Липневий вечір. Дід

Літній вечір ще пустун, дитина.
Знай, пригоди залюбки шука.
Намотав на палець павутину
І глузує вкотре з павука.
Пахне медом і вишневим клеєм,
Викотився місяць колобком.
Дід вуста, обпалені зорею,
Затуля від баби рукавом.
Ще угледить. Казна-що уявить,
Бо ж не завше рівно слалась путь…
Хоч літа вже й вищербили пам’ять,
Але перші стрічі не забуть.
Де тепер та з зорями-очима,
Чи іще обпікує вуста!?
Спогад, тихо скрипнувши дверима,
На порозі юністю постав.
І нараз так серце защеміло.
Важко дід на призьбі умостивсь.
Перед ним стояла в платті білім
Та, на котру цілий вік моливсь.
Та не встиг і словом обізватись,
Як розтала постать, наче дим.
Раптом баба погукала з хати:
– Спать пора. Уже ж не молодий.
Так, літа вже позгинали плечі.
Важко звівся, та й пішов на клич.
Вечір…
Ніч…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
16.07.2021р.