Хроніка телеграми під час ГКЧП
ГКЧП я практично... проспав. Якраз 18 серпня 1991 року ми проводили заключну акцію просвітницького походу «Козацькими шляхами» у Тростянці на Ічнянщині, і 19-го я відсипався. Благо, тоді з дружиною винаймав квартиру на Подусівці — доволі віддалений мікрорайон Чернігова, а працював власкором «Молоді України» — тож не мусив бігти притьмом уранці на роботу.
Відповідно, ні радіо, ні телевізора не вмикав, телефону не було (а мобільних, нагадаю, не було ще в принципі), і, провівши дружину на роботу, вилежувався собі... Та й хазяйка, баба Раша (так ми її називали), що жила в більшій хаті, до мене не стукалася ні про «суботнічєк» у дворі, ні про якісь інші її витребеньки.
Тож у місто я вибрався десь по 10-й годині і зайшов у Рух — дізнатися новини. А там — велелюддя: всі стільці зайняті, всі місцеві політики різних мастей і забарвлення зібралися. Я ще й кажу: «Ото, бєздєльніки, робить вам нічого!» А мені у відповідь, що в країні — переворот. Я не повірив...
Та коли посидів трохи, послухав, переконався: таки не жартують, всерйоз обговорюють, що робити. Почали по колу висловлюватись. Дійшла черга до мене — я представляв обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка (згодом «Просвіта»). Я й кажу: «Я вітаю ГКЧП!..» І одразу голос Василя Литвина, що розійшовся з компартією і був тоді у ПДВУ (була й така партія): «Вот, сматрітє — пєрвий прєдатєль!».
Я ж продовжив — мовляв, нарешті нарив невизначеності прорве, буде чітко видно, як нам іти до незалежності України. Щоправда, я давав ГКЧП кілька місяців життя...
Обговоривши ситуацію, почали думати — що ж робить нам, у Чернігові. Зрозуміло, скликали мітинг біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Але самого мітингу нам видалося замало. І тоді вирішили надіслати телеграму — хтось добивався слати в Москву, та я переконав, що на якого милого нам та Москва — нам треба свою робити політику, українську. І вирішили слати телеграму у Київ, Президії Верховної Ради УРСР.
Доручили мені скласти текст, я ураз накидав: «Протестуємо проти московського двірцевого перевороту. Такий Союз нам не потрібен. Вимагаємо негайного виходу України зі складу СРСР».
Постало питання — як надіслати. Телеграма була спільною — від координаційної ради всіх демократичних організацій, але пошта приймала телеграми від організацій та установ лише з печаткою. А їх у багатьох неформальних наших організацій просто не було, а дехто уже встиг закопати партійну печатку в саду...
З’ясувалося, що печатки мають лише Народний рух і Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Таким чином, її ми і підписали з Валерієм Сараною — головою крайового Руху.
Телеграма мала подальшу історію. Як розповіла народний депутат із Чернігова Тетяна Яхеєва, її принесли, як приносили всі повідомлення, на постійно триваюче засідання Президії Верховної Ради. І зачитали. Хтось запитав — телеграма з Галичини? І яке ж було здивування Леоніда Кравчука та інших членів Президії, коли дізналися, що надійшла вона з Чернігова.
Оригінал телеграми зберігся — зараз вона розміщена на обкладинці книги «Боротьба за незалежність України у 1989—1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову».
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Відповідно, ні радіо, ні телевізора не вмикав, телефону не було (а мобільних, нагадаю, не було ще в принципі), і, провівши дружину на роботу, вилежувався собі... Та й хазяйка, баба Раша (так ми її називали), що жила в більшій хаті, до мене не стукалася ні про «суботнічєк» у дворі, ні про якісь інші її витребеньки.
Тож у місто я вибрався десь по 10-й годині і зайшов у Рух — дізнатися новини. А там — велелюддя: всі стільці зайняті, всі місцеві політики різних мастей і забарвлення зібралися. Я ще й кажу: «Ото, бєздєльніки, робить вам нічого!» А мені у відповідь, що в країні — переворот. Я не повірив...
Та коли посидів трохи, послухав, переконався: таки не жартують, всерйоз обговорюють, що робити. Почали по колу висловлюватись. Дійшла черга до мене — я представляв обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка (згодом «Просвіта»). Я й кажу: «Я вітаю ГКЧП!..» І одразу голос Василя Литвина, що розійшовся з компартією і був тоді у ПДВУ (була й така партія): «Вот, сматрітє — пєрвий прєдатєль!».
Я ж продовжив — мовляв, нарешті нарив невизначеності прорве, буде чітко видно, як нам іти до незалежності України. Щоправда, я давав ГКЧП кілька місяців життя...
Обговоривши ситуацію, почали думати — що ж робить нам, у Чернігові. Зрозуміло, скликали мітинг біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Але самого мітингу нам видалося замало. І тоді вирішили надіслати телеграму — хтось добивався слати в Москву, та я переконав, що на якого милого нам та Москва — нам треба свою робити політику, українську. І вирішили слати телеграму у Київ, Президії Верховної Ради УРСР.
Доручили мені скласти текст, я ураз накидав: «Протестуємо проти московського двірцевого перевороту. Такий Союз нам не потрібен. Вимагаємо негайного виходу України зі складу СРСР».
Постало питання — як надіслати. Телеграма була спільною — від координаційної ради всіх демократичних організацій, але пошта приймала телеграми від організацій та установ лише з печаткою. А їх у багатьох неформальних наших організацій просто не було, а дехто уже встиг закопати партійну печатку в саду...
З’ясувалося, що печатки мають лише Народний рух і Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Таким чином, її ми і підписали з Валерієм Сараною — головою крайового Руху.
Телеграма мала подальшу історію. Як розповіла народний депутат із Чернігова Тетяна Яхеєва, її принесли, як приносили всі повідомлення, на постійно триваюче засідання Президії Верховної Ради. І зачитали. Хтось запитав — телеграма з Галичини? І яке ж було здивування Леоніда Кравчука та інших членів Президії, коли дізналися, що надійшла вона з Чернігова.
Оригінал телеграми зберігся — зараз вона розміщена на обкладинці книги «Боротьба за незалежність України у 1989—1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову».
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |