Комендант Праги

Після школи я рік здобував робітничий стаж на Хустському лісокомбінаті. Приставили мене учнем до старого сантехніка Ілька Касинця. «Ти його слухай і фільтруй», – сказав майстер цеху. Я подумав, що останнє слово стосується сантехніки. Касинець ходив у розбитих кирзаках і лискучій від солідолу куфайці. З лівої кишені стирчав розвідний ключ, а праву до полудня завжди відстовбурчувала чвертка. Він казав, що це – «за вредность». «Вредность» йому прощали через те, що був добровольцем і мав дві медалі: «За взяття Праги» і «За взяття Берліна».

Першого ж дня мого стажу нас із Касинцем кинули на ліквідацію прориву каналізаційного колектора.

– Ну, от і освятиш свою нову спецівку, – криво посміхнувся старий, підступаючи до смердючого озера. Присів на поліно, чорним черепашачим нігтем підчепив бляшане заткальце пляшчини, задумливо відпив, запалив «гуцулочку». Спохопився, простягнув мені чвертку. Я відмовився, гамуючи відразу від огидного булькотіння відкритої каналізації.
Так і тоді було, – з протяжною багатозначністю мовив Касинець. – У Празі.
– Де? – ліниво запитав я.
– У Празі. Де ще? Німота підірвала шлюзи, і вся паскудь текла вулицями. Танки буксували в чеському гівні. Е-е-е, много говорити – мало слухати.
– Може, почнемо щось робити? – нерішуче запропонував я. Тоді я ще боявся бездіяльності.
– Ти що, роботи голоден, – буркнув мій наставник. – Ніколи не хапайся за роботу. І ніколи не довершуй нічого до кінця. Завжди залишай бодай якусь дрібницю на потім. Бо дочується смерть, що ти вже все зробив тут, – і забере туди.

Потягнувшись, він махнув рукою і почалапав чоботами у твань. До вечора ми, чорні і злі, вичерпували шахту і перев’язували прогнилу трубу гумою з тракторного колеса. Касинець поважно називав це «бандажем». Він докурював останній цігаретлик, а я стріпував з вух і брів засохлу гноївку. Зайвого запаху я вже не відчував. У пляшці залишалася ще краплина, і старий урочисто кивнув мені:
– Ну, давай: за вас, за нас, за всіх і за вся, і за старого Бруся.

Хто такий Брусьо, я не мав сил поцікавитись.
– Ти кажеш – Прага, – повільно випускав Касинець дим з рота і тут же втягував його носом, розбухлим і брунатним, як його кирзаки. – Було діло, паря, було. Історія не дасть збрехати.

Погасив недопалок об мокрі штани, змахнув з колін попіл, випростався і далі провадив уже зовсім іншим голосом. Притишено, строго, чітко:
– Коли ми взяли Прагу, приїхав Жуков. Маршал. Спішно наказав вишикувати армію на центральному наместі. Наш взвод на той час уже перекрив шлюзи. За півдня. З пивзаводів позвозили ячмінь у міхах і наростили дамбу. Моя ідея. Жукову доповіли. Стоїмо на площі густо, як Пітрова киндириця. Войську країв не видко. Аж чорту страшно. А Жуков з білого коня: «Паздравляю, таваріщі! Європа васхіщаєтся вамі, арли!» І тут запримітив мене: «Рядовой Касінєц».
«Я!»
«Вийті із строя!»
«Єсть вийті із строя!»
«Чешскій знаєте?»
«Так точно, таваріщ маршал. Батрачіл на ніх, пана їм чеха…»
«С етой мінути назначаєтесь комендантом города Прагі».
«Но…»
«Нікакіх самоотводов. Приступайте к обязанностям».
«Єсть, таваріщ маршал!»

Касинець схвильовано роздуває ніздрі. Старанно мне порожню пачку «Гуцульських», кладе її біля порожньої чвертки. Потім крадькома зиркає на мене, на мої зашкарублі від лайна кеди.

– Е-е-е, паря, мушу я тобі чоботи подарувати. Майже нові, юхтові. З Берліна привіз. Як-не-як – цімбор подарував. Кантарія. Може, чув? Той, що над Рейхстагом прапор підняв. Я його підсаджував тоді. Чоловічок він невисокий, кажу: лізь мені на плечі. Я й древко на той прапор сам витесав. Що тої роботи – кісся грабове тяжче витесати…

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із книги "Хліб і шоколад. Новели тонкого литва і холодної чеканки".