Микола Кушнарьов: чернігівський волейболіст, що пережив роки російського полону
Частина перша
Якби це був фільм, він мав би починатися у 2012-му році: біля монументу «Три сестри» на кордоні України, Білорусі та Росії грають у волейбол, і після перемоги українська команда під орудою легендарного Володимира Жули (учасника першого, для збірної України, чемпіонату світу з волейболу) святкує перемогу над росіянами та білорусами. Під № 12 із кубком у руці 21-річний хлопець Микола з Луганська. Він і є головним героєм нашої повісті.
Кадр уходить у затемнення, і наступною сценою Микола – головний сержант Національної гвардії України, в… російському полоні на… території білоруської зони відчуження.
Луганськ-Ужгород-Чернігів
Але ми не у фільмі, а у суворій реальності – на трибунах напівтемного спортзалу «Чернігівського колегіуму». Унизу закінчують тренування волейболісти «Буревісника», а поруч зі мною колишній гравець української Суперліги Микола Кушнарьов – той самий хлопець, який перемагав росіян та білорусів на волейбольній поляні, а на День Незалежності, 24 серпня цього року, повернувся після 3,5 років російського полону.
Микола народився у Луганську, а після закінчення Луганського вищого училища фізичної культури обирав між двома варіантами розвитку життя – обома волейбольними (адже зріст героя – 2 метри 2 сантиметри, цілком пасує цьому видові спорту) – чи йти у дубль тогочасного українського флагману «Локомотива» з Харкова, чи у менш розкручене ужгородське «Закарпаття-ЗакДУ», яке, тим не менш, теж виступало в елітній Суперлізі:
- В Ужгороді мені запропонували одразу, у мої 18 років, грати в основному складі у Суперлізі. Хоча, у першу чергу, від пропозиції «Локомотива» відмовився, бо після школи одразу хотів йти в інститут, як і всі. Але у Харкові пропонували лише курси, а не ВНЗ. Це було головним питанням. Не хотів втрачати час, а одразу стати студентом. В Ужгороді запропонували вступити на міжнародні відносини та готельно-рестораний бізнес. Але за рік команда в Ужгороді стала банкрутом… - розповідає Микола Кушнарьов.
Тому молодому волейболісту довелося шукати новий варіант для гри та навчання – так він опинився на факультеті фізичного виховання тогочасного Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка (наразі НУ «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка) та у команді «Буревісник», котру у той час очолював знаковий для українського волейболу тренер Микола Благодарний, а допомагав йому Володимир Жула:
- Коли знаходився у Києві на реабілітації, дізнався, що Микола Петрович помер (життєвий шлях Миколи Благодарного закінчився наприкінці жовтня цього року, - прим.), – згадує Микола Кушнарьов. – Він був своєрідною людиною. Як тренер – це був професіонал. Багато чому навчив у житті та грі. Міг годинами дивитися ігри, вибудовувати стратегію. Коли ми жили у гуртожитку, після ранкового тренування о 10-й він міг піднятися на поверх, пройтися кімнатами. Якщо хтось там був: «Чому не в інституті?». Ввечері, також о 10-й міг піднятися до нас на сьомий поверх, проконтролювати щоб ніхто нічого… Об 11-й ми вже лягали відпочивати. Хоча, звісно, бували різні моменти. Були молоді, хотіли погуляти…
У загальній уяві спортсмени спорту вищих досягнень (а Микола Кушнарьов грав в еліті українського волейболу – Суперлізі) мають бути, як-то кажуть, «при баблі». Втім, для гравців «Буревісника» це було не так. Закінчив кар’єру волейболіста Микола лише у 23 роки – у 2014-му. Частково через травму руки, яка продовжувала турбувати і після операції, але не в останню чергу через гроші, бо у тому ж 2014-му він вже став батьком. Мінімалка у той час була 1218 гривень. Микола ж у «Буревіснику» отримував біля 1400-1500 гривень на місяць, щоправда із житлом – у гуртожитку університету (в якому пан Микола вчився, а його дружина Наталія на той час вже працювала).
Хоча, як згадує Микола, насправді з січня 2014-го зарплату волейболістам стали затримувати. І, аби забезпечити родину, довелося кардинально змінити роботу – Микола Кушнарьов підписав контракт з Національною гвардією України (військова частина з охорони та оборони ядерних об’єктів, зокрема Чорнобильської АЕС). Там платили одразу втричі більше – біля 4,5 тисяч гривень.
Загроза «нового» Чорнобиля
У 2022-му році Микола вже був головним сержантом, заступником командира взводу швидкого реагування. 21 лютого 2022-го Микола заступив на чергування на ЧАЕС. З 23 на 24 лютого в нього мав бути так званий «відсипний», після караулу:
- Після 12-ої ночі 24 лютого станція пішла у посилений режим охорони. Ми вже знали, що буде вторгнення Росії. Але те, що підуть на ядерний об’єкт: було 50 на 50. Чорнобильську АЕС вже знято з експлуатації, але станція залишається величезним ядерним комплексом, а Зона відчуження є одним з найзабрудненіших радіонуклідами місцем у світі. Чорнобильська АЕС – це об’єкт дуже важливий і за одного невдалого влучання могло б статися гірше, ніж було у 1986-му, – пригадує свої думки за кілька годин до вторгнення пан Микола.
Втім, як ми тепер знаємо, росіяни, яких пан Микола влучно називає «pedareischn raseischn», вирішили захопити Чорнобильську АЕС: - О 4-20 ранку прикордонна служба запустила сигнальну ракету – це був умовний знак про попередження небезпеки та порушення державного кордону. Ми зайняли свої бойові позиції. Біля третьої години дня 24 лютого російські війська на важкій техніці, танках та гелікоптерах оточили станцію. Хтось же їм дав наказ штурмувати Чорнобильську АЕС! – розповідає Микола Кушнарьов. - Наш командир частини почав приймати рішення, адже крім нас на станції були цивільні, працівники станції і допустити влучання із танку в об’єкт чи енергоблок ми не могли. Від ДРГ ми могли захистити станцію. Але впоратися із танками, маючи лише автомат і все… Ми були готові, але було питання у тому, чим це закінчиться для нашої планети. Росіяни погрожували вдарити по станції.
Враховуючи небезпеку бойових дій на станції, нацгвардійці були змушені здатися у полон, а окупанти розташували свою техніку таким чином, щоб влучання захисників України по ній могло б загрожувати витіком радіації:
- Вони навмисне ставили свої станції біля адмінкорпусів, біля енергоблоків, обладнали там вогневі точки, замінували територію, спровокували низку підривів та пожеж. Найменша помилка в координатах, метрів на 50, і ти потрапиш в енергоблок. Вони, навіть не розуміли, що вчиняють ядерний тероризм… – каже пан Микола.
Радіоактивний полон
- На станції нас тримали до 31 березня. Десь тижня за два забрали телефони… – згадує колишній волейболіст.
Харчуванням полонених не забезпечували – їли те, що було на станції. Полонених розділили на дві групи. Ту, в якій був Микола, «поселили» у перехідній галереї до одного з енергоблоків. Причому, як розповідає пан Кушнарьов, ці галереї ділилися на «чисті» та «брудні» зони (де перевдягали радіаційно забруднений одяг). І нацгвардійців поселили саме у «брудній» частині.
А 31 березня, відступаючи з Київщини, окупанти забрали полонених із собою:
- Напевне пів на восьму ранку станція була оточена військовими, всі ходи були заблоковані, нас, 168 нацгвардійців, загнали в актову залу. Ми побачили, що їдуть 10 автозаків. Зразу прийшло на думку, що це за нами. Нас почали вантажити. Скільки людей їхало в одній машині я не бачив. У всіх очі були зав’язані. Тим, хто крупніший, вдягали кайданки. Ти сідаєш в автозак (зрозуміло, я зі своїм зростом був серед «крупніших») і військовий РФ тобі тулить до голови пістолет: «Якщо рипнешся, кулі для тебе не шкода», – так і їхали,– пригадує виїзд із зони відчуження пан Микола.
Ось тільки вивезли росіяни українців не до себе, а до… Білорусі, у Наровлю – місто, яке було забруднене під час аварії на ЧАЕС у 1986-му році, та яке і наразі знаходиться на самому краєчку офіційно забрудненої території:
- Це була якась закинута ферма, чи коровник. Гадаю, це теж була брудна зона – ніяких поселень навколо я не бачив. На 30 квадратних метрах лежали сірі піддони, зі стелі крапала вода. Місця було дуже мало, від людини до людини 5-7 сантиметрів, - описує умови Микола Кушнарьов.
Аби лягти доводилося дотримуватися черги – поки одні стояли, інші могли прилягти, потім змінювалися. Так полонених протримали три дні, і, після допитів, вивезли на… Стародубщину.
Катування українців на… українській землі
Гадаємо, більшість мешканців Чернігівщини чули про Стародубщину – історичну українську територію на північному прикордонні, яку напочатку XX століття Росія відібрала в України та приєднала до себе. Одним з міст Стародубщини є Новозибків – наразі це районний центр Брянської області. І саме там, у місцевому СІЗО №2, з 3 квітня 2022-го року почалися фізичні катування:
- У Наровлі тиск був більше психологічним, там багато і не питали: «Ти затриманий, бо заважав так званій «СВО»». У Новозибкові, як і у всіх, була «прийомка»: при проходженні робітників СІЗО, спецназу, тебе б’ють. Ти не те що зайти у камеру не можеш, тебе просто затягують і кидають. За всім цим спостерігає представник російської прокуратури. Зрозуміло, якщо ти «хохол» – це як червона ґанчірка для бика, - говорить колишній полонений про реальне ставлення до українців тих, кого у Росії називають «аднім народом».
У Новозибкові Микола провів рік.
- О восьмій ранку починається перевірка. Тебе б’ють: шокери, залізні палиці, дубинки. У Новозибкові, крім цього, російські вертухаї можуть вивести тебе «на огляд камери». Поки вони її оглядають, тебе заганяють в іншу кімнату, роздягають і починають палками бити по всьому тілу: спині, ногах, голові, в інтимні місця, змушують робити «ФІЗО»: ти лягаєш на підлогу, відтискаєшся, до тебе підходить російський кат і лупить тебе дубинкою по спині. Є так звані «прилади для закривання вікон» – це величезна пластмасова труба на кінці якої залізяка. Цією палкою можуть бити по інтимним органам. Така процедура з «огляду камери» – кілька разів на тиждень. Ранкове побиття, також ввечері під час вечірньої перевірки – кожного дня, - описує пан Микола.
«Для приколу» російські кати іноді змушували полонених влаштовувати «ігри»:
- «Гра» називається «стєночка». У нашій камері було 8 людей. Ти лягаєш на підлогу, і на тебе залазить решта 7. Той хто на підлозі – відчуває, що ребра просто тріщать. Але якщо «стєночка» падає, всю камеру починають бити дубинками.
Зрозуміло, якщо ти «хохол» – це як червона ґанчірка для бика, - говорить колишній полонений про реальне ставлення до українців тих, кого у Росії називають «аднім народом».
Таке поводження є грубим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Втім, у квітні 2023-го, поки Миколу Кушнарьова росіяни катували у Новозибкові, Росія головувала у… Раді безпеки Організації об’єднаних націй. Як вам таке?..
До слова, тією самою конвенцією передбачається, що одразу після взяття у полон, або, найпізніше, за тиждень, військовополонений може написати рідним інформацію про взяття у полон, стан свого здоров’я та свою поштову адресу. Всього ж військовополонені мають право писати не менше двох листів та чотирьох листівок на місяць. На ділі листи писати у Новозибкові дозволили лише два рази за рік. І строго за шаблоном: «Жив-здоров, всьо хорошо». Першу ж звістку з дому пан Микола отримав лише у листопаді 2023-го – за 1,5 роки після потрапляння у полон.
Мінус 44 кілограми
Все та ж Женевська конвенція доволі чітко описує харчування військовополонених:
- Основний добовий раціон харчування повинен бути достатнім за кількістю, якістю й різноманітністю для того, щоб підтримувати добрий стан здоров'я військовополонених та запобігати втраті ваги або розвитку недостатності харчування, - написано у документі, який ратифікував ще СРСР (правонаступницею якого себе вважає нинішня Росія).
Чи варто казати, що Росія не дотримується цих положень?
- Після Новозибкова ми були скелетами. Там годували однією водою. Якщо дві ложки каші траплялося – вже радість. Про м’ясо навіть не думали. Хліб… У Новозибкові давали один шматочок чорного хліба (грамів 50) вранці, в обід – скибочку білого хліба, ввечері – гарно якщо ще половинку білого хліба, - згадує Микола Кушнарьов. – У виправній колонії суворого режиму №1 міста Донський (туди пан Микола потрапив після Новозибкова, - прим.) хліба давали більше: вранці ми отримували шматочок білого і шматочок чорного, в обід – шматочок чорного і половинку білого, ввечері – шматочок білого і половинку чорного.
Втім, все це було «як пощастить», адже роздавав їжу російський зек, під пильним наглядом вертухая, і останній – працівник колонії, міг, на свій розсуд, дати вказівку зменшити порцію.
За роки полону Микола Кушнарьов втратив 44 кілограми ваги: зі 130 до 86 кг...
На цьому закінчується перша частина нашої розповіді про Миколу Кушнарьова. У другій частині читайте про ув’язнення на берегах Дону, «інтерв’ю» російським пропагандистам з російським спецназом за кадром, катування Нікітою Міхалковим та головне – повернення до дому, риболовлю із сином, відновлення та плани на майбутнє.
Сєргєй КАРАСЬ, спеціально для Всеукраїнського незалежного медійного простору «Сіверщина»
Фото автора
Якби це був фільм, він мав би починатися у 2012-му році: біля монументу «Три сестри» на кордоні України, Білорусі та Росії грають у волейбол, і після перемоги українська команда під орудою легендарного Володимира Жули (учасника першого, для збірної України, чемпіонату світу з волейболу) святкує перемогу над росіянами та білорусами. Під № 12 із кубком у руці 21-річний хлопець Микола з Луганська. Він і є головним героєм нашої повісті.
Кадр уходить у затемнення, і наступною сценою Микола – головний сержант Національної гвардії України, в… російському полоні на… території білоруської зони відчуження.
Луганськ-Ужгород-Чернігів
Але ми не у фільмі, а у суворій реальності – на трибунах напівтемного спортзалу «Чернігівського колегіуму». Унизу закінчують тренування волейболісти «Буревісника», а поруч зі мною колишній гравець української Суперліги Микола Кушнарьов – той самий хлопець, який перемагав росіян та білорусів на волейбольній поляні, а на День Незалежності, 24 серпня цього року, повернувся після 3,5 років російського полону.
Микола народився у Луганську, а після закінчення Луганського вищого училища фізичної культури обирав між двома варіантами розвитку життя – обома волейбольними (адже зріст героя – 2 метри 2 сантиметри, цілком пасує цьому видові спорту) – чи йти у дубль тогочасного українського флагману «Локомотива» з Харкова, чи у менш розкручене ужгородське «Закарпаття-ЗакДУ», яке, тим не менш, теж виступало в елітній Суперлізі:
- В Ужгороді мені запропонували одразу, у мої 18 років, грати в основному складі у Суперлізі. Хоча, у першу чергу, від пропозиції «Локомотива» відмовився, бо після школи одразу хотів йти в інститут, як і всі. Але у Харкові пропонували лише курси, а не ВНЗ. Це було головним питанням. Не хотів втрачати час, а одразу стати студентом. В Ужгороді запропонували вступити на міжнародні відносини та готельно-рестораний бізнес. Але за рік команда в Ужгороді стала банкрутом… - розповідає Микола Кушнарьов.
Тому молодому волейболісту довелося шукати новий варіант для гри та навчання – так він опинився на факультеті фізичного виховання тогочасного Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка (наразі НУ «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка) та у команді «Буревісник», котру у той час очолював знаковий для українського волейболу тренер Микола Благодарний, а допомагав йому Володимир Жула:
- Коли знаходився у Києві на реабілітації, дізнався, що Микола Петрович помер (життєвий шлях Миколи Благодарного закінчився наприкінці жовтня цього року, - прим.), – згадує Микола Кушнарьов. – Він був своєрідною людиною. Як тренер – це був професіонал. Багато чому навчив у житті та грі. Міг годинами дивитися ігри, вибудовувати стратегію. Коли ми жили у гуртожитку, після ранкового тренування о 10-й він міг піднятися на поверх, пройтися кімнатами. Якщо хтось там був: «Чому не в інституті?». Ввечері, також о 10-й міг піднятися до нас на сьомий поверх, проконтролювати щоб ніхто нічого… Об 11-й ми вже лягали відпочивати. Хоча, звісно, бували різні моменти. Були молоді, хотіли погуляти…
У загальній уяві спортсмени спорту вищих досягнень (а Микола Кушнарьов грав в еліті українського волейболу – Суперлізі) мають бути, як-то кажуть, «при баблі». Втім, для гравців «Буревісника» це було не так. Закінчив кар’єру волейболіста Микола лише у 23 роки – у 2014-му. Частково через травму руки, яка продовжувала турбувати і після операції, але не в останню чергу через гроші, бо у тому ж 2014-му він вже став батьком. Мінімалка у той час була 1218 гривень. Микола ж у «Буревіснику» отримував біля 1400-1500 гривень на місяць, щоправда із житлом – у гуртожитку університету (в якому пан Микола вчився, а його дружина Наталія на той час вже працювала).
Хоча, як згадує Микола, насправді з січня 2014-го зарплату волейболістам стали затримувати. І, аби забезпечити родину, довелося кардинально змінити роботу – Микола Кушнарьов підписав контракт з Національною гвардією України (військова частина з охорони та оборони ядерних об’єктів, зокрема Чорнобильської АЕС). Там платили одразу втричі більше – біля 4,5 тисяч гривень.
Загроза «нового» Чорнобиля
У 2022-му році Микола вже був головним сержантом, заступником командира взводу швидкого реагування. 21 лютого 2022-го Микола заступив на чергування на ЧАЕС. З 23 на 24 лютого в нього мав бути так званий «відсипний», після караулу:
- Після 12-ої ночі 24 лютого станція пішла у посилений режим охорони. Ми вже знали, що буде вторгнення Росії. Але те, що підуть на ядерний об’єкт: було 50 на 50. Чорнобильську АЕС вже знято з експлуатації, але станція залишається величезним ядерним комплексом, а Зона відчуження є одним з найзабрудненіших радіонуклідами місцем у світі. Чорнобильська АЕС – це об’єкт дуже важливий і за одного невдалого влучання могло б статися гірше, ніж було у 1986-му, – пригадує свої думки за кілька годин до вторгнення пан Микола.
Втім, як ми тепер знаємо, росіяни, яких пан Микола влучно називає «pedareischn raseischn», вирішили захопити Чорнобильську АЕС: - О 4-20 ранку прикордонна служба запустила сигнальну ракету – це був умовний знак про попередження небезпеки та порушення державного кордону. Ми зайняли свої бойові позиції. Біля третьої години дня 24 лютого російські війська на важкій техніці, танках та гелікоптерах оточили станцію. Хтось же їм дав наказ штурмувати Чорнобильську АЕС! – розповідає Микола Кушнарьов. - Наш командир частини почав приймати рішення, адже крім нас на станції були цивільні, працівники станції і допустити влучання із танку в об’єкт чи енергоблок ми не могли. Від ДРГ ми могли захистити станцію. Але впоратися із танками, маючи лише автомат і все… Ми були готові, але було питання у тому, чим це закінчиться для нашої планети. Росіяни погрожували вдарити по станції.
Враховуючи небезпеку бойових дій на станції, нацгвардійці були змушені здатися у полон, а окупанти розташували свою техніку таким чином, щоб влучання захисників України по ній могло б загрожувати витіком радіації:
- Вони навмисне ставили свої станції біля адмінкорпусів, біля енергоблоків, обладнали там вогневі точки, замінували територію, спровокували низку підривів та пожеж. Найменша помилка в координатах, метрів на 50, і ти потрапиш в енергоблок. Вони, навіть не розуміли, що вчиняють ядерний тероризм… – каже пан Микола.
Радіоактивний полон
- На станції нас тримали до 31 березня. Десь тижня за два забрали телефони… – згадує колишній волейболіст.
Харчуванням полонених не забезпечували – їли те, що було на станції. Полонених розділили на дві групи. Ту, в якій був Микола, «поселили» у перехідній галереї до одного з енергоблоків. Причому, як розповідає пан Кушнарьов, ці галереї ділилися на «чисті» та «брудні» зони (де перевдягали радіаційно забруднений одяг). І нацгвардійців поселили саме у «брудній» частині.
А 31 березня, відступаючи з Київщини, окупанти забрали полонених із собою:
- Напевне пів на восьму ранку станція була оточена військовими, всі ходи були заблоковані, нас, 168 нацгвардійців, загнали в актову залу. Ми побачили, що їдуть 10 автозаків. Зразу прийшло на думку, що це за нами. Нас почали вантажити. Скільки людей їхало в одній машині я не бачив. У всіх очі були зав’язані. Тим, хто крупніший, вдягали кайданки. Ти сідаєш в автозак (зрозуміло, я зі своїм зростом був серед «крупніших») і військовий РФ тобі тулить до голови пістолет: «Якщо рипнешся, кулі для тебе не шкода», – так і їхали,– пригадує виїзд із зони відчуження пан Микола.
Ось тільки вивезли росіяни українців не до себе, а до… Білорусі, у Наровлю – місто, яке було забруднене під час аварії на ЧАЕС у 1986-му році, та яке і наразі знаходиться на самому краєчку офіційно забрудненої території:
- Це була якась закинута ферма, чи коровник. Гадаю, це теж була брудна зона – ніяких поселень навколо я не бачив. На 30 квадратних метрах лежали сірі піддони, зі стелі крапала вода. Місця було дуже мало, від людини до людини 5-7 сантиметрів, - описує умови Микола Кушнарьов.
Аби лягти доводилося дотримуватися черги – поки одні стояли, інші могли прилягти, потім змінювалися. Так полонених протримали три дні, і, після допитів, вивезли на… Стародубщину.
Катування українців на… українській землі
Гадаємо, більшість мешканців Чернігівщини чули про Стародубщину – історичну українську територію на північному прикордонні, яку напочатку XX століття Росія відібрала в України та приєднала до себе. Одним з міст Стародубщини є Новозибків – наразі це районний центр Брянської області. І саме там, у місцевому СІЗО №2, з 3 квітня 2022-го року почалися фізичні катування:
- У Наровлі тиск був більше психологічним, там багато і не питали: «Ти затриманий, бо заважав так званій «СВО»». У Новозибкові, як і у всіх, була «прийомка»: при проходженні робітників СІЗО, спецназу, тебе б’ють. Ти не те що зайти у камеру не можеш, тебе просто затягують і кидають. За всім цим спостерігає представник російської прокуратури. Зрозуміло, якщо ти «хохол» – це як червона ґанчірка для бика, - говорить колишній полонений про реальне ставлення до українців тих, кого у Росії називають «аднім народом».
У Новозибкові Микола провів рік.
- О восьмій ранку починається перевірка. Тебе б’ють: шокери, залізні палиці, дубинки. У Новозибкові, крім цього, російські вертухаї можуть вивести тебе «на огляд камери». Поки вони її оглядають, тебе заганяють в іншу кімнату, роздягають і починають палками бити по всьому тілу: спині, ногах, голові, в інтимні місця, змушують робити «ФІЗО»: ти лягаєш на підлогу, відтискаєшся, до тебе підходить російський кат і лупить тебе дубинкою по спині. Є так звані «прилади для закривання вікон» – це величезна пластмасова труба на кінці якої залізяка. Цією палкою можуть бити по інтимним органам. Така процедура з «огляду камери» – кілька разів на тиждень. Ранкове побиття, також ввечері під час вечірньої перевірки – кожного дня, - описує пан Микола.
«Для приколу» російські кати іноді змушували полонених влаштовувати «ігри»:
- «Гра» називається «стєночка». У нашій камері було 8 людей. Ти лягаєш на підлогу, і на тебе залазить решта 7. Той хто на підлозі – відчуває, що ребра просто тріщать. Але якщо «стєночка» падає, всю камеру починають бити дубинками.
Зрозуміло, якщо ти «хохол» – це як червона ґанчірка для бика, - говорить колишній полонений про реальне ставлення до українців тих, кого у Росії називають «аднім народом».
Таке поводження є грубим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Втім, у квітні 2023-го, поки Миколу Кушнарьова росіяни катували у Новозибкові, Росія головувала у… Раді безпеки Організації об’єднаних націй. Як вам таке?..
До слова, тією самою конвенцією передбачається, що одразу після взяття у полон, або, найпізніше, за тиждень, військовополонений може написати рідним інформацію про взяття у полон, стан свого здоров’я та свою поштову адресу. Всього ж військовополонені мають право писати не менше двох листів та чотирьох листівок на місяць. На ділі листи писати у Новозибкові дозволили лише два рази за рік. І строго за шаблоном: «Жив-здоров, всьо хорошо». Першу ж звістку з дому пан Микола отримав лише у листопаді 2023-го – за 1,5 роки після потрапляння у полон.
Мінус 44 кілограми
Все та ж Женевська конвенція доволі чітко описує харчування військовополонених:
- Основний добовий раціон харчування повинен бути достатнім за кількістю, якістю й різноманітністю для того, щоб підтримувати добрий стан здоров'я військовополонених та запобігати втраті ваги або розвитку недостатності харчування, - написано у документі, який ратифікував ще СРСР (правонаступницею якого себе вважає нинішня Росія).
Чи варто казати, що Росія не дотримується цих положень?
- Після Новозибкова ми були скелетами. Там годували однією водою. Якщо дві ложки каші траплялося – вже радість. Про м’ясо навіть не думали. Хліб… У Новозибкові давали один шматочок чорного хліба (грамів 50) вранці, в обід – скибочку білого хліба, ввечері – гарно якщо ще половинку білого хліба, - згадує Микола Кушнарьов. – У виправній колонії суворого режиму №1 міста Донський (туди пан Микола потрапив після Новозибкова, - прим.) хліба давали більше: вранці ми отримували шматочок білого і шматочок чорного, в обід – шматочок чорного і половинку білого, ввечері – шматочок білого і половинку чорного.
Втім, все це було «як пощастить», адже роздавав їжу російський зек, під пильним наглядом вертухая, і останній – працівник колонії, міг, на свій розсуд, дати вказівку зменшити порцію.
За роки полону Микола Кушнарьов втратив 44 кілограми ваги: зі 130 до 86 кг...
На цьому закінчується перша частина нашої розповіді про Миколу Кушнарьова. У другій частині читайте про ув’язнення на берегах Дону, «інтерв’ю» російським пропагандистам з російським спецназом за кадром, катування Нікітою Міхалковим та головне – повернення до дому, риболовлю із сином, відновлення та плани на майбутнє.
Сєргєй КАРАСЬ, спеціально для Всеукраїнського незалежного медійного простору «Сіверщина»
Фото автора
| Читайте також |
| Коментарі (0) |