Казка в арктичному Мурманську

Колись давно, у далекому заполярному Мурманську, ми, з нашим українським товариством, вирішили поколядувати на Різдво.

Готувалися, репетирували, вчили колядки і щедрівки. Навіть костюми пошили. Зробили гарну велику Звізду з дзвіночками і лампочками.

Але, коли пішли колядувати і вітати людей по квартирах і під'їздах, то «російські брати» нам не відчиняли.
Тільки перелякано питали з-за дверей : «А што єто? А чаво єто? А хто єта? „ Ну не їхнє це , не їхнє. Яка ластівочка? Який щедрик? Який такий «добрий вечір» ? Яка Звізда і вишивка? Наші дівчата плакали від образи.

А потім ми вирішили все-одно заколядувати. Для всіх. Адже Різдво для всіх.Навіть для заляканих совком нещасних безрідних і бездольних безбатченків.

І в центрі великого кола із замерзлих довгих будинків, які так ставлять щоб не дошкуляли крижані вітри з Льодовитого океану, під спалахами полярного сяйва , залунали українські колядки і щедрівки.На тріскучому морозі ми співали і гарно у нас те получалося !
Раптом в похмурій темній стіні багатоповерхівки засвітилось віконце. Потім ще одне, потім ще і ще. І з під'їздів почали вибігати люди , в накинутих кожушках , волохатих шапках , пуховиках, і валянках на босу ногу.
І кожен ніс в руках грудочку кашки, або кільце ковбаски.

Наші українці. Ті, які вже давно забули хто вони. Ті, які раптом прокинулися від летаргічного сну «уззкого міра».Із дітьми і варениками, із вудженою тріскою, мисками холодцю і пляшками. Залишивши в квартирах своїх здивованих і перепуджених російськомовних дружин і чоловіків.

Нас ставало все більше і більше. Пісня гучнішала і ширилась. Я навіть не міг здогадатися скільки нас багато є в цьому північному світі. Та і у всьому світі.
І був добрий вечір, і пан господар вийшов і подивився на свою волохату кошару, і ягнятка з телятками народилися, і жінки моргали своїми чорними бровами, і гроші стали половою , як і має бути.

І серед полярної ночі прилетіла ластівочка.І стала щебетати.

Найвідоміша і найкрасивіша мелодія у світі.
Найтепліше свято.
Свято народження.
Свято любові.

Ніби весь довгий ланцюжок дідів-бабусь ,мамів-тат стояли перед моїми очима і підказували що і як робити. Гладили по моїй сивій голівці і розказували про те, що я і так знав, але забув. Про те що ми всі забули.

Про справжнє і вічне, про те, що дрімає в наших душах і сниться нам по ночах, про те , що не можна продати чи купити, про те , що найдорожче і найтепліше.Про те , що тримає нас на світі.

Про вижудування і лікування, про те , як з попелу чужинецького «міра» пробивається і розквітає наше, рідне, українське.

Найдивовижніше, що це було передбачення. Навіть не знаю як.
І про Майдан, і про останній рубіж.
І в цьому велика радість , бо весь сірий, похмурий і холодний світ розквітне для українців красою і любов'ю, як і розказали мені наші бабусі-дідусі.

Сашко ЛІРНИК