...Коли ще не був ампутований Стародуб
...Стара Гетьманщина не є можливою без бароко та латини. Латина була нашою державною мовою - офіційною та літературною мовою, мовою кшатрійської та брахманської верств Старої Гетьманщини й Києва, що знаходився під прямим управлінням Московського царства (російським воєводам листування латиною із козачою васальною аристократією ближньої Київщини створювало неабияки перешкоди) впродовж двох довгих столітть.
Опанас Лобисевич та пригорща пащекунів-канцеляристів купно із полтавським Рабле (гурманом та пересмішником) з"явилися трохи запізно як на європейські стандарти. Пансько-пастуший Вергілій, соромицький та безсоромний Овідій й трохи набурмосений Горацій були щоденним, звичаєвим та улюбленним читанням останньої воїнської держави європейського Сходу - від вовчих дрімучих пущ ще не ампутованого Стародуба аж до щучої та соминої дельти колючої Орелі впродовж двох століть діти поселян, сотників, полковників, діти приходських священиків писали латиною, створюючи власний варіант цієї трохи неповороткої як ведмідь, але міцної як удар дубиною та прозорої мов джерельна вода, імперської мови.
Всі три українські республіки не хотіли знати та не хотіли згадувати цю поезію, кожну із трьох сестер - петлюрівку, націонал-більшовичку та лібералку судомило та коробило від згадок про Імперію, яка зробила Європу, власне, Європою. Античні боги можуть лише сторожувати на баштанах - й тому ціла Атлантида нашого письменства досі спить на дні глибокої та поки що незборимої ріки забуття.
Українське барокко, барокко Старої Гетьманщини надто вже сильно відрізнялося від європейського барокко - навіть від того, який буяло-квітло на Галичині. Європейське барокко було першою совою, першою тінню великого континентального мороку - саме в цей час з"являється замилування крихкістю, фізичною слабкістю та блідою шкірою. Сакральний символ перетворився на емблему, на кокетливе та претензійне, неповне та недостатньне шифрування смислу і в одночас із цієї десакралізацією розпочалася торгівля шляхетськими титулами та укладання своєрідних кодексів честі, які у деяких із країн Європи, вже були спільними й для шляхтичів й для міщан. Стара Гетьманщина й близько не знала цього - її емблеми все ще зберігали суворий герметизм символів, її шляхта судилася окремо та наваіть мешкала окремо від решти станів, хоч і займаючись землеробством, шведи із почета Карла Дванадцятого описували рови та стіни між козацькими поселеннями та мужицькими селами. На Гетьманщині барокко, передусім, вибуяло у живопису та ув архитектурі - картинами, де звужувався суто алхемічно та суто відьмацько золотаво-тьмавий простір та трикупольними церквами із хрестоподібними вікнами. У барокковій гетьманській літературі все ще панувало середньовіччя із його суворою богословською алегорічністю - героями європейської бароккової літератури стали корабельний лікар Гулівер, мандрівний торгівець Робінзон Крузо та збіднілий барон Мюнхгаузен.
Порівняйте їх із зооморфно-зашифрованими позалюдськими істотами, які юрмляться сторінками творів Грирогія Сковороди. Сковорода - останній серйозний письменник старогетьманського барока. Котляревський - просто останній письменник старогетьманського барока. Поміж ними стоїть загадковий й темний персонаж.
Опанас Лобисевич. Той, для кого й Чернігів вже був південним містом. Глухівський чорнокнижник, який бачив останні дні гетьманського правління. Непoтрібний для Традиції регіт, непотрібне пащекування-травестування вже потрапляють до нашого письменства, але окрім вергіліївих пастухів у малоросійському одязі, пощезла спадщина Лобисевича ховає листування з де Местром та два демонологичні трактати. Якби його еклоги дійшли до нас, ми б могли цілком обгрунтовано вважати, що українська література на діалектах Старої Гетьманщини майже на чверть століття є старшою аніж прийнято вважати...
Ігор СКРИПНИК
Опанас Лобисевич та пригорща пащекунів-канцеляристів купно із полтавським Рабле (гурманом та пересмішником) з"явилися трохи запізно як на європейські стандарти. Пансько-пастуший Вергілій, соромицький та безсоромний Овідій й трохи набурмосений Горацій були щоденним, звичаєвим та улюбленним читанням останньої воїнської держави європейського Сходу - від вовчих дрімучих пущ ще не ампутованого Стародуба аж до щучої та соминої дельти колючої Орелі впродовж двох століть діти поселян, сотників, полковників, діти приходських священиків писали латиною, створюючи власний варіант цієї трохи неповороткої як ведмідь, але міцної як удар дубиною та прозорої мов джерельна вода, імперської мови.
Всі три українські республіки не хотіли знати та не хотіли згадувати цю поезію, кожну із трьох сестер - петлюрівку, націонал-більшовичку та лібералку судомило та коробило від згадок про Імперію, яка зробила Європу, власне, Європою. Античні боги можуть лише сторожувати на баштанах - й тому ціла Атлантида нашого письменства досі спить на дні глибокої та поки що незборимої ріки забуття.
Українське барокко, барокко Старої Гетьманщини надто вже сильно відрізнялося від європейського барокко - навіть від того, який буяло-квітло на Галичині. Європейське барокко було першою совою, першою тінню великого континентального мороку - саме в цей час з"являється замилування крихкістю, фізичною слабкістю та блідою шкірою. Сакральний символ перетворився на емблему, на кокетливе та претензійне, неповне та недостатньне шифрування смислу і в одночас із цієї десакралізацією розпочалася торгівля шляхетськими титулами та укладання своєрідних кодексів честі, які у деяких із країн Європи, вже були спільними й для шляхтичів й для міщан. Стара Гетьманщина й близько не знала цього - її емблеми все ще зберігали суворий герметизм символів, її шляхта судилася окремо та наваіть мешкала окремо від решти станів, хоч і займаючись землеробством, шведи із почета Карла Дванадцятого описували рови та стіни між козацькими поселеннями та мужицькими селами. На Гетьманщині барокко, передусім, вибуяло у живопису та ув архитектурі - картинами, де звужувався суто алхемічно та суто відьмацько золотаво-тьмавий простір та трикупольними церквами із хрестоподібними вікнами. У барокковій гетьманській літературі все ще панувало середньовіччя із його суворою богословською алегорічністю - героями європейської бароккової літератури стали корабельний лікар Гулівер, мандрівний торгівець Робінзон Крузо та збіднілий барон Мюнхгаузен.
Порівняйте їх із зооморфно-зашифрованими позалюдськими істотами, які юрмляться сторінками творів Грирогія Сковороди. Сковорода - останній серйозний письменник старогетьманського барока. Котляревський - просто останній письменник старогетьманського барока. Поміж ними стоїть загадковий й темний персонаж.
Опанас Лобисевич. Той, для кого й Чернігів вже був південним містом. Глухівський чорнокнижник, який бачив останні дні гетьманського правління. Непoтрібний для Традиції регіт, непотрібне пащекування-травестування вже потрапляють до нашого письменства, але окрім вергіліївих пастухів у малоросійському одязі, пощезла спадщина Лобисевича ховає листування з де Местром та два демонологичні трактати. Якби його еклоги дійшли до нас, ми б могли цілком обгрунтовано вважати, що українська література на діалектах Старої Гетьманщини майже на чверть століття є старшою аніж прийнято вважати...
Ігор СКРИПНИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |