"Материн заповіт у вишитому 1933 року рушнику"
Професор Микола Тимошик про рідну Чернігівщину, українську діаспору, освіту та інтелігенцію з нагоди свого 65-ліття
Великого резонансу в Україні та за кордоном набула оприлюднена у кількох популярних виданнях («Слово Просвіти», «Граніт Науки», «Хвиля Десни») стаття про деградацію національної освіти в Україні «Скопус як діагноз української науки: замість оновлення – пристосуванство, корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес»: лише за перші дні поширилася в більш як у кількох тисячах пересилань на різні мережеві платформи. https://un-sci.com/ru/2021/01/09/skopus-yak-diagnoz-ukra%d1%97nsko%d1%97-nauki-zamist-onovlennya-pristosuvanstvo-korupcziya-neprofesionalizm-neprozorij-biznes/
Автор цієї «бронебійної» статті – відомий в Україні та за кордоном учений, журналіст, письменник, громадський діяч, наш земляк родом із ДАНИНИ професор Микола Тимошик.
Інформаційним приводом для нинішньої розмови з автором стали дві причини: у січні і професорові виповнюється 65. А напередодні цього ювілею він отримав із друкарні сигнальні примірники свого нового дослідження у двох книгах, написаного за результатами недавнього наукового стажування у Великій Британії.
- Вітаючи Вас, Миколо Степановичу, із цих двох приємних нагод, найперше хочу запитати: це так збіглося, чи ви спланували?
- Скорше друге. В мене віддавна складалося за традицію приурочувати до якоїсь своєї особистої знакової дати щось посутнє із зробленого. Таке виніс із одного з уроків мого всежиттєвого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Він щодо подібних ювілейних дат не раз повторював: я ніколи не пильнував про свої «круглі прожиті роки», а лиш пильнував, що’ важливого не лише для себе, а й інших вдалося зробити. Що ж до себе, то у другій половині життя, вважаю, таким важливим є найкраще з уже надрукованих натепер 25-ти одноосібно написаних мною книг. До 50-річчя то був практичний посібник «Книга для автора, редактора, видавця». 60-річчя пройшло під знаком двотомної документально-публіцистичної оповіді «Село» з промовистими назвами в окремо взятому томі – «Зійти з безпам’ятства» та «Трудний шлях відмосковлення». І ось - британська епопея в двох книгах, що загалом складає понад 1000 сторінок. Цього разу – монографії: «Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія» та «Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія».
- Гарні які подарунки собі самому – та ще й іншим стануть у нагоді! Не те що усі ці традиційні грамоти чи ордени для визначних ювілярів…
- О, так. Від цього, здається, Бог мене застеріг. Ви ж знаєте, як і за що у нас номінуються звання заслужених, народних, героїчних (звісно, за незначними винятками): такому ім’яреку слід бути найперше бездоганно догідливим начальству, не відчувати гризоту сумління за те, що всі папери в різні інстанції про себе та свої «най-най- заслуги» уперто готувати самому, а потім з такою ж упертістю «пробивати» їх, у різний спосіб розплачуючись. Мені ж, певне, генетично передалася вдача діда по материній лінії Івана Мозгового. У 1933-му він не купився на обіцянку більшовицької влади бути викресленим із списків на висилання в Сибір за умови, якщо добровільно напише заяву до колгоспу та здасть туди все зі свого заможного, багатого на худобу і реманент, обійстя. Не написав, не принизився перед тупою владою. Був насильно вивезений із села і загинув на Соловках. Але до кінця свого молодого життя залишився вірним своїм переконанням людини вільної, працелюбної і заможної. Він не набув якихось освітніх регалій, але мав уроджену шляхетність та інтелігентність. Із цього міркую тепер, що справній, а не лише титулований формальним званням, інтелігент (учений, журналіст, учитель, лікар, просто особистість) має бути завжди в опозиції до влади. Надто нинішньої – в основі своїй підлої, не професіональної, не патріотичної, морально убогої. Отож, такий інтелігент має обійтися й без нагород від неї. Що ж до себе, то з рук влади ніколи не отримував жодних. Цим і пишаюся. Водночас тішуся іншими нагородами – відгуками і визнаннями численних, часто невідомих мені, читачів. Так, «Книга для автора…» витримала три перевидання, мала щоразу немалі наклади, а тепер, коли вони вичерпалися, активно «скачується» і студентами, і практиками на кількох піратських сайтах, як й інші мої підручники. За «Село» отримав Шевченківську (народну) премію. Після номінованого цією премією «Чорного ворона» («Залишенця») Василя Шкляра моя сільська сага таки долучилася до цього поки що не численного ряду. Сподіваюся, що й за свіже, щойно з друкарні, двокнижжя мені ніколи не буде соромно.
- Що з уроків української еміграції, які так докладно й аргументовано описані у ваших книжках, є повчальним для пересічного українця на Батьківщині?
- Із низки таких уроків я б виділив три.
Перший. Живучість і безперервність українського друкованого слова (а звідси – і українськомовного ефіру) як важливого чинника націєтворення, має бути забезпечена рішучою силою передусім самих українців. Надії на те, що це зробить чужинська (за кордоном) або фактично малоросійська за своєю ментальністю (в Україні) влада, немає ніякої. Зникнення з національного інформаційного після недавно завершеного періоду роздержавлення і приватизації ЗМІ десятків україноцентричних за змістом і українськомовних за мовою газет та журналів (у тім числі дитячих, військових), як також і низки радіо- та телеканалів тому підтвердження.
Другий. Українська діаспора заповіла нам, в Україні сущим, журналістику з людським обличчям, із чітко окресленим національним, патріотичним, правдошукацьким компонентом. А отже, не продажну, не брехливу; завжди незручну, а то й не бажану владі, часто обділену увагою самої громади, задля якої така журналістика твориться. Такої журналістики в нас сьогодні бракує.
Третій. Якщо хочемо вижити і ствердити, мовлячи словами Тараса Шевченка, в своїй хаті «і правду, і волю», слід припинити несамовиті за своєю гостротою і відвертістю публічні «війни між своїми», що було особливо характерним у період становлення організованого життя українських емігрантів після Другої світової війни, і що болісно вдарило по їхньому авторитету серед чужинців. Пора й у нас покінчити з групівщиною, партійництвом, славо- і булаволюбительством окремих лідерів та їхніх прихильників. Пора взяти за основу девіз українських націоналістів «Україна понад усе!». Сьогодні це актуально, як ніколи. Україна, її європейське майбутнє, нині направду в небезпеці.
- Ви часто презентували свої книги та читали лекції за кордоном. Як там сприймали вашу проблематику іноземці?
- Ось із вражень від викладання курсу «Основи журналістики» в Колегії Св. Василія в американському Стемфорді. Різниця тамтешніх і наших студентів щодо мотивації до навчання, вимог до набуття дипломів бакалаврів, а тим більше магістрів разюча. Там фактично немає прогульників, або тих, хто прагне здати екзамен «на дурничку», хто полюбляє поскаржитися в ректорат на викладача, який «дуже вимогливий». Це коли мені, університетському викладачеві, в Україні молода людина з «нулячими» знаннями, скляними очима і з явним браком добрих манер нахабно заявляє, що я ж, мовляв, контрактник, від таких ви отримуєте зарплату, тому зобов’язані мені поставити добру оцінку. Або так же нахабно пояснює своє наукове невігластво тим, що мусив, замість ходити на заняття і вчитися: заробляти на життя, сидіти біля смертної бабки, системно хворів, але довідку загубив. Або на мої аргументи, що подана до захисту магістерка списана з такого-то джерела, непомильно парирує, що в нас і освітній міністр плагіатор… Таке поширене в нас в останні роки явище, коли викладач не вимагає знання, а прагне, на вимогу ректоратів чи деканатів, закривати очі на кричущі незнання контрактників і догоджати їм, там не проходить.
- Відомий публіцист Степан Колесник назвав ваше двокнижжя «Село» «своєрідною енциклопедією життя українського села». І далі він пояснив критерії для такого твердження: за часовими та кількісними масштабами охоплення донедавна захованого владою архівного матеріалу, лаконічністю і завершеністю сюжетів, умілим поєднанням хронологічного викладу подій із їх сюжетним розвитком, барвистою мовою.
- Передусім це спокута і віддання боргу перед своїм рідним краєм – Чернігівщиною, звідки походжу. Цю працю посвятив усім тим репресованим, замученим, знеславленим, убієнним, задушеним голодомором, невідомим непрощеним, непізнаним, достойно не поцінованим досі добропорядним трударям містечок і сіл Ніжинської округи.
Сталося так, що після закінчення Київського університету поїхав на роботу далекі і невідомі мені Чернівці. Там певний час працював роз’їзним кореспондентом сільськогосподарського відділу обласної газети «Радянська Буковина». Здається, немає такого села й хутора на тій милій мені зеленій Буковині, де б я по кілька разів не побував, описавши десятки і сотні людських доль. А от до історії своїх витоків, свого краю навернувся вже тоді, коли на той світ раптово відійшли мої батьки, а незабаром і два молоді ще брати – механізатори широкого профілю, як називали в радянських колгоспах головну їх силу – трактористів і комбайнерів.
- Знаю низку ваших публікацій у пресі, в яких ви у різкій формі мовите про продажність інтелігенції в цілому і сільської зокрема, вихованої колоніальною владою
- І не безпідставно. Ось хоча б одна із численних історій, описаних у «Селі». Ще з часу підготовки матеріалів до книги заповзявся повернути історичну назву моєму рідному селу Данина – старовинному, ще з дотатарських часів, великому поселенню, що вкоренилося на кількох горбах заболоченої зусібіч ніжинської долини. Ця первинна назва села за окупаційної українцям російською владою ґвалтувалася офіційно тричі на московський лад: Данино, Даніно, Данине. Непростий у бюрократичних процедурах часовий шлях для втілення цього принципового для мене питання розтягнувся… на п’ять років. Йшлося не лише про написання ґрунтовної довідки, опертої на історичні документи, а й просування та захисту її від невігласів на не бажаючих повертати народові стіорчину правду на всіх щаблях владної вертикалі: сільрада, райрада, райадміністрація, олбрада, обладміністрація, парламентська комісія Верховної Ради з регіонального розвитку, голосування в парламенті. До речі, голосування те відбулося 7 вересня 2016 року і постанова прийнята з першого разу. Та от, як не дивно і як не драматично, найбільший спротив прийняттю такого рішення чинила саме (навіть не здогадаєтеся) – добра частина депутатів моєї рідної Данини. А в селі хто депутати? Зазвичай, дипломовані учителі, медики, аграрники - так звана бюджетна інтелігенція. А вона, на жаль, чи не повсюди в селах – переважно не патріотична, безпринципна, продажна, мало читаюча, вічно вимагаюча і невдоволена всім. Подивіться, як перейменували там, практично в переважній більшості областей України, хіба крім західних, на виконання закону про декомунізацію вулиці, названі в радянську пору на честь багатьох катів українського народу: замість Леніна, Варушилова, Свердлова, Петровського – Центральна (зауважете, не Головна, як би правильніше було по українському, а на таки московський лад), Польова, Вишнева, Медова. Про імена , з якими пов’язана, для прикладу, історія мого села (скажімо, справжніх патріотів української нації гетьмана Мазепи, Трясила, священника і громадсько-культурного діяча Огієвського, твори якого тепер друкується у шкільних хрестоматіях) тамтешня сільська інтелектуальна еліта і слухати не хотіла. І це незважаючи на те, що я підготував і надіслав практично у кожний двір данинців історичні довідки про ці особистості.
Це ж можна сказати і про дипломованих керівників і працівників головної бібліотеки Чернігівського краю – наукової універсальної ім. В. Короленка. Там вони, разом із владою, так зріднилися з ім’ям цього російськомоного і російськодумаючого діяча, що й слухати не хочуть, аби цьому закладові дати ім’я справжнього її засновниці - Софії Русововї. Зауважте, в цієї діячки не було жодної краплини української крові (батько – швед, мати француженка, але вона полюбила до безтями українського патріота Олесандра Русова). І поплатилася цією Любов’ю до нього та України тюрмами, смертю своєї першої дитини. Вона й у діаспорі захищала України, кричала на весь світ зі свої публікацій про голод в Україні, закликала світову спільноту рятувати українських дітей. Любов до України і реальні проукраїнські справи Софії Русової мав би бути зразком для нашої чернігівської інтелектуальної еліти зразком для наслідування.
- Можете виділити один епізод із цієї книги, який для Вас є особливо дорогим?
- Це безумовно історія материного заповіту мені. У весняний день 1933 року, коли її батька, а мого діда Івана Петровича, відправили на Соловки, матері виповнилося сім років. Враз на цю знекровлену від недоїдання і перелякану дівчинку посипалися один за одним удари несправедливої долі. Господарство розкуркулили, сіни відірвали, до хати вселили із привезених із «голодаючого Поволжжя» чотирьох російськомовних. Від нервового потрясіння того дня на шовковиці в дворі повісилася найменша батькова сестра – ще неповнолітня тітка Явдоха, другу, найстаршу, ланкову Ольгу, райсуд засудив на сім років за… сім узятих із колгоспного поля буряків. Мати моєї матері Устина Зіновіївна передчасно померла у війну, ще за німців, - на сороковому році її життя, а незабаром на це обійстя в 1944-му сільський листоноша приніс похоронки на двох материних братів – Андрія та Івана. Менший Іван поліг під час форсування Дніпра під Києвом, а старший Андрій – під Жмеринкою.
Найболючіше те, що нічого з усього цього я за життя батьків не знав – мати оберігала своїх чотирьох дітей від цієї правди. Бо на власній гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу». Особливо вона не признавалася про це мені – партійному журналісту, який починав професійну кар’єру в далеких від Данини Чернівцях і на коротке гостювання до рідного дому приїздив рідко. Усі ті роки мати, проста і малограмотна колгоспниця вічно відсталого за районними зведеннями данинського колгоспу «Жовтнева революція», потай від нас, шукала правду про свого батька.
А знайшов я її, ту гірку правду, тільки у грудні 1996-го, коли поховав матір. Розбираючи материну скриню (це найдорожче, що дісталося їй від батька), знайшов загорнений у вишиваний рушник товстий пакет із паперами. Більшість однакових, через копірку, друкувалися на єдиній у той час колгоспній машинці: звернення до МВС, КДБ, архівних управлінь у Мурманську, Архангельську, Москві, Києві. Ці звернення до високих начальницьких інстанцій простої колгоспниці з чернігівського села з проханнями дати довідку про батька закінчувалися однаковими словами: «Довідка ця мені потрібна для реабілітації доброго імені мого батька, його доньки і внуків». До них приклеєні отримувані звідти стандартні відповіді: «Данниє на вашого отца отсутствуют». Знаходжу також низку писаних від руки свідчень старших односельців про розкуркулення господарства Івана Мозгового та вивезення його із села. Зверху цієї теки – вирізка із районної газети «Ніжинський вісник» від 1996 року, що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків: «Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством:
Мозговий Іван Петрович (с. Данине)». Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – мені. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. Не встигла.
Тепер цей гаптований у хрестик червоним і чорним кольорами рушник, із до болю знайомим чернігівським рослинним орнаментом, який вишивала у страхітливі 30-ті роки моя бабуся Устина, і в якому я знайшов материн заповіт, – найцінніший мій скарб із родинної скрині. Він обгортає в моїй київській домівці образ святого Миколи.
Розмову вела Дарія Тарусова
Скорочено. Повністю на сайті Мій Ніжин
Великого резонансу в Україні та за кордоном набула оприлюднена у кількох популярних виданнях («Слово Просвіти», «Граніт Науки», «Хвиля Десни») стаття про деградацію національної освіти в Україні «Скопус як діагноз української науки: замість оновлення – пристосуванство, корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес»: лише за перші дні поширилася в більш як у кількох тисячах пересилань на різні мережеві платформи. https://un-sci.com/ru/2021/01/09/skopus-yak-diagnoz-ukra%d1%97nsko%d1%97-nauki-zamist-onovlennya-pristosuvanstvo-korupcziya-neprofesionalizm-neprozorij-biznes/
Автор цієї «бронебійної» статті – відомий в Україні та за кордоном учений, журналіст, письменник, громадський діяч, наш земляк родом із ДАНИНИ професор Микола Тимошик.
Інформаційним приводом для нинішньої розмови з автором стали дві причини: у січні і професорові виповнюється 65. А напередодні цього ювілею він отримав із друкарні сигнальні примірники свого нового дослідження у двох книгах, написаного за результатами недавнього наукового стажування у Великій Британії.
- Вітаючи Вас, Миколо Степановичу, із цих двох приємних нагод, найперше хочу запитати: це так збіглося, чи ви спланували?
- Скорше друге. В мене віддавна складалося за традицію приурочувати до якоїсь своєї особистої знакової дати щось посутнє із зробленого. Таке виніс із одного з уроків мого всежиттєвого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Він щодо подібних ювілейних дат не раз повторював: я ніколи не пильнував про свої «круглі прожиті роки», а лиш пильнував, що’ важливого не лише для себе, а й інших вдалося зробити. Що ж до себе, то у другій половині життя, вважаю, таким важливим є найкраще з уже надрукованих натепер 25-ти одноосібно написаних мною книг. До 50-річчя то був практичний посібник «Книга для автора, редактора, видавця». 60-річчя пройшло під знаком двотомної документально-публіцистичної оповіді «Село» з промовистими назвами в окремо взятому томі – «Зійти з безпам’ятства» та «Трудний шлях відмосковлення». І ось - британська епопея в двох книгах, що загалом складає понад 1000 сторінок. Цього разу – монографії: «Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія» та «Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія».
- Гарні які подарунки собі самому – та ще й іншим стануть у нагоді! Не те що усі ці традиційні грамоти чи ордени для визначних ювілярів…
- О, так. Від цього, здається, Бог мене застеріг. Ви ж знаєте, як і за що у нас номінуються звання заслужених, народних, героїчних (звісно, за незначними винятками): такому ім’яреку слід бути найперше бездоганно догідливим начальству, не відчувати гризоту сумління за те, що всі папери в різні інстанції про себе та свої «най-най- заслуги» уперто готувати самому, а потім з такою ж упертістю «пробивати» їх, у різний спосіб розплачуючись. Мені ж, певне, генетично передалася вдача діда по материній лінії Івана Мозгового. У 1933-му він не купився на обіцянку більшовицької влади бути викресленим із списків на висилання в Сибір за умови, якщо добровільно напише заяву до колгоспу та здасть туди все зі свого заможного, багатого на худобу і реманент, обійстя. Не написав, не принизився перед тупою владою. Був насильно вивезений із села і загинув на Соловках. Але до кінця свого молодого життя залишився вірним своїм переконанням людини вільної, працелюбної і заможної. Він не набув якихось освітніх регалій, але мав уроджену шляхетність та інтелігентність. Із цього міркую тепер, що справній, а не лише титулований формальним званням, інтелігент (учений, журналіст, учитель, лікар, просто особистість) має бути завжди в опозиції до влади. Надто нинішньої – в основі своїй підлої, не професіональної, не патріотичної, морально убогої. Отож, такий інтелігент має обійтися й без нагород від неї. Що ж до себе, то з рук влади ніколи не отримував жодних. Цим і пишаюся. Водночас тішуся іншими нагородами – відгуками і визнаннями численних, часто невідомих мені, читачів. Так, «Книга для автора…» витримала три перевидання, мала щоразу немалі наклади, а тепер, коли вони вичерпалися, активно «скачується» і студентами, і практиками на кількох піратських сайтах, як й інші мої підручники. За «Село» отримав Шевченківську (народну) премію. Після номінованого цією премією «Чорного ворона» («Залишенця») Василя Шкляра моя сільська сага таки долучилася до цього поки що не численного ряду. Сподіваюся, що й за свіже, щойно з друкарні, двокнижжя мені ніколи не буде соромно.
- Що з уроків української еміграції, які так докладно й аргументовано описані у ваших книжках, є повчальним для пересічного українця на Батьківщині?
- Із низки таких уроків я б виділив три.
Перший. Живучість і безперервність українського друкованого слова (а звідси – і українськомовного ефіру) як важливого чинника націєтворення, має бути забезпечена рішучою силою передусім самих українців. Надії на те, що це зробить чужинська (за кордоном) або фактично малоросійська за своєю ментальністю (в Україні) влада, немає ніякої. Зникнення з національного інформаційного після недавно завершеного періоду роздержавлення і приватизації ЗМІ десятків україноцентричних за змістом і українськомовних за мовою газет та журналів (у тім числі дитячих, військових), як також і низки радіо- та телеканалів тому підтвердження.
Другий. Українська діаспора заповіла нам, в Україні сущим, журналістику з людським обличчям, із чітко окресленим національним, патріотичним, правдошукацьким компонентом. А отже, не продажну, не брехливу; завжди незручну, а то й не бажану владі, часто обділену увагою самої громади, задля якої така журналістика твориться. Такої журналістики в нас сьогодні бракує.
Третій. Якщо хочемо вижити і ствердити, мовлячи словами Тараса Шевченка, в своїй хаті «і правду, і волю», слід припинити несамовиті за своєю гостротою і відвертістю публічні «війни між своїми», що було особливо характерним у період становлення організованого життя українських емігрантів після Другої світової війни, і що болісно вдарило по їхньому авторитету серед чужинців. Пора й у нас покінчити з групівщиною, партійництвом, славо- і булаволюбительством окремих лідерів та їхніх прихильників. Пора взяти за основу девіз українських націоналістів «Україна понад усе!». Сьогодні це актуально, як ніколи. Україна, її європейське майбутнє, нині направду в небезпеці.
- Ви часто презентували свої книги та читали лекції за кордоном. Як там сприймали вашу проблематику іноземці?
- Ось із вражень від викладання курсу «Основи журналістики» в Колегії Св. Василія в американському Стемфорді. Різниця тамтешніх і наших студентів щодо мотивації до навчання, вимог до набуття дипломів бакалаврів, а тим більше магістрів разюча. Там фактично немає прогульників, або тих, хто прагне здати екзамен «на дурничку», хто полюбляє поскаржитися в ректорат на викладача, який «дуже вимогливий». Це коли мені, університетському викладачеві, в Україні молода людина з «нулячими» знаннями, скляними очима і з явним браком добрих манер нахабно заявляє, що я ж, мовляв, контрактник, від таких ви отримуєте зарплату, тому зобов’язані мені поставити добру оцінку. Або так же нахабно пояснює своє наукове невігластво тим, що мусив, замість ходити на заняття і вчитися: заробляти на життя, сидіти біля смертної бабки, системно хворів, але довідку загубив. Або на мої аргументи, що подана до захисту магістерка списана з такого-то джерела, непомильно парирує, що в нас і освітній міністр плагіатор… Таке поширене в нас в останні роки явище, коли викладач не вимагає знання, а прагне, на вимогу ректоратів чи деканатів, закривати очі на кричущі незнання контрактників і догоджати їм, там не проходить.
- Відомий публіцист Степан Колесник назвав ваше двокнижжя «Село» «своєрідною енциклопедією життя українського села». І далі він пояснив критерії для такого твердження: за часовими та кількісними масштабами охоплення донедавна захованого владою архівного матеріалу, лаконічністю і завершеністю сюжетів, умілим поєднанням хронологічного викладу подій із їх сюжетним розвитком, барвистою мовою.
- Передусім це спокута і віддання боргу перед своїм рідним краєм – Чернігівщиною, звідки походжу. Цю працю посвятив усім тим репресованим, замученим, знеславленим, убієнним, задушеним голодомором, невідомим непрощеним, непізнаним, достойно не поцінованим досі добропорядним трударям містечок і сіл Ніжинської округи.
Сталося так, що після закінчення Київського університету поїхав на роботу далекі і невідомі мені Чернівці. Там певний час працював роз’їзним кореспондентом сільськогосподарського відділу обласної газети «Радянська Буковина». Здається, немає такого села й хутора на тій милій мені зеленій Буковині, де б я по кілька разів не побував, описавши десятки і сотні людських доль. А от до історії своїх витоків, свого краю навернувся вже тоді, коли на той світ раптово відійшли мої батьки, а незабаром і два молоді ще брати – механізатори широкого профілю, як називали в радянських колгоспах головну їх силу – трактористів і комбайнерів.
- Знаю низку ваших публікацій у пресі, в яких ви у різкій формі мовите про продажність інтелігенції в цілому і сільської зокрема, вихованої колоніальною владою
- І не безпідставно. Ось хоча б одна із численних історій, описаних у «Селі». Ще з часу підготовки матеріалів до книги заповзявся повернути історичну назву моєму рідному селу Данина – старовинному, ще з дотатарських часів, великому поселенню, що вкоренилося на кількох горбах заболоченої зусібіч ніжинської долини. Ця первинна назва села за окупаційної українцям російською владою ґвалтувалася офіційно тричі на московський лад: Данино, Даніно, Данине. Непростий у бюрократичних процедурах часовий шлях для втілення цього принципового для мене питання розтягнувся… на п’ять років. Йшлося не лише про написання ґрунтовної довідки, опертої на історичні документи, а й просування та захисту її від невігласів на не бажаючих повертати народові стіорчину правду на всіх щаблях владної вертикалі: сільрада, райрада, райадміністрація, олбрада, обладміністрація, парламентська комісія Верховної Ради з регіонального розвитку, голосування в парламенті. До речі, голосування те відбулося 7 вересня 2016 року і постанова прийнята з першого разу. Та от, як не дивно і як не драматично, найбільший спротив прийняттю такого рішення чинила саме (навіть не здогадаєтеся) – добра частина депутатів моєї рідної Данини. А в селі хто депутати? Зазвичай, дипломовані учителі, медики, аграрники - так звана бюджетна інтелігенція. А вона, на жаль, чи не повсюди в селах – переважно не патріотична, безпринципна, продажна, мало читаюча, вічно вимагаюча і невдоволена всім. Подивіться, як перейменували там, практично в переважній більшості областей України, хіба крім західних, на виконання закону про декомунізацію вулиці, названі в радянську пору на честь багатьох катів українського народу: замість Леніна, Варушилова, Свердлова, Петровського – Центральна (зауважете, не Головна, як би правильніше було по українському, а на таки московський лад), Польова, Вишнева, Медова. Про імена , з якими пов’язана, для прикладу, історія мого села (скажімо, справжніх патріотів української нації гетьмана Мазепи, Трясила, священника і громадсько-культурного діяча Огієвського, твори якого тепер друкується у шкільних хрестоматіях) тамтешня сільська інтелектуальна еліта і слухати не хотіла. І це незважаючи на те, що я підготував і надіслав практично у кожний двір данинців історичні довідки про ці особистості.
Це ж можна сказати і про дипломованих керівників і працівників головної бібліотеки Чернігівського краю – наукової універсальної ім. В. Короленка. Там вони, разом із владою, так зріднилися з ім’ям цього російськомоного і російськодумаючого діяча, що й слухати не хочуть, аби цьому закладові дати ім’я справжнього її засновниці - Софії Русововї. Зауважте, в цієї діячки не було жодної краплини української крові (батько – швед, мати француженка, але вона полюбила до безтями українського патріота Олесандра Русова). І поплатилася цією Любов’ю до нього та України тюрмами, смертю своєї першої дитини. Вона й у діаспорі захищала України, кричала на весь світ зі свої публікацій про голод в Україні, закликала світову спільноту рятувати українських дітей. Любов до України і реальні проукраїнські справи Софії Русової мав би бути зразком для нашої чернігівської інтелектуальної еліти зразком для наслідування.
- Можете виділити один епізод із цієї книги, який для Вас є особливо дорогим?
- Це безумовно історія материного заповіту мені. У весняний день 1933 року, коли її батька, а мого діда Івана Петровича, відправили на Соловки, матері виповнилося сім років. Враз на цю знекровлену від недоїдання і перелякану дівчинку посипалися один за одним удари несправедливої долі. Господарство розкуркулили, сіни відірвали, до хати вселили із привезених із «голодаючого Поволжжя» чотирьох російськомовних. Від нервового потрясіння того дня на шовковиці в дворі повісилася найменша батькова сестра – ще неповнолітня тітка Явдоха, другу, найстаршу, ланкову Ольгу, райсуд засудив на сім років за… сім узятих із колгоспного поля буряків. Мати моєї матері Устина Зіновіївна передчасно померла у війну, ще за німців, - на сороковому році її життя, а незабаром на це обійстя в 1944-му сільський листоноша приніс похоронки на двох материних братів – Андрія та Івана. Менший Іван поліг під час форсування Дніпра під Києвом, а старший Андрій – під Жмеринкою.
Найболючіше те, що нічого з усього цього я за життя батьків не знав – мати оберігала своїх чотирьох дітей від цієї правди. Бо на власній гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу». Особливо вона не признавалася про це мені – партійному журналісту, який починав професійну кар’єру в далеких від Данини Чернівцях і на коротке гостювання до рідного дому приїздив рідко. Усі ті роки мати, проста і малограмотна колгоспниця вічно відсталого за районними зведеннями данинського колгоспу «Жовтнева революція», потай від нас, шукала правду про свого батька.
А знайшов я її, ту гірку правду, тільки у грудні 1996-го, коли поховав матір. Розбираючи материну скриню (це найдорожче, що дісталося їй від батька), знайшов загорнений у вишиваний рушник товстий пакет із паперами. Більшість однакових, через копірку, друкувалися на єдиній у той час колгоспній машинці: звернення до МВС, КДБ, архівних управлінь у Мурманську, Архангельську, Москві, Києві. Ці звернення до високих начальницьких інстанцій простої колгоспниці з чернігівського села з проханнями дати довідку про батька закінчувалися однаковими словами: «Довідка ця мені потрібна для реабілітації доброго імені мого батька, його доньки і внуків». До них приклеєні отримувані звідти стандартні відповіді: «Данниє на вашого отца отсутствуют». Знаходжу також низку писаних від руки свідчень старших односельців про розкуркулення господарства Івана Мозгового та вивезення його із села. Зверху цієї теки – вирізка із районної газети «Ніжинський вісник» від 1996 року, що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків: «Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством:
Мозговий Іван Петрович (с. Данине)». Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – мені. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. Не встигла.
Тепер цей гаптований у хрестик червоним і чорним кольорами рушник, із до болю знайомим чернігівським рослинним орнаментом, який вишивала у страхітливі 30-ті роки моя бабуся Устина, і в якому я знайшов материн заповіт, – найцінніший мій скарб із родинної скрині. Він обгортає в моїй київській домівці образ святого Миколи.
Розмову вела Дарія Тарусова
Скорочено. Повністю на сайті Мій Ніжин
| Читайте також |
| Коментарі (0) |