Код вишивки
Термін «шити», а звідти й вишивати, походить від слова часів санскриту (найдавнішої мови, закарбованої на письмі). Він означав «нитка», «вузлик», «мережка». Щоб мати вдяганку, первісна людина сполучала воєдино шматки тваринної шкури — зшивала їх дерев’яним, кам’яним чи залізним гостряком із «ниткою» (ликом, шкурятяною смужкою або металевою дротинкою). Спочатку шви були у вигляді стібів (вузликів), а згодом їх приховували за вигадливою мережкою. Вільний простір, що залишався на рукавах і опліччі, біля шиї та на грудях, найчастіше заповнювали знаком роду чи племені — тотемом, якому відповідало певне зображення рослин, тварин і навіть того чи іншого предмету або явища природи.
Згодом, через століття, вишивка втратила свій безпосередній зв’язок із довкіллям, більше скидалась на геометричні фігури, які легше було виконувати примітивним знаряддям праці. Тому вишиваним оберегам на сорочках, кожухах, плахтах, рушниках та інших речах стали приписувати священнодійство.
Не обходилося без сакрального (священнодійного) побутування вишивок. Вони охороняли людське житло від злих духів. Їх чіпляли над вікнами і дверима в хаті, завішували ними домашній вівтар — покуть із лампадкою та іконами. Споконвіку столи на Україні накривали вишитими скатертями — убрусами. З рушника брали немовля від баби-повитухи; на весілля молодятам для щастя стелили під ноги рушник; на рушниках опускали кленову труну в могилу. Ціле життя у нас, від народин до смерті, оповите гаптованим полотном.
І автор розкішної книги «Вишивки Чернігівщини» Віра Зайченко невипадково з такою благоговійністю переповідає звичаї, які переплелися в її закуті з піснями й вишиванням. Їх завжди притримувалося село. Колись дівчата на виданні готували свій дарунок нареченим, матері — дітям, бабусі — внукам. І так із покоління в покоління. Навіть переходячи із хліборобів у козаки, а далі у старшину й до дворянства, українці виконували заповіти батьків, дідів і пращурів, не зраджували своєї віри, смаків та вподобань.
Яскравий приклад наводить дослідниця — два убруси з родини гетьмана Івана Скоропадського. Поруч із квітковою орнаментикою на обох скатерках зображені двоголові орли під коронами і в лапах у них — держава і скіпетр. Це витвір 1715 – 1722 років, робота черниць Гамаліївського монастиря. Її повторено наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть, але у відчутно народному дусі. Тут зовсім відмінна середина, й облямівка складається із витонченого візерунка-бігунка: праворуч — декор із квітів червоною заполоччю та два букети у вигляді «дерева життя». Датовані барокові вироби можуть виручити мистецтвознавців у визначенні часу виконання інших вишивок, що відкладалися в музейних коморах.
Микола ШУДРЯ,
лауреат Національної Шевченківської премії
Скорочено. Повністю надруковано в газеті "Сіверщина" за 17 січня 2013 року
| Читайте також |
| Коментарі (0) |