Холод і жар Крут

У Крутах завжди холодно. Може тому, що ми приїздимо сюди щороку 29 січня, а в цей час навіть коли температура нульова – на белебні поля, отороченого далекими лісосмугами та відкраяного ниткою залізниці, завжди холодно. А можливо, цей холод ще й від того вічного холоду, у який лягли на цьому полі молоді, гарячі тіла захисників Української Народньої Республіки…

«Військо наше мало тоді характер імпровізований, лише назва була, що військо, - писав невідомий автор підпільної листівки 1949 року, згадуючи події 1918 року. - В українізованих частинах бувшої царської армії велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні полки. На загрожений напрямок вислані були найпевніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової школи ім. Богдана Хмельницького та складені з київських студентів і гімназистів т.з-в. Студентський Курінь. Фактично сотня, що й перешла до історії як головний герой Крут».

Нічого не нагадує? Хіба не в такому стані була українська армія 2014 року, коли почалася чергова російсько- українська війна? І хіба не добровольці – наче відроджені душі крутянців – першими стали на захист Вітчизни?!

Переважаючі сили російської окупаційної армії на чолі з Муравйовим розгромили наспіх сформовані українські частини біля станції Крути на Чернігівщині. Тіла українців потім збирали селяни з навколишніх сіл та ховали – одне з таких поховань уже в наш час було відновлено у селі Печі Борзнянського району. Як свідчить чернігівський історик- археолог Олег Васюта, що проводив дослідження, вдалося встановити лише належність загиблого юнака до числа галичан, які виступили у складі Студентського куреня.

А в Києві урочисте перепоховання частини загиблих під Крутами пройшло ще 1918 року, коли до міста повернулася українська влада. Під час провезення тіл біля будинку Центральної Ради відбулось зняття із цього будинку російської символіки. Про це заявив Грушевський, перетворивши подію на своєрідний ритуал: «От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!»
Проте Крути – це ще й важкий урок всім українцям, який найбільш жорстко виповів поет і учасник визвольних змагань Евген Маланюк: «Грушевський залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади (йдеться про народницьку теорію в історії – В.Ч.). Драгоманов підвів під те все «ідеологію», а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми (мова про художні твори – В.Ч.). Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська. Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» – за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918–19 рр. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що Війна вимагала».

Проте, з історичної відстані, варто додати, що завдяки бою під Крутами окупація Києва була затримана, що дало змогу на переговорах у Брест- Литовську домогтися визнання УНР. Проте настроєність соціалістів Грушевського, Винниченка та інших керівників УНР на відмову від армії, на дружбу з росіянами зіграла такий злий жарт, що вже нині не повториться. Відомо, що коли голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко їхав на переговори з делегацію російського Тимчасового уряду, його дружина Розалія встромила в машину червоного прапорця – у Петербурзі ж теж були при владі соціалісти...

Є і ще один гіркий урок Крут. Говорить історик Володимир Сергійчук: «29 січня 1918 року, коли київська молодь проливає під Крутами кров, на станції Ніжин – в кільканадцяти кілометрах від поля бою – прибулий з фронту українізований полк імені Тараса Шевченка, оголосивши нейтралітет, займається звичною муштрою, а перед цим ще й хотів роззброїти Студентський курінь у вагонах…». Це теж маємо пам’ятати, щоб за пафосом вшанувань не забувати трагічних помилок наших провідників.

Символ Крут, як знак жертовної боротьби за Україну, відновився в Україні з розвалом Радянського Союзу. Вперше критянці були пошановані на місці бою 1991 році, ще до проголошення незалежності України. Розповідає перший голова чернігівського Руху Валерій Сарана: «Першими ідею подали члени Студентського Братства з Києва, а ніжинські рухівці виготовили і встановили першого березового хреста на полі бою, нагорнувши невеликий курган. Коли ми приїхали на станцію Крути, я помітив працівника КГБ, який по рації доповідав: «З Чернігова приїхали 13 чоловік!». А я, проходячи мимо, кажу: «не 13, а 14!».

…В нас, українців, багато свят – це поразки. Але, як зазначав згадуваний автор підпільної листівки, «Крути – це перше зірвання декорацій невільничої комедії, що відбувалася на землях України під час революції, перше прозріння, влада – це боротьба, а держава – це кров і залізо. І тому Крути – воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної Війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч».

Коли я був у Водяному під окупованим Донецьком, то в селі – дислокації «Карпатської Січі» побачив плакати «Пам’ятай про Крути!». Наші теперішні українські воїни озброєні не тільки сучасною зброєю, але й досвідом Крут. Тому цього разу ми переможемо!

Василь ЧЕПУРНИЙ
"Голос України"