Комбат Чорний про військовий парад у Москві і розформування "Десни"

Комбат "Чорний" (Владислав Литвин) — командир 5 окремого батальйону Добровольчої української армії — на Донбасі чи не з першого дня бойових дій. За плечима в нього і його хлопців — практично всі найгарячіші точки цієї війни, включно з Донецьким аеропортом і Пісками.

Про те, де воювали бійці Добровольчої української армії, популізм, розмови про військовий парад ЗСУ в Москві й те, як Україну намагаються залякати вторгненням і наступом російських військ, комбат Чорний розповів у інтерв’ю, повідомляють Патріоти України з посиланням на ONLINE.UA.

"— Коли для вас особисто почалася війна?

— Я півжиття готувався до цієї війни. Тому для мене питання не стояло, коли саме вона почнеться. Та й коли закінчиться — теж. Я — офіцер "Тризуба". Ми завжди готувались до любої війни — різниці нема, з ким: з Росією, з Польщею, з білорусами — будь з ким, хто полізе в Україну. Ніколи не стояло також питання, буде йти ця війна в межах України чи поза її кордонами. Це питання і зараз не стоїть. Тож цілком можливо, що скоро ми воюватимемо і десь за кордонами.

— Де, наприклад?

— Ха! Я не хочу полегшувати життя структурам відповідним.

— А як до ідеї проведення параду в Москві ставитесь?

— Якого саме параду?

— Нашого. Переможного. Про який час від часу напівжартома говорять різні люди...

— Я ненавиджу популізм насправді. Є практичні речі, які можна зробити, а є просто балачки. Дорослі не повинні поводитись, як бабці під під’їздом, які триндять, що попало. Тому, коли чую всі ці заяви на тему "парад в Севастополі", "парад на Червоній площі", думаю, що простіше буде провести в Москві гей-парад, ніж переможний парад Збройних сил України, тих, якими вони є на даному етапі. Нам не треба забувати, що Збройні сили тільки відбудовуються впродовж останніх трьох років. Я, наприклад, тільки днями дізнався, що ми Майданом, який створили, завадили повному розформуванню навчального центра "Десна". Офіцери зізнаються: хлопці, — кажуть, — якби не відбувся Майдан, вже через місяць "Десни" би не було. Для мене це було просто відкриття, чесно кажучи. Втім, всі офіцери, з якими доводиться зустрічатися, кажуть одне й теж: ще б рік — і Збройних сил України просто би не існувало. У нас вийшло настільки вчасно це все зробити (маю на увазі Майдан), що це в дійсності була історична річ. І до цього приємно, насправді, бути причетним. Це круто! А паради... Паради залежать тільки від нашої моці, від того, що ми можем робити, від того, чи готові ми воювати на такий здоровенний фронт, і чи нам це потрібно. Бо щоб розвалити державу — не треба пряме військове втручання. Існує багато інших різних способів впливу, за допомогою яких можна зробити так, що вона сама розвалиться.

— Дійсно, в Росії ж різних дестабілізуючих факторів більш ніж вистачає...

— Як і у нас. Тільки в них це в глобальних масштабах. Путін заварив то, що сам не з’їсть. Йому казали: черпачок твій — не по такій каші, яку ти заварив. А тепер хай черпає...

— Як оцінюєте наші шанси, якби зараз раптом почалася відкрита повномасштабна агресія з боку РФ?

— Військова — маєте на увазі? А що там оцінювати? Все одно довелося би боронити державу. То яка різниця? Повна, неповна — все одно треба її обороняти. Це дуже така невдячна справа — сидіти і планувати за когось. Хай би полізли уже нарешті. А то ця пужалка вже задовбала! Той піде в наступ, цей піде... Хай уже підуть нарешті! А ми, як казав Наполеон, втягнемось у бій, а потім розберемося. По ходу розібралися би вже, що воно таке, як і де. Самі розумієте: війна — це, в тому числі, й моменти залякування один одного. Для нас в 2014 році була така страшна штука: "Гради". Це чогось така паранойя була, що взагалі! В 2015 році страхи змістилися в сторону "зеленок" і ДРГ. А от в 2016-му вже все більш-менш стабілізувалося. Всі почали розуміти, що танків нема, "Градів" нема, "пужалки" вже не діють. То тепер почали лякати якимись "військами РФа". І всі дивляться, де ті війська, виглядають — і не можуть зрозуміти, чого ж вони не лізуть! А від того більше потерпають сєпари.

— Чому?

— Бо на третьому році війни вони раптом зрозуміли, що армія України — не та фігня, про яку їм розповідали. Що армія України воює. Що вона може провести операції, зробити нормальне планування, організувати взаємодію (якщо захоче, звісно). Армія може, якщо дуже треба, притупити амбіції командирів і робити масштабні речі. І українська армія спромоглася нарешті відновити хоча б якусь частину озброєння, яке лежало на складах мертвим вантажем. Про це ж теж всі люблять мовчати. А ми вчора спілкувалися з генералом, який 37 батарей підняв. 37 батарей, яких не було взагалі — за один рік! Тобто людина створила дві нових артилерійських бригади, яких ніколи не було в штаті. Людина спромоглася знайти офіцерів, знайти особовий склад — там більше 2 тисяч людей. Для мене це — показник роботи. Тому що цей дядько, якому вже 63 роки — він спеціаліст. І він на своєму місці. Він з цією війною отримував генерала. До війни він звільнявся полковником. А коли почалося це все, зрозумів, що йому це болить, прийшов сам і сказав: не візьмете мене на посаду — я піду добровольцем, командиром батареї... Слава Богу, що вистачило розуму в людей, які знали його особисто, знали, чим він керував, як він керував, дати йому нормальну посаду, дати можливість працювати. І він показує результати! І таких людей достатньо. Єдине, чого, можливо, не вистачає ЗСУ на даному етапі — це такого змагального процесу. Хай навіть не на рівних. Спортсмени, які хочуть здобути високі результати, мають змагатися з сильнішими. В армії — так само, як і у спорті. Якщо в тобі нема гена переможця — ти ніколи не переможеш. Але, в той же момент, Головнокомандувач Збройних сил України, наш гарант і президент не повинен на весь світ заявляти, що Україна не виграє війни з агресором. Це не слова Головнокомандувача. Якби він сказав, що ми зробимо все від нас залежне, щоби виграти цю війну — я би зрозумів. Але заявляти на весь світ, що ми не виграємо війну з агресором — ну це дурня! Тому що нічого більше не деморалізує особовий склад, ніж слова командира, що ми не зможемо щось зробити. Тому ми намагаємося виправити цю ситуацію своїми силами.

— Вдається?

— Ну, ми ж не всесильні. Треба теж розуміти, що, слава Богу, ми минули ті часи, коли всякі прес-секретарі і так далі заявляли, що "Правий сектор" може взяти Донецьк за два дні і так далі. І ніхто, до речі, навіть не задавався питанням — навіщо? Ну, от хотілося людям такі речі заявляти...

— Це той популізм, про який ви говорили, так?

— Це чистої води популізм. І нормальний спеціаліст, який почує чи прочитає подібні заяви, скаже: хлопці, а може не треба такі заяви робити? В принципі, те саме спеціалісти мали би запитати і у Гелетея (міністра оборони України у липні-жовтні 2014 року, — ONLINE.UA), наприклад, який заявляв свого часу, що проведе парад у Севастополі.

— Не він один робив такі заяви...

— Тепер він залишиться в історії України клоуном, який заявив — і не зробив. То для чого було говорити? Ти ж доросла людина, повинен вже розуміти, що існують обставини, існують можливості. Що склалися такі обставини, на які ви поки не можете вплинути — то для чого обіцяти, що ви це робитимете? Може, краще би спершу створити передумови для того, аби виконати цю обіцянку? Просто зробити — а потім по факту повідомити: завтра відбудеться парад у Севастополі.

— Приходьте, типу..?

— Так, приходьте на 15 годину, беріть з собою квіти і так далі. Оце буде розмова дорослого державного мужа, який може щось зробити насправді, а не просто потриндіти і звалити кудись. А тепер ми — посміховисько, насправді. Бо міністр оборони заявив — і ні хріна не зробив. Це як Яценюк з його "куля в лоб — так куля в лоб". Це такі крилаті цитати, які будуть все життя за ними йти.

— Давайте про ваш батальйон поговоримо. Розкажіть, як починалося його формування — і до чого ви прийшли зрештою?

— Все, як і зі Збройними силами. Все починалось хаотично. Хоча на той момент у збройників хоча б якась структура була, люди обліковані і так далі. Тут це більш емоційно все відбувалося. І часто — менш дисципліновано насправді. Тому що там, де ідуть емоції, популізм і так далі — там дуже важко розібратися зі структурними речами. І дуже важко пояснити структурні речі людям, які взагалі далекі від того. Які взагалі не розуміють своєї ролі. Їм просто подобається двіж, ця войнушка якась незрозуміла. І саме цікаве, що вони найменше у нас і затримались.

— А хто затримався?

— Ті люди, які розуміють, що повинні бути планова робота і дисципліна висока, і навчальний процес, і відповідні кадрові призначення, і робота того самого штабу, який за все відповідає, і постійне здобування досвіду, і якісь інструктори (в тому числі, закордонні), які працюють з особовим складом... І що все це — постійний процес, який не може зупинятися. Тому можливе повне переформатування підрозділу відповідно до поставлених задач. Головне тут — бажання. Отой самий переможний ген, так? А шляхи до перемоги можуть бути різні. І я відходжу від стереотипу, що військовий — це людина, яка з автоматиком біжить вперед, кричить "Ура!" і десь там з лопатою кришить якихось незрозумілих ворогів. У нас є задача: знищити ворога. І нема жодної різниці, яким чином ми це зробимо. А у нас вистачає сил, засобів, людей, щоб робити це дистанційно, не вступаючи в рукопашний бій. Саме це я впроваджую в підрозділі зараз повним ходом. І перенавчаю хлопців. Бо у них досі дуже багато стереотипів, взятих з совєцьких фільмів — що треба в тєльняшках сидіти в окопі, а десь там буде прилітати. Це — 1939 рік. Це не доведе ні до якого логічного завершення. Бо сєпари якраз цим і вразливі — тим, що роблять те саме. Існує купа способів перемогти в окопній війні. А ми... Ми роздули штат армії до 250 тисяч. На фронті з них постійно — грубо кажучи, 50 тисяч. Людей, які реально хочуть перемогти, насправді набагато менше. І тому дуже багато залежить від командирів. Бо від того, яку інформацію вони дають бійцям, чому їх вчать, залежить наша перемога. А взагалі, я не знаю, як можна за якихось 15 хвилин те все пояснити. Це цілий комплекс, на роки наперед. Щонайменше, на 20 наступних років нашої незалежності. Що стосується батальйону — самі бачите, він, як кажуть, на зло ворогам, на радість людям розвивається. Структури відбудовуються. Будуємо он навчальний центр, класи... Особовий склад тренується... Ми вже прийшли нарешті до такої схеми, що ось ми маємо таку чисельність особового складу, яку спроможні одягти, взути, забезпечити зброєю і всім необхідним. Ми не граємося з цифрами. Нам от весь час закидають: ой, та скільки вас там є..? Особливо прикольно це звучить від ЗСУ. Сидять чуваки, в яких після демобілізації в батальйонах позалишалося менше сотні чоловік — і розказують, що нас мало!

— Це не так?

— Нас є достатньо. Для того, щоб виконувати локальні задачі, нас насправді є достатньо. Ми вийшли вже на роль військових спеціалістів. Нас не повинно бути багато. Ми і так можемо зробити відповідну роботу меншою чисельністю, як спеціалісти. Ми вже давно перестали гратися в кількість — і слава Богу. У мене за півтора роки через батальйон пройшло 1,5 тисячі людей. 1,5 тисячі людей, які не розуміли самі, чого хотіли. Вони собі придумали якусь війну — і самі в неї гралися. Хтось влаштовував фейсбучні війни, хтось ще якісь, хтось тішив своє его, хтось просто втік із сім’ї... Всяке бувало. А я на третьому році війни досі намагаюсь донести до людей просту істину: військова справа — це служба. Посильний обов’язок. Бої можуть бути і через півроку. А до того батальйон повинен існувати, тренуватись, доводити свою боєздатність, виконувати задачі. Якщо ми не будемо цього робити — нестимемо постійні незворотні втрати і не зможемо вирішити жодної бойової задачі. Це навіть не політичне питання. Це питання Української добровольчої армії. Бо ми розуміємо, що є цементуючий такий організм типу наших батальйонів — п’ятого, восьмого, "Госпітальєрів" — від яких і має розростатися добровольча армія. Для того і створюємо всі засоби — навчальні центри і так далі. Хоча це, звісно, забирає купу ресурсів, сил, нервів — з будівельниками, з усім іншим...

— А люди ще йдуть до вас зараз? Добровольці?

— А куди вони дінуться? По суті, доброволець — це авантюрист. Це людина, яка мусить бути авантюрною, в міру егоїстичною. А козаки в нашій державі завжди були. І завжди будуть. Це те, що лишається незмінним — бо воно у нас в крові. А батальйон — це 450-670 чоловік, так? Так от, я вірю в те, що серед 40 мільйонів українців 400 авантюристів ну завжди знайдеться. Це взагалі не питання — і ми це за два роки вже давно довели. Просто добровольчий рух, як і волонтерський, це така стихійна річ. Є проблеми в державі? Значить, добровольців більше. Небагато хто ж хоче просто нести службу. Бо всі розуміють, що це важко, мокро, холодно...

— Не завжди аж так вже романтично...

— Взагалі не романтично! Не всі ловлять романтику в повсякденні, в рутинній роботі. Виявляється, там і дрова треба рубати, носити, і окопи копати, коли це потрібно. Зброю чистити, бо вона сама не чиститься. Лагодити одяг і взуття, яке завжди мокре все... Тому — от так. Збройникам в цьому одночасно і простіше, і важче.

— Чому?

— Тому що у них мобілізація. На рік там їм дали отаких от чувачків — займайтесь з ними, як хочете. Нам, можливо, пощастило в цьому більше. Бо якщо я бачу, що людина не відповідає поставленим задачам — я її просто відправляю додому. І все. А на його місце завжди приходить інша людина. Я ж кажу, ми тримаємо таку кількість особового складу, яку можемо прогодувати. — Де ви, ваші хлопці були за весь цей час? В яких точках?

— Мене чимало покидало за цю війну... Практично скрізь був, крім Дебальцева. На Дебальцеве ми не переходили, тому що у нас основна зона відповідальності була — Піски і аеропорт. І я свій підрозділ не міг туди перекинути. Хоча було бажання зарубатися там по повній програмі.

— Ну, гадаю, ви нічого не втратили... В Пісках, в аеропорту було не менш гаряче.

— Певно, що так... Причому, в Дебальцевому все відбувалося широким фронтом. А у нас — більш локальна зона. Ну... Зробили все, що зробили.

— Довго ваші хлопці були в аеропорту?

— Ні, не довго. Орієнтовно десь до трьох місяців. Може, навіть трохи менше. Наш вплив на цій території відбувався весь час. Три місяці — це від моменту, коли дали добро на постійне наше перебування там. Знаєте, інколи ловлю себе на тому, що забуваю якісь цифри точні. Бо за ці 2,5 роки стільки всього відбулося... Все починалось із Савур-Могили і Степанівки. Потім пішло далі. Звільняли локально території — від Покровська (тоді ще Красноармійська) — і далі, далі... Всі населені пункти довкола Донецька були звільнені за нашої участі, у співпраці з різними батальйонами (в основному, територіальними), з 51-ю і 93-ю бригадами...".