Максим Загривний – український патріот-соборник, військовик і поет із Чернігівщини

Історикам не дивно, що захисники України з Чернігівщини, які воюють зараз проти російського агресора на сході країни, користуються повагою серед своїх товаришив в українській армії із різних куточків нашої Вітчизни за патріотизм, мужність, героїзм, високі бойові якості. Це історична традиція українців регіону, що межує з московською/російською державою.
Одним iз яскравих борців за незалежну соборну Україну першої третини XX століття є Максим Загривний (1893–1931), якого навіть більше знають як поета під літературним псевдонімом Максим Грива.

Він народився 20 лютого 1893 р. у с. Козел Чернігівської губернії (зараз селище міського типу Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області).
Нам про нього відомо небагато. Дослiдник розвитку української поезiї в дiаспорi Микола Неврлий, спираючись на спогади критика Михайла Мухiна, пише, що сестру М. Загривного згвалтували чекiсти, а батька й брата замучили, «сам він утік до повстанців, де й воював у чернiгiвських загонах». Воював на фронті як старшина (офіцер) в лавах Армії Української Народної Республіки, був поранений i носив «у своїх легенях бiльшовицьку кулю».

В емiграцiї жив у м. Подєбради Чехо-Словаччини i вчився в Українськiй господарськiй академiї. За іншими даними, він з 1922 р. – слухач матуральних (спеціалізоване навчання учнів старших класів для здачі єдиного державного іспиту) курсів Української господарської академії, у 1923 р. – студент історико-літературного відділу Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. Навчався в Українському вільному університеті у Празі.
М. Загривний входив до керiвного складу Леґії українських націоналістів, яка у більшості складалася з вояків із Армії УНР з Наддніпрянщини в еміграції, разом iз Миколою Сцiборським i Юрієм Артюшенком.

Цікаво, що в ЛУН емблемою (відзнакою) ЛУН було зображення державного тризуба на щиті українських національних кольорів, який охоплює колом ланцюг (як символ соборності). З-під щита виглядає руків'я і кінець меча, що перехрещує щит. Щит також містить девіз Леґії – «Думка – думкою, меч — мечем». Крім того, членами ЛУН також вперше було запроваджене націоналістичне вітання «Слава Україні!», запозичене з військового вітання кінного дивізіону, а згодом полку Чорних Запорожців в Армії УНР у 1918–1920 рр.

М. Загривний активно виступав за органiзацiю єдиної соборної нацiоналiстичної органiзацiї. Чiльний дiяч Української військової організації, Групи української націоналістичної молоді, Організації українських націоналістів та редактор тодiшнього офiцiйного органу Проводу українських націоналістів «Розбудова Нацiї» Володимир Мартинець назвав у спогадах персонально Загривного серед тих, кого «з правдивою радiстю ми вiтали кожного нового спiвробiтника й автора з-помiж членських рядiв, та ще й початкiвцiв на полi публiцистики». Так, у 1928 р. Загривний надрукував статтю «Революцiйна теорiя й закон життя», у якiй зробив висновок, що «iнтернацiональний революцiйний Рух безславно закiнчився» i «починається нова доба революцiї – революцiя нацiональна», вважав федерацiю спадщиною бiльшовизму, яка «спирається на 300-лiтнiй росiйський абсолютизм та є лиш його iнерцiєю». I пiдкреслив: «нiякий народ б[увшої] Росiї, крiм хiба москалiв, i чути не хоче про федерацiю».
Як делегат-представник вiд ЛУН М. Загривний у 1929 р. у Відні в Австрії на Першому Конгресi Українських Нацiоналiстiв взяв участь у створеннi ОУН. Культурно-освiтня комiсiя Конгресу, де він виступив з доповiддю на тему «Лiтература й мистецтво України», також схвалила його проект однорiдної системи трудової школи майбутньої Української держави. Пiд час дискусiї вiн взяв верх над прибiчником плюралiстичної системи освiти з перевагою шкiл класичного типу. Також виступав у дебатах на засiданнях iдеологiчної комiсiї форуму. Отже, М. Загривний заявив про себе як активного дiяча нацiоналiстичного руху.

Проте свiй найбiльший внесок у визвольну боротьбу та патрiотичне виховання української молодi в Захiднiй Українi та змiцнення духу українцiв у вигнаннi вiн зробив насамперед своєю поезiєю. Поет Загривний бiльше вiдомий пiд лiтературним псевдонiмом Максим Грива. Його творчiсть, за слушною оцiнкою М. Неврлого, просякнута вольовим напруженням, мотивами боротьби i помсти. Мабуть, найвiдомiшим твором чернiгiвського поета-самостiйника є вiрш «Нас питають – якого ми роду»:

Нас питають – якого ми роду
I для кого торуєм шляхи,
– Та ж то ми на вратах Царгороду
Залишили донинi цвяхи!
Та ж то наша долоня шершава
Так стискала залiзо меча,
Що нiмiла зухвала Варшава,
I султан мимоволi мовчав.
Ми водили в Москву Сигiзмунда,
А в Полтаву - варязьку рать,
Ми карали Росiю за Суздаль,
За Москву – ми ще будем карать.

За спогадами члена Союзу Української Нацiоналiстичної Молодi Степана Ленкавського, представника органiзацiї, яка дiяла на Галичинi, вiн познайомився з М. Гривою на Конгресi. Ближче вони зiйшлися та докладно поспiлкувалися вже пiсля закiнчення форуму в поїздi Вiдень-Прага. Член СУНМ звернув увагу, що поет «радiв, що ми знаємо напам’ять його вiршi, друкованi в «Державнiй Нацiї», що на академiях (зiбраннях, засiданнях) iз захопленням декламуємо його вiрш «Нас питають – якого ми роду». Пiд час цiєї зустрiчi Грива подiлився своїми творчими планами щодо пiдготовки до друку збiрки своєї поезiї, висловив незадоволення «з неї i мусить переробити тужливо-сентементальнi тони з свого дитинства». Вiн пiдкреслив, що «не знає, чи стане йому сил перелити свiй гнiв i побачити збiрку, бо був поранений на фронтi». За нашою iнформацiєю, земляк так i не встиг видати свою поезiю окремою книжкою. Звертає увагу, що Ленкавський як представник нацiоналiстичної молодi зi захiдноукраїнських земель з повагою та, як само собою зрозумiле, оцiнює чернiгiвського поета як «нацiоналiстичного», вкладаючи в це поняття патрiотизм i, безумовно, соборнiсть.
У своїй творчостi М. Грива закликав не тiльки до боротьби проти iноземних поневолювачiв України, але рiзко засуджував москвофiльство та радянофiльство. Так, у адресованому «Назарукам та Сосюрам» вiршi «Вiдповiдь» (надруковано у листопадi 1927 р.) вiн пише:

«Ви не маєте жадного Бога!»
«Ви не вiрите в труп Iллiча!»
«I немає нiчого святого
В ваших хижих, крижаних очах!»
«Ви плекаєте думку Мазепи,
Зневажаєте мури Кремля, –»
«Вас скарає ображене небо!»
«Вас сирая чекає земля!»
Оттак нарiд i досi ще дурять,
– Хочуть знов повернути в раба,
– Большевицький пiдпасок Сосюра
Та бундючний гетьманський чабан.
Та не треба нам вашого «бога»
I на прощу у Кремль – не пора.
Нас не вабить бита дорога
Спiвробiтникiв ката Петра.
Наша вiра – тверда наче камiнь,
I вогнем наше серце пече,
I нiколи наш Бог нас не зкламить,
Бо вiн в жилах наших тече...
I нiколи нас Бог не покине,
Вiн накине свiй праведний суд,
Чи вiддать «на закланiє» сина,
Чи спровадити Юду на сук.

Автор, на нашу думку, не випадково загострив свою позицiю, звернувшись до двох осiб, якi символiзували, так би мовити, проросiйську та прорадянську позицiї в роздертiй у той час на чотири частини Українi. Один iз них – громадсько-полiтичний дiяч, журналiст i публiцист Осип Назарук з Тернопiльщини, який пiсля української революцiї вiдiйшов вiд соцiалiстичних iдей i став прихильником та пропагандистом українського монархiзму. Українськi нацiоналiсти мiцно пам’ятали про акт нацiональної зради гетьмана Павла Скоропадського – «Грамоту» про федерацiю України з майбутньою небiльшовицькою Росiєю. Iнший противник – визначний український поет iз Донеччини Володимир Сосюра, який став вiдомим своєю творчiстю в УРСР. Цiкаво, що Сосюра та Грива воювали в Армiї УНР, були пораненi, проте перший пiсля одужання вступив у Червону Армiю й пройшов свiй життєвий шлях у бiльшовицькiй державi, другий у вигнаннi послiдовно до кiнця боровся за реалiзацiю iдеї незалежної Української держави. I кожний по-своєму вважав, що служить своєму народу.

Максим Грива органiчно належав до знаменитої празької поетичної школи. Називаючи нашого земляка її представником, донецька дослiдниця Вiра Просалова вказує, що «Празькою школою» умовно називають тих письменникiв-емiгрантiв, котрi залишили Україну у 1920-х роках i певний час працювали у Чехо-Словаччинi, зокрема у Празi. Їхньою суттєвiшою об’єднавчою рисою, на думку Ю. Шереха, була вiра в українську нацiональну духовнiсть, котра мала привести до здобуття державностi, «iдеологiя сильної, «невгнутої» людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архiтекта недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосiчного меча». Бiльшiсть iз них були надднiпрянцями, i своєю творчiстю вони у справi патрiотичного виховання молодi зробили, на нашу думку, набагато бiльше, нiж уся пропаганда й агiтацiя нацiоналiстичних органiзацiй вiд ЛУН, ГУНМ i СУНМ до ОУН. Київський дослiдник Ростислав Доценко пiдкреслив, що Грива «рано померши, не встиг стати «першорядним» (поетом празької школи), але енергiєю своєю i запалом мав до того завдатки». Вiн у вiцi тридцяти восьми рокiв «помер на сухоти 1931 р. в Празi». Проте його внесок у пiдготовцi майбутнiх борців за волю України важко переоцiнити.



Максим Загривний – третій зліва направо у середньому ряду на фото делегатів Першого Конгресу українських націоналістів, на якому взимку 1929 р. у Відні в Австрії була створена ОУН.