Хто припинить політичну клоунаду? -- питання "Останнього шляху Кобзаря"

-- Тарас Шевченко. Навіть в самому імені поета закладена якась музика, якась глибинність, що є відображенням нашої національної ментальності, української сутності. З цим іменем ми можемо гордо йти по життю між іншими народами, усвідомлювати, що ми є не просто народ, а велика славна нація з високими параметрами української душі, які так геніально окреслив і дав нам стимул її вдосконалювати наш Батько – Тарас.

А такої книги, як «Кобзар», не має жоден народ у світі! Є видатні поети і в інших народів, класики і родоначальники своїх літератур: Пушкін – у росіян, Міцкевич – у поляків, Байрон – у англійців, Гете – у німців.

Проте такої книги, як «Кобзар», не створив жоден поет у світі. Бо «Кобзар» - це справжня Біблія українського народу, яка вмістила все, що являє собою наш народ: його історію, його героїв, народні характери. Ця книга переповнена надіями і пророцтвами.

Існують десятки, сотні свідчень про глибоку шану до поета в усі часи післяшевченкового періоду. Народ знав вірші Шевченка, співав пісні на ним написані тексти, часто вважаючи їх народними: такими близькими вони були і нашим прадідам, і дідам, і батькам, і нам.

Небагато було книжок у давні часи в селянських хатах, але «Кобзар» був поряд з Біблією. Нерідко з пожовклими сторінками і багаторазово поновлюваними обкладинками без титульного аркуша і останніх сторінок. Народ любив і читав Шевченка, вчив і цитував його. Кожний у «Кобзарі» знаходив щось своє, власне, особисто пережите.
А яка гранична щирість віршів Тараса Шевченка! Яка послідовність у вчинках і вірність самому собі. Він був академіком, мудрецем і пророком. Він завжди залишався плоть від плоті свого народу, його насінням і зерном у якому закодовано усе минуле, уся генетична еволюція поколінь і усе потенційне майбутнє. Шевченко – то вся Україна в мініатюрі.

Один із сучасників поета писав так: Шевченко був кремезний, середнього зросту, людина сильного, майже залізного здоров’я. Лице його з першого погляду здавалось звичайним, але очі світились такою розумною і впадаючою в очі ясністю, такою спокійною свідомістю свого достоїнства, що мимоволі звертали увагу кожного. В його голосі, в балачці виявлялась подиву гідна м’якість, в ході і в усіх його рухах – зосередженість. Одягався він вишукано, але чисто й просто. Зате дома він любив носити український народний одяг.

На жаль, колеги, мітинг – не творчий вечір. Час обмежений. А тому, як громадянин, як депутат Носівської міськради п’яти скликань просто не можу не звернутися до всіх наших зверхників присутніх і неприсутніх тут: коли ж ви обніметесь, брати мої? Що ж ви натворили півтори сотні партій і розпорошилися в них? Та що партії, навіть козацьких організацій з центральними органами в Україні вже понад 50. Хто припинить безглузду шароварно-лампасну клоунаду? Чи не очевидно вам, що вас розводять? Та ми ж всі однакові громадяни, маємо одні і ті ж життєві проблеми – що нам ділити?

Я п’ять разів був свідком і учасником післявиборчого формування міської ради: місяць-другий – і все оте партійне й наносне відсіюється. Але до наближення чергових виборів, перед якими знову з’являються чергові партійні агітатори і знову починається поділ найактивніших людей міста між десятьма палатками. Це не демократія, це лохотрон. І народ це вже зрозумів і давно готовий до об’єднання. Принаймні, демократичних сил. А от коли це відбудеться «в верхах»?

Тож стоячи на цьому місці і вшановуючи пам’ять великого українського Пророка, я ще раз, від носівчан, закликаю усіх українців до виконання одного з найглибинніших звернень Шевченка до свого народу: «…обніміться ж брати мої, прошу вас, благаю…».