Михайла Бойчишина вбила Росія?
Під час передвиборчої кампанії 1994-го, за п’ять років до вбивства В’ячеслава Чорновола, зник Михайло Бойчишин.
Це ім’я вже майже нічого не говорить українцям. А колись це був дуже впливовий політик. Сірий кардинал однієї із головних політичних сил епохи – Народного Руху України. Був – і в один момент його не стало. А як і чому – досі не знає ніхто.
В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася неймовірна подія.. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, людина, з якою пов’язувалися великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).
Розказує Дмитро Понамарчук:
“У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. .. він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.
Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. ... Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.
Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив”
Для Народного Руху настали чорні дні.
Планована Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавило лиш одне — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ так само заціпило.
В особі тодішнього свого голови Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму, яка в мою пам’ять вкарбувалася назавжди. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших в Україні генералів КҐБ заявив буквально таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація ...Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І далі, нібито в Україні і світі ніхто цього не розчує, додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.
Напередодні парламентських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із близьких знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.
Версії, які озвучила Ганна Черкаська:
“Виникло кілька версій. Перша: начебто Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів. Зеківський генерал звернувся до рекетирів, як зек до зеків. Відповідь: ні, на Бойчишина вони не полювали; шукайте серед своїх.
Друга: опоненти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» Вячеслава Чорновола та рухівців. Чорновіл відмовився від балотування на пост Президента України.
Третя: за два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, про наявність документів, що свідчать про серйозні фінансові афери високих посадовців. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника перед виборами вивести їх на чисту воду.
Четверта версія стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після його викрадення більшість документів проекту зникла…”.
(Пізніше версію про гроші від діаспори спростувала, зокрема, дружина Бойчишина.)
Але цим нападом і зникненням історія не завершилася. За півроку, в липні 1994-го, у ДТП загинув син Михайла Стверджували, що на трупі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…
Можливо, колись ця історія розкриє усі таємниця. Але ви вдумайтеся, які були часи тоді, у 90-х – безслідно зникає (цілком очевидно, що із кримінальною складовою) голова Секретаріату – друга людина після очільника – однієї із найвпливовіших партій. Зникає людина, яка мала дуже амбітні плани щодо найближчих парламентських виборів. Виборів, які могли завершитися зовсім не так, як завершилися (рухівців у Раду пройшло всього 20, тоді як комуністів – 85; навіть із безпартійними однодумцями націонал-демократичних депутатів набиралося до півсотні).
Зараз подібну подію важко собі й уявити. Чи не важко? Ні, все-таки часи змінилися. І стосунки в політиці теж.
P.S. А, можливо, справа взагалі не в українській політиці, а в Балто-Чорноморському колекторі і майбутній нафтогазовій незалежності від Росії не тільки України, а й Білорусі – у якій 1994-го теж проходили вибори, і в якій (як і в Україні) Московія теж робила ставку на свого кандидата? То, може, уже тоді російські сцецслужби робили свою чорну справу на території України?
Лідія ІВАНЮК
Це ім’я вже майже нічого не говорить українцям. А колись це був дуже впливовий політик. Сірий кардинал однієї із головних політичних сил епохи – Народного Руху України. Був – і в один момент його не стало. А як і чому – досі не знає ніхто.
В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася неймовірна подія.. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, людина, з якою пов’язувалися великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).
Розказує Дмитро Понамарчук:
“У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. .. він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.
Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. ... Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.
Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив”
Для Народного Руху настали чорні дні.
Планована Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавило лиш одне — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ так само заціпило.
В особі тодішнього свого голови Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму, яка в мою пам’ять вкарбувалася назавжди. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших в Україні генералів КҐБ заявив буквально таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація ...Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І далі, нібито в Україні і світі ніхто цього не розчує, додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.
Напередодні парламентських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із близьких знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.
Версії, які озвучила Ганна Черкаська:
“Виникло кілька версій. Перша: начебто Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів. Зеківський генерал звернувся до рекетирів, як зек до зеків. Відповідь: ні, на Бойчишина вони не полювали; шукайте серед своїх.
Друга: опоненти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» Вячеслава Чорновола та рухівців. Чорновіл відмовився від балотування на пост Президента України.
Третя: за два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, про наявність документів, що свідчать про серйозні фінансові афери високих посадовців. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника перед виборами вивести їх на чисту воду.
Четверта версія стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після його викрадення більшість документів проекту зникла…”.
(Пізніше версію про гроші від діаспори спростувала, зокрема, дружина Бойчишина.)
Але цим нападом і зникненням історія не завершилася. За півроку, в липні 1994-го, у ДТП загинув син Михайла Стверджували, що на трупі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…
Можливо, колись ця історія розкриє усі таємниця. Але ви вдумайтеся, які були часи тоді, у 90-х – безслідно зникає (цілком очевидно, що із кримінальною складовою) голова Секретаріату – друга людина після очільника – однієї із найвпливовіших партій. Зникає людина, яка мала дуже амбітні плани щодо найближчих парламентських виборів. Виборів, які могли завершитися зовсім не так, як завершилися (рухівців у Раду пройшло всього 20, тоді як комуністів – 85; навіть із безпартійними однодумцями націонал-демократичних депутатів набиралося до півсотні).
Зараз подібну подію важко собі й уявити. Чи не важко? Ні, все-таки часи змінилися. І стосунки в політиці теж.
P.S. А, можливо, справа взагалі не в українській політиці, а в Балто-Чорноморському колекторі і майбутній нафтогазовій незалежності від Росії не тільки України, а й Білорусі – у якій 1994-го теж проходили вибори, і в якій (як і в Україні) Московія теж робила ставку на свого кандидата? То, може, уже тоді російські сцецслужби робили свою чорну справу на території України?
Лідія ІВАНЮК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |