Люди з особливими потребами: освіта потрібна всім

Третього грудня відзначається Міжнародний день інвалідів. Для фахівців, які опікуються питаннями повноцінної реалізації прав дітей з особливими потребами, він є приводом для того, аби привернути українську громадськість до інклюзивної освіти. Що вже зроблено для того, аби вона прижилася в загальноосвітніх школах, і що потрібно зробити, щоб діти з певними фізичними, розумовими та психологічними вадами мали змогу одержувати знання нарівні з іншими однолітками і відповідно стартувати у доросле життя та робити успішну кар’єру? Про це - інтерв'ю з директором Всеукраїнського фонду «Крок за кроком», який є виконавцем проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні», Наталією СОФІЙ (на фото).

- Про інклюзивну освіту в Україні говорять багато, але що конкретно робиться останнім часом в цьому напрямку?
- Приємно відмітити, що завдячуючи невтомній роботі організацій громадського сектору, увазі, яку дедалі більше приділяє цьому питанню Міністерство освіти і науки України, в нашій країні інклюзивна освіта починає набирати більш вагомих обертів.

Ще донедавна успіх цієї справи залежав переважно від зусиль батьків дітей з особливими освітніми потребами. Саме вони дбали про те, щоб їхня малеча не почувалася обділеною долею, щоб мала перспективи у подальшому житті. Однак громадські організації підштовхнули суттєві зміни освітнього процесу, в Україні розгорнулася реалізація інклюзивної освітньої моделі на практиці – у дошкільних навчальних закладах та загальноосвітніх школах. Педагоги сприйняли ці новації як справжні професіонали, як люди з високою громадянською позицією, і їх варто лише подякувати за це. Бо ж почали працювати з дітьми, що мали особливі потреби, часто всупереч усьому – і браку спеціальної підготовки, і нерозумінню з боку деяких батьків, і відсутності механізмів фінансування інклюзивних шкіл тощо.

Тепер можна впевнено сказати, що перший крок зроблено вдало – напрацьований практичний досвід, є перші дослідження, які засвідчують, що інклюзивна освіта має переваги для всіх учасників навчального процесу. Саме тому зараз так важливо закріпити цей досвід і внести відповідні зміни до законодавства, поширити моделі інклюзивної освіти, які базуються на міжнародному досвіді і водночас враховують контекст України. Власне, зараз уже відбуваються відповідні перетворення.

Як я вже зазначала, ряд із них здійснено за сприяння Міністерства освіти і науки. Зокрема, вперше у тексті Закону про загальну середню освіту закріплено термін «класи з інклюзивним навчанням». Досі в нашому законодавстві такого терміну не вживали, і тому негласно діяло правило - немає терміну, тобто, законодавчого підкріплення, отже, нема про що і говорити.

Інша новація – вже розроблено Концепцію про інклюзивну освіту. Її розміщено на сайті Міністерства освіти і науки. Відтак, вона є відкритою до обговорення громадськістю. Розробляється Порядок організації інклюзивного навчання в умовах загальноосвітнього закладу, започатковано процес моніторингу якості інклюзивної освіти.
Можливо, вперше такі зміни здійснюються у тісній співпраці з громадськими організаціями, які мають відповідний досвід і напрацювання. Такий підхід гарантуватиме, що необхідні зміни не хибуватимуть на суто «кабінетне бачення».

Також важливо відзначити і вагому роль міжнародних донорів у цьому питанні. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Інституту відкритого суспільства та Канадської агенції з міжнародного розвитку (CIDA) нам вдалося познайомитися з міжнародним досвідом впровадження інклюзивної освіти на всіх рівнях, започаткувати пілотні проекти, які дають можливість знаходити відповіді на багато питань.

- Які ресурси задіються для вирішення питань інклюзивної освіти?

- Інклюзивна освіта є комплексним питанням. Відповідно, і ресурси використовуються різні. Кожен з них виконує властиві йому функції і ті завдання, які перед ним поставлені. Зокрема, йдеться про підготовку педагогів, розробку законодавчих актів, які повною мірою враховують зміни, про напрацювання механізмів фінансування інклюзивних шкіл, моделі залучення спеціалістів (педагогів-дефектологів, реабілітологів), про інформаційну та консультаційну підтримку батьків дітей з особливими потребами.

Тому й організації, які спроможні забезпечити належну підтримку (а відповідно і ресурси), є різними. Насамперед, це органи державної влади – Міністерство освіти і науки (відповідальне за освіту дітей з особливими потребами), Міністерство регіонального розвитку і будівництва (забезпечення архітектурної доступності), Міністерство охорони здоров`я, Міністерство соціальної політики та праці тощо.

Нарешті, варто згадати і про вищі навчальні заклади, які готують педагогів. Усі навчальні програми мають враховувати різні нюанси роботи в групах чи класах, де будуть діти з особливими потребами.
Оскільки процес інклюзивної освіти є новим для України, то великою залишається роль неурядових організацій. Вони мають змогу долучати інформаційні ресурси для поширення кращих міжнародних практик, а також фінансові ресурси донорських організацій. І, звичайно ж, не слід забувати про роль батьків як активних і компетентних захисників прав дітей.

- Яку роботу у питаннях інклюзивної освіти виконує ваш проект і як довго він її здійснює?

- У реалізації проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» беруть участь державні та неурядові організації Канади та України. Проект розпочав свою діяльність 2008 року за підтримки CIDA. З канадської сторони його учасниками є Канадський центр вивчення неповносправності та Університет імені Гранта макЮена, а з української – Всеукраїнський фонд «Крок за кроком», Інститут спеціальної педагогіки АПН України та Національна Асамблея інвалідів України.

Основні компоненти проекту – «Соціальна політика», «Освіта» та «Громадянське суспільство». Компонент «Соціальна політика» передбачає здійснення аналізу чинного законодавства, розробку рекомендацій та розвиток спроможностей щодо формування освітньої політики. Компонент «Освіта» спрямований на розвиток інклюзивної моделі освіти на базі загальноосвітніх шкіл у Львові та Сімферополі з подальшим її поширенням на інші області України, також впровадження курсів з інклюзивної освіти на базі обласних Інститутів післядипломної педагогічної освіти. Компонент «Громадянське суспільство» зорієнтований на розвиток спроможностей неурядових організацій щодо підтримки та активного просування інклюзивної моделі освіти на місцевому, національному та міжнародному рівнях.

- Успішність будь-якої роботи зростає, якщо вона підкріплюється законодавчою базою. На ваш погляд, чи достатнє законодавче забезпечення має інклюзивна освіта в Україні і які законодавчі ініціативи у цій царині демонструє ваш проект та його партнери?

- Українське законодавство де-юре проголошує «рівний доступ до якісної освіти для усіх дітей», а де-факто підтримує дві паралельні системи – систему загальної середньої освіти та систему спеціальної освіти. Зрозуміло, що навчання для дітей з особливими потребами розглядається в системі спеціальної освіти. Такий підхід базується на медичній моделі розуміння особливих потреб, яка спрямована на корекцію, лікування, пристосування дитини до життя у суспільстві. Поняття інклюзивна освіта базується на сучасній соціальній моделі, що передбачає зміни в оточенні дитини, які б сприяли її активній участі в усіх процесах, у тому числі - й у навчальному.

У грудні 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію про права людей з інвалідністю. У ній однією з вимог є забезпечення «розумного пристосування», тобто забезпечення змін у всіх сферах життя, які б надавали можливість людям з інвалідністю, в тому числі й дітям з особливими потребами, брати активну участь у суспільній діяльності та отримувати послуги на рівні з іншими. Звичайно, що це також стосується системи освіти. Йдеться не лише про питання архітектурної доступності шкіл, а й про зміни у навчальних програмах, методах навчання, формах оцінювання, які б відповідали особливостям розвитку дітей. Конвенція обумовлює, що недотримання вимоги про надання особі «розумного пристосування» прирівнюється до дискримінації на основі інвалідності.

Разом з поняттям «розумне пристосування» міжнародна спільнота активно просуває поняття «універсального дизайну» як основоположного принципу при розробці будь-яких законів, програм тощо. Іншими словами, все, що створюється в державі, – закони, програми, будівлі – має враховувати потреби людей і дітей з особливостями психофізичного розвитку.

Знання міжнародного законодавства тепер стає важливим чинником. Активізується робота з аналізу чинного українського законодавства та забезпечення необхідних змін. І саме тут непересічного значення набуває внесок канадсько-українського проекту, а також підтримка інших міжнародних організацій.

- З деяких пір у регіонах почали з’являтися інклюзивні ресурсні центри. Чим конкретно вони займаються, які послуги надають, які функції виконують?

- Створення інклюзивних ресурсних центрів – це приклад пошуку таких моделей надання послуг дітям з особливими потребами та їхнім батькам, які враховують українські реалії. Відомо, що в нашій країні діє добре розвинена мережа психолого-медико-педагогічних консультацій (ПМПК), тут працюють досвідчені і високопрофесійні спеціалісти – психологи, дефектологи, інші спеціальні педагоги. Одне з головних завдань ПМПК – надавати інформаційну і консультативну допомогу батькам дітей з особливими потребами, здійснювати обстеження цих дітей тощо. В рамках проекту постало питання ефективного використання потенціалу ПМПК для забезпечення особливих потреб дітей у навчальному процесі в умовах загальноосвітнього закладу. Було вирішено, що на базі ПМПК створюватимуться інклюзивні ресурсні центри. Окрім виконання своїх основних функцій вони надаватимуть й інформацію про існуючі послуги для дітей з особливими потребами та їхніх батьків, а також консультації з тих чи інших питань або посилатимуться на організації, в яких можна отримати такі консультації. Також ми плануємо випробувати моделі надання допомоги спеціалістами в умовах загальноосвітнього закладу – як дітям, так і тим педагогам, котрі працюють в інклюзивному класі. Йдеться про своєрідну інтеграцію спеціальних педагогів до роботи в умовах інклюзивного класу та школи.

Ефективне використання існуючих ресурсів, у тому числі спеціальних закладів освіти та спеціальних педагогів, не є новацією для країн, в яких розвивається інклюзивна модель освіти. Проте практика спільного викладання (спільного викладання педагога та дефектолога в інклюзивному класі, в якому кількість дітей з особливими потребами перевищує 10%) є досить новою навіть у міжнародній практиці. Але вона вже засвідчила свою ефективність та переваги.

- Якщо українська влада вже продемонструвала свою готовність вирішувати питання інклюзивної освіти, то як до неї ставиться широка українська громадськість і що, на ваш погляд, треба зробити, аби вона теж підтримала ваші зусилля?

- У цілому ставлення людей до дітей з особливими потребами є позитивним. Але воно все ще несе в собі елемент співчуття до малечі і юнаків та їхніх батьків, елемент меншовартості таких дітей. Ми досі не звикли думати, що створення умов для отримання якісної освіти за місцем проживання (тобто, в умовах сімейного виховання) – це наш обов`язок і безумовне право кожної дитини, що таке навчання має переваги для УСІХ дітей і для самих педагогів.
Інформування і роз`яснення – ось найважливіше, що потрібно усім нам. Ми все ще стикаємося із ситуаціями, коли інклюзивну освіту гордо проголошують «ексклюзивною», маючи, можливо на увазі її особливість. Інклюзію часто не відрізняють від інтеграції, хоча вони характеризують два різних підходи або моделі розуміння інвалідності – соціальну та медичну. Тому при вирішенні цих завдань ми бачимо велику роль представників ЗМІ і готові співпрацювати для формування компетентного розуміння інклюзивної освіти та й інклюзивного суспільства в цілому.

Сергій ГЕРАСИМЕНКО,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»