісом давно закрита, й автобус сюди ходить двічі на тиждень, та й то раз на день.

Саме тут загубилось дитинство. Серед оцих правічних сосон, на ганку старенького приміщення контори й колишнього магазину. Зараз контора нова, сучасна. З шикарним подвір'ям, розарієм та зоною відпочинку. Ще й для дітлахів майданчик казковий лісівники збудували. Чи не ховається тут Баба-Яга в нічний час, якою нас батьки лякали-- щоб далеко в ліс не забігали?

Та хто там боявся? Лісові галявини, порослі лікарськими травами, які ми із задоволенням збирали, суничні плантації, грибні місця-- довкола нам був знайомий кожен кущик.

Пам'ятаю, побігли ми "за сараї" з баби Віриною Ірою суниці поїсти. Років по сім--вісім було. Та й зайшли подалі--туди, куди заборонялось. Їли-їли стиглі суниці, якими було всіяно довкола, милувались квітами та травою високою. Прилягли на галявинці, та й... задрімали в прохолодному різнотрав'ї, яке рятувало від спеки. Підскочили: "Ну й попаде ж нам! Бо вже сутеніє...". З острахом наближаємось до вулиці, а там переполох: сусіди бігають, наші імена викрикують, мама й бабусі в сльозах, а батько вже грізно "Іж" заводить... Нас збираються шукати. Влетіло на горіхи. І мені, як старшій, більше.

А пожежна вежа? Як же нас манили оті дванадцять залізних поверхів! Як не ганяли нас лісівники, а ми таки умудрялися в сутінках видертись наверх. Там завжди був вітер. Вежа хиталась. Відчуття були неперевершені. Ну й що, що батько ременем пригрозить-- все одно ж не вдарить! Зате звідси все місто видно, й навіть башні комбікормового заводу... Мої перші знімки, зроблені стареньким татовим ФЕДом, були саме звідси, з 12-го поверху...

Ось і стежечка з дороги звертає до маминого двору. Вже сніг відкидано-- тут завжди чекають гостей, сумуючи за нами довгими днями й ночами. Біля порогу -- корзина з дровами. Досі підтоплює, хоча тут вже давно підведено газ. Запах дров у грубі-- то теж особливий смак дитинства. А сусідська Наташка навчила мене, ще зовсім малу, смажити в грубі на паличках хлібці. Нічого смачнішого з тих пір не пам'ятаю.

Тут не було парканів і окремих дворів-- ми гралися всюди й могли запросто забігти в будь-який будинок. Тут усі були свої, всі одна велика родина. Всі нас, малечу, пригощали-- яблуками, горіхами, варениками, оладками. До сліз пробирає, коли в голові звучить дзвінкий голос сусідки тьоті Люби: "Олюююю, Васююю, вже картопля зварилась. Нумо вечеряти!". І оті спільні вечері за столом на вулиці. А потім пісня, яку заводили тоді ще молоді тьтоя Галя, тьотя Люба і мама. До них підключались чоловічі голоси татка й дяді Саші... Скільки їм було тоді? Мабуть, менше, ніж мені зараз...

З-під снігових шапок дивляться на мене дерева у маминому саду, які садив і щепив ще татко... Чую німе питання:"Чого барилася? Чого рідко приходиш? Вона ж сумує і скучає...І ми...".

І радісний мамин голос:"Прийшла по такій дорозі? Так далеко...". Ну здрастуй, мамулю. Не далеко. Бо серцю близько. Ти тільки будь, будь ласка. Довго-довго будь. Щоб вела мене дорога до мами, до дитинства...

Світлана ТОМАШ



Теги:Світлана Томаш, городня, спогади


Читайте також



Коментарі (0)
avatar