Кого «чує» худоба

Селом ширяться перекази, що Федорця худоба «чує». Що кіньми він править без батіжка. Що овець завертає посвистом. Що кролі в нього не хворіють і плодяться як дурні. Що з поросятами він розмовляє, а ті відповідають веселим рохканням. Що коли сам випасає корову, то вдвічі більший удій, а молоко кози Жужі тоді пахне ягодами…

Нарешті я наважився розпитати його про це. Федорцьо по-мольфарівськи перемовчав. А перегодом сам повернувся до теми.

«Питаєш, чому я люблю худобину, а вона мене?»
«Чому?»

«По-перше, тому, що з животинами легше, ніж із людьми… А по-друге, як тобі перше?»
«Мабуть, ви праві», – згоджуюся на правах "інженера людських душ".

«А по-третє, тому, що я народився в хліві».
«Справді».

«Направду. Я був первісток у своєї юної матері. Вона прийшла до свекрухи в прийми, і дуже соромилася вагітності. До останнього ховала живіт, а коли сталися перейми, заповзла у хлів і там у яслах народила. Корова язиком холодила її чоло, коза облизувала мене, кролі зігрівали своїм хутром, кури квохтали колискову... Перші звуки в житті, які я почув, були голоси тварин. І першу ласку зазнав від них. Тепер віддаю… – і ніби виправдовуючись за таке дивне походження, Федорцьо кивнув у бік ікони на стіні: – Але серед бидлят народився не я один…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із рукопису "Федорцьо, приятель сердечний".
(Світлина Ерне Водоша).