Мій Клонів: три живі хати
Весна з перших днів заявила про свою владу над сивочолою Чернігівщиною, над моєю рідною Ріпкинщиною, над історично відомою землею Любецькою, над любим моєму серцю і душі - Клоновом.
Клонів. Моє маленьке, загублене серед лісу і згублене для цивілізації село. Живієш ти серед непролазної багнюки ранньою весною і пізньої осені, не вимерзаєш у морози, не вимітаєшся у хурделиці і завірюхи, не випалюєшся літньою спекою. Багато ти бачило на своєму віку, хоча він у тебе, як для історії, занадто коротенький.
Боляче і гірко за твоє минуле, моє рідне село. Твоїх селян, які любили свою землю більше, аніж дозволялося, відправили милуватися водами Біломор-каналу, забравши реманент та худобу до колгоспу.
У повоєнні, радянські часи на долю твоїх мешканців випала тяжка праця. Якби її зібрати всю до купи, земля б здригнулася і застогнала від непосильної ноші. Під палючим сонцем сапою жінки обробляли лани буряків і картоплі, у долоні заганяли скабки від перепаленого льону, задихалися від пилюки біля молотарок, чманіли від хімікатів, якими вручну протравлювали у коморах зерно. Щоденно пішаком долали десятки кілометрів на ферму, навантажували, вивозили і самі ж перевертали вози із гноєм, часто-густо допомагаючи коню витягати застряглого у калюжах, з маленьке море, воза.
На весняних приморозках, під холодним, в’їдливим дощем, на пронизливому вітрюгані, закоцюблими від холоду руками перебирали бурти напівгнилої картоплі. Всі гори нашої планети, об’єднані в одну, не зрівняються з горою перелопаченого, переношеного мішками на жіночих плечах, зерна.
Безмежна радість наповнювала серця трударів, коли за день виснажливої праці на зарплату вони бачили 1.5-2 карбованці, за місяць це набігало аж до 25 крб., якщо ж 30 - то від радості вони ладні були навприсядки танцювати.
Боляче і гірко за твоє сьогодення, моє рідне село. У ХХІ століття мій Клонів ступив майже пусткою. Зимової пори через морози і кучугури снігу, весною через багнюку і повноводі рівчаки, люди тижнями не бачать хліба – до села ні доїхати, ні дійти. Державний магазин не працює не один десяток літ. Добре, що приватники відшукують партизанські дороги до села, але, на превеликий жаль, їх приїзди стають все рідшими, бо затрати на дорогу перевищують прибутки. (2020 рік – магазин не їздить зовсім).
Бур’яни сягають дахів залишених і спустошених хат, які сумними зіницями вибитих шибок і відірваних дверей стомлено виглядають із-за струхлих парканів, не знаючи кого і що. Тільки протяги невгамовно розгуляють серед кімнат та сіней, тільки дощі забігають у гості через провалені від часу димарі, тільки старенькі дерева своїми гілочками шкрябають у вцілілі шибки, викликаючи господаря з хати. Тільки металеве колесо на колодязі ще супротивиться часу, а джерельце, втомившись від безнадійного чекання, пробило собі вже інший шлях, де будуть радо втамовувати спрагу прохолодною водицею.
Начебто ще вчора тут мукало, мекало, рохкало, верещало, стукало, гуркотіло, гримотіло, гупало, стогнало, співало. Господарі орали землю, сіяли-віяли, садили картоплю, городину, хазяйки обмінювалися курячими, качиними яйцями для виводку молодняку, клепали коси косарі, готувалися до сіножаті. Молодь бігала до лісу по суниці, малину, гриби-горіхи, всім селом один-одному допомагали обмолотити вирощені жито-пшеницю і всяку пашницю, різали вигуляних-згодованих гусей-качок-свиней та іншу смачну живність.
Сьогоденню, у час суцільної інформатизації і комп’ютеризації суспільства, мій Клонів звітує зарослими будяковим різноцвіттям господарськими городами, яких вже ніколи не потурбують роботящі руки спочилих навіки моїх односельців.
Троє жителів…троє мешканців… три вогники життя жевріють у моєму маленькому Клонові … 2019 року …
Гірко на душі і щемно до болю на серці. Хочеться, щоб якнайдовше, ні на яких сесіях, ні у яких звітах сухою статистикою не доводилося до відома присутніх про зникнення ще одного населеного пункту.
Що далі? Чим і перед ким ти завинило, моє маленьке село? Багато схожих і таких же сумних історій по всій моїй рідній Україні…
Лілія ПРИХОДЬКО
Клонів. Моє маленьке, загублене серед лісу і згублене для цивілізації село. Живієш ти серед непролазної багнюки ранньою весною і пізньої осені, не вимерзаєш у морози, не вимітаєшся у хурделиці і завірюхи, не випалюєшся літньою спекою. Багато ти бачило на своєму віку, хоча він у тебе, як для історії, занадто коротенький.
Боляче і гірко за твоє минуле, моє рідне село. Твоїх селян, які любили свою землю більше, аніж дозволялося, відправили милуватися водами Біломор-каналу, забравши реманент та худобу до колгоспу.
У повоєнні, радянські часи на долю твоїх мешканців випала тяжка праця. Якби її зібрати всю до купи, земля б здригнулася і застогнала від непосильної ноші. Під палючим сонцем сапою жінки обробляли лани буряків і картоплі, у долоні заганяли скабки від перепаленого льону, задихалися від пилюки біля молотарок, чманіли від хімікатів, якими вручну протравлювали у коморах зерно. Щоденно пішаком долали десятки кілометрів на ферму, навантажували, вивозили і самі ж перевертали вози із гноєм, часто-густо допомагаючи коню витягати застряглого у калюжах, з маленьке море, воза.
На весняних приморозках, під холодним, в’їдливим дощем, на пронизливому вітрюгані, закоцюблими від холоду руками перебирали бурти напівгнилої картоплі. Всі гори нашої планети, об’єднані в одну, не зрівняються з горою перелопаченого, переношеного мішками на жіночих плечах, зерна.
Безмежна радість наповнювала серця трударів, коли за день виснажливої праці на зарплату вони бачили 1.5-2 карбованці, за місяць це набігало аж до 25 крб., якщо ж 30 - то від радості вони ладні були навприсядки танцювати.
Боляче і гірко за твоє сьогодення, моє рідне село. У ХХІ століття мій Клонів ступив майже пусткою. Зимової пори через морози і кучугури снігу, весною через багнюку і повноводі рівчаки, люди тижнями не бачать хліба – до села ні доїхати, ні дійти. Державний магазин не працює не один десяток літ. Добре, що приватники відшукують партизанські дороги до села, але, на превеликий жаль, їх приїзди стають все рідшими, бо затрати на дорогу перевищують прибутки. (2020 рік – магазин не їздить зовсім).
Бур’яни сягають дахів залишених і спустошених хат, які сумними зіницями вибитих шибок і відірваних дверей стомлено виглядають із-за струхлих парканів, не знаючи кого і що. Тільки протяги невгамовно розгуляють серед кімнат та сіней, тільки дощі забігають у гості через провалені від часу димарі, тільки старенькі дерева своїми гілочками шкрябають у вцілілі шибки, викликаючи господаря з хати. Тільки металеве колесо на колодязі ще супротивиться часу, а джерельце, втомившись від безнадійного чекання, пробило собі вже інший шлях, де будуть радо втамовувати спрагу прохолодною водицею.
Начебто ще вчора тут мукало, мекало, рохкало, верещало, стукало, гуркотіло, гримотіло, гупало, стогнало, співало. Господарі орали землю, сіяли-віяли, садили картоплю, городину, хазяйки обмінювалися курячими, качиними яйцями для виводку молодняку, клепали коси косарі, готувалися до сіножаті. Молодь бігала до лісу по суниці, малину, гриби-горіхи, всім селом один-одному допомагали обмолотити вирощені жито-пшеницю і всяку пашницю, різали вигуляних-згодованих гусей-качок-свиней та іншу смачну живність.
Сьогоденню, у час суцільної інформатизації і комп’ютеризації суспільства, мій Клонів звітує зарослими будяковим різноцвіттям господарськими городами, яких вже ніколи не потурбують роботящі руки спочилих навіки моїх односельців.
Троє жителів…троє мешканців… три вогники життя жевріють у моєму маленькому Клонові … 2019 року …
Гірко на душі і щемно до болю на серці. Хочеться, щоб якнайдовше, ні на яких сесіях, ні у яких звітах сухою статистикою не доводилося до відома присутніх про зникнення ще одного населеного пункту.
Що далі? Чим і перед ким ти завинило, моє маленьке село? Багато схожих і таких же сумних історій по всій моїй рідній Україні…
Лілія ПРИХОДЬКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |