Хотілося хоча б співчуття від росіян...

Хочу описати одну розмову, але мені трохи важко передати її настрій.

Сьогодні на занятті з розмовної італійської бесідувала з молодим хлопцем із Венесуели. Говорити було можна про що завгодно, аби говорити.

Дізнавшись, що я з України, він одразу пожвавився та каже:
- Я ніяк не можу зрозуміти, чому йде війна між Україною та Росією, поясни мені!

Ой, як би я тобі зараз багато сказала, якщо б своєю мовою! А мій італійській лексикон ще такий бідний... Довелося мені обходитись найпростішими словами.

- Знаєш, - кажу (і все ж це італійською), - Радянський Союз, коли всі республіки були разом? (саме минулі часи дієслова вчимо)
- Так.

- Ось Росія хоче знову його зробити та приєднати собі Україну (випало з голови слово «тоталітаризм», як невчасно!).
- Ага. А що хоче Україна?

- А Україна, - кажу, - хоче жити сама, як Італія, як Іспанія.
- Як усі в Європі?

- Так, - кажу, - як усі в Європі.
- Але це нормально! А Росія хоче взяти Україну?

-- Хоче взяти (дивно звучить це слово, іншого обидва не знаємо), взяти, щоб не було України.
- Щоб не було країни?.. Але Україна велика?

- Велика, більша за Італію або Іспанію.
- Ого! А навіщо Росія хоче її взяти?

- Я не знаю, не можу це сказати.
Мовчки дивиться на мене, процес усвідомлення почутої інформації аж на лобі відображено.

- А ти знаєш російську?
О, такого питання мені ще ніколи в житті не ставили! Дожилася.
- Знаю, дуже добре.

- Я чув, що це близькі мови?
- Так, як італійська та іспанська (а його рідна мова саме іспанська).

- І всі українці добре розуміють російську, це правда?
- Правда. І розмовляти можуть.

- А ще я не розумію: кажуть, що росіяни не розуміють українську. Це правда?
- Правда, - кажу, - не всі розуміють і не можуть розмовляти.

- Я не розумію, чому?
- Бо за Радянського Союзу всі вчили російську, була лише російська.
Думає, намагається збагнути. Мені хочеться сказати ще багато чого, але не вмію, аж трохи мучусь усередині.

- А скільки триває війна?
(Ледве не заплакала у відповідь)
- Рік, трохи менше.

І тут він дивиться мені в очі так співчутливо й питає:
- А ти й твоя родина ще були там, коли вже йшла війна?
І тут я вже фактично почала плакати. Я кивнула й сказала лише:
- Як жахливо.

Мені не тому захотілося плакати, що я жалію себе, ні. Просто... Скільки разів я намагалася те саме пояснити своїм знайомим із Росії російською, яку я, звісно, дуже добре знаю, якою я могла наводити факти, цитувати, сперечатися – та хоч вірші читати, все що завгодно! І як часто це було марно. А тут криво-косо найпростішими словами, поставленими в неправильні форми, сказала щось 17-річному венесуельцю, і що я побачила у відповідь? – Співчуття. Єдине, чого я так хотіла від знайомих мені росіян, бо я не чекала розуміння, мітингування чи ще чогось дієвого - простого «мне так жаль», всього лише. Замість усіх цих «не все так однозначно», «не бомблять по житлових кварталах», «якщо б ви хотіли, війна скінчилася б за два дні», «війни хоче Америка, а не ми» тощо. Не від усіх, але від багатьох-багатьох...

А цей хлопець сказав:
- Mi dispiace. Тобто «мені шкода».

Світлана ШУМИЛО

Від редакції "Сіверщини". Можливо, якби ми всі розуміли, що війна почалася не рік тому, а з 2014 року, з окупації Криму - багато чого було б інакше...