"Клавка" з перчинкою

Додудлив "Клавку" Марини Гримич. Нахильці. Роман із тих, що, як на мене, старого пияки, саме так і призволяється поживати.

Післясмак? Схоже на буфетну горілку з перцем, майстерно розбавлену водою, але для переконливості прикрашену червоним стрючечком. Цмулиш собі, брови здивовано звівши, а на денці хапаєш язиком перчину, жуєш і відчуваєш слід високого градуса.

Конструція добре знайома. Голосне "агов" з галасних 90-х, коли літературний процес захопила мода "шомпурити" вимисел на сталеве вістря документа. Тоді академік Ліхачов навіть вигадав для цього спеціальний термін "соромливість/ стидливість форми" і називав цей літературний прийом, як і належить академічному діалектикові, віковічною традицію "русской" літератури, від Давньої Русі і до піку самого Льва Толстого.

Ця "соромливість форми" просто затопила сьогочасну українську белетристику. І то так, що цей потік уже явно замулює кон'юнктурою, літпопом і банальним графоманством.

Але то таке. Є потреба - є пропозція.

"Клавка" - книжка не для обізнаних у вітчизняній літературі, а тим паче не для істориків літератури. "Не-чайники",ті, хто виростав на українській класиці, зокрема й радянській, знайдуть у ній свою "занігтицю". Для прикладу, знамениту "Рідна мати моя" героїня роману згадує за більш ніж десять років до того, як оцей рядок спав на думку самому Андрієві Малишку.

А загалом конструкція роману збірна, панельна, зручна для компонування і перенесення. Просто знахідка для тимчасового перебування.

Про такі книжки зазвичай кажуть: добре, що є. Для прочитання, але не для перечитування.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ