Книга і коза

Дорогою до церкви, дзвонити на вечірню, заглянув Федорцьо. Я звично чипів під горіхом над рукописом.

«Пишеш?»
«Пишу».

«Про що пишеш?»
«Я вже казав вам учора?»

«Я вже забув».
«Про життя пишу».

«А-а-а-а… Так би й сказав».
«Так і кажу», – кажу я.

«Це правда, що книжки дорожчають?»
«Правда. Подорожчали майже вдвічі».

«Мати Божа! Як цибуля..."
«А вам що. Все одно їх купувати не будете».

«Я не буду, але, видав, є ще якісь читальники, що купують».
«Як не дивно, такі ще є», – оптимістично зітхаю я.

«Тому й не квапся, – мовить довірливо. – Пиши повільно».
«Чому?» – питаю.

«Аби дочекатися красної ціни на книгу… Мій дідо Тимко продав козу, щоб купити Псалтир… А може, збрехав бабі. Може, половину пропили з дяком у корчмі… Та й коза, правду казати, була чортувата, за виноградом тягнулася. Зжере, бувало, відро грон. А це ж пів відра вина. Хто таке потерпить?! Ліпше вже книга, нє…»
«Знаєте, що… – кажу. – Йдіть уже дзвонити в свої дзвони».
«Я йду, йду, а тобі дещо залишу», – кладе на стіл клуночок.

«Що це?» – питаю.
«Козячий сир. Свіженький».

"Чарунки днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ