"Ми всі - його мами..."

Потяг Київ-Франківськ, ще званий Стефанія.

В купе приємна білява жінка, 50+, їде лікуватись в Моршин, вона виглядає як людина в очікуванні відпустки, балакуча, стомлена, але намагається бути усміхненою. В неї системне порушення сну розповідає, дізнавшись, що я працюю в секторі медицини.

Заходить він.
Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27, з великим рюкзаком, карематом, і сумними очима людини, що повернулась з фронту в бурхливий та майже безтурботний Київ.

Наша розмова «ні про що» з жіночкою вмить припиняється. Ми починаємо метушливо пропонувати йому все що маємо: банани, цукерки, мінеральну воду, заварну каву, бутерброди.

Він трохи ніяковіє від такого натиску материнської турботи, і я починаю його розпитувати, поки він наспіх влаштовується на верхній полиці:
- Ви в Франківськ їдете?
- Так, я вас не розбуджу раніше, сподіваюсь
- Ви сам з Франківська?
- Так
- Додому, до батьків?
- Мами, на жаль, вже немає..
- А звідки зараз?
- Біля Краматорська служу. 3 дні в мене на все. Доброї ночі…

Через хвилину він вже спав. Він спить вже 12 годину. Може за рік це його найдовший та найсолодший сон? ..
А ми з жіночкою перемигуємось знаками, говоримо пошепки, в тому числі попередивши провідницю щоб слідкувала за тишею в вагоні.

Моя сусідка з самого ранку вже приготувала йому сніданок, витерла його черевики, замовила порцію кави, щоб не закінчилась на інших пасажирах, і дбайливо чекає коли він проснеться.
Бо її сину теж 28, розповідає. І він зараз воює під Марʼїнкою.

І їй дуже сильно хочеться, щоб він спав в нормальному ліжку, просто спав цим безпробудним сном молодого парубка. Щоб приїхав додому. Щоб мріяв та будував своє мирне життя.
Вона тихо розповідає про сина. А сльози душать мене.

За цього хлопчика, який вже втративши маму, ризикував втратити країну, тому готовий втратити за неї своє життя..

За цю добру жінку, як багато жінок сьогодні, кожен день і ніч молиться за свого сина, і за всіх інших синів, що захищають нас на фронті, тому страждає на безсоння ..

Сльози стоять в горлі від того, що стала свідком, як цей юнак був огорнутий уві сні справжньою маминою турботою. І як одна жінка, чекаючи на свого сина, готова ділитись любовʼю з усіма українськими воїнами
Вона виходить в Моршині.

І під подушкою юнака, який все ще спить, залишає маленьку іконку, яку вона в останній момент витягає з сумочки
- Будь ласка, передайте йому, що зараз всі ми - його мами…

Наталія ТУЛІНОВА