Ювілей непоміченої крадіжки
Сто років тому Стародубщину передано від України до Росії. Цей сумний ювілей минає непоміченим...
Історично та етнічно Стародубщина — частина Чернігово-Сіверської землі. Виразним був Стародубський полк Гетьманщини.
До прикладу згадаю, що у Мглині жив батько Лесі Українки, юрист і громадський діяч Петро Косач, у Стародубі похований генеральний підскарбій, автор «Літопису Самовидця» Роман Ракушка-Романовський, а в Почепі стоять руїни палацу українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте коли 2001 року чернігівська «Просвiта» запропонувала тодiшнiй Чернігівській облдержадміністрації відзначити ювілей Петра Косача, у вiдповiдь не отримала навіть відписки — так страшно було нашим чиновникам нагадати про українське коріння загарбаної Росією Стародубщини... А про почепський палац гетьмана взагалі мало хто знає. Стоїть він пошарпаний і знівечений — колись Україна муситиме його відбудувати.
Гетьман Іван Самойлович та його сини Семен і Яків були стародубськими полковниками. У Погарі народився Опанас Лобисевич — український письменник, мглинський маршалок. Прихильник українських вольностей, полковник Михайло Миклашевський народився, жив і похований на Стародубщині. Список можна продовжувати.
Анексія
Сто років тому комуністи відірвали Стародубщину від рідної землі й приєднали до Росії. Ось як про це писала тодішня преса: «Чернигов. Стародубский, Суражский, Мглинский уезды Черниговской губернии отходят ко вновь образованной Брянской губернии, в которую войдут также Карачевский, Севский и Трубчевский уезды Орловской губернии и Жиздринский уезд Калужской губернии. Ко второму полугодию новая губерния будет утверждена (РОСТА)». Протестувати було нікому...
Де поділися українці?
За переписом 1926-го, у Стародубськiй окрузі було 57726 українців, у Новозибкiвськiй — 24 863, Клинцiвськiй — 15 837. Учені відзначають неправдивість цих даних у бік зменшення, але через 63 роки у Брянській області Росії українцями записалися лише 27 122 особи — майже на 100 000 менше! Та й із тих лише 46,9% визнали українську мову рідною.
Сьогодні в місцевому музеї, за свідченням журналіста Сергія Павленка, немає навіть окремої експозиції про козацькі часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х років у глухих селах краю були хати з проржавілими табличками зеленого кольору «Козакъ». Зрозуміло, що не російський.
1993-го у Брянську було створено Товариство української культури «Блакитна Десна», в яке входило аж 15 душ. Було ще й об’єднання «Стародубське козацтво», яке шукало контактів з Україною.
Спроби відділитися від Росії
На форумі сайту «Українська правда» проводилося опитування: чи будуть українські етнiчнi землі в Росії (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складі України? Бiльшiсть (понад 57%) вважає, що так, але за умови економічної і культурної могутності України. А в часи помаранчевої революції на території Брянської області почалося сум’яття, пов’язане з інформацією у ЗМI про те, що тут дехто хоче приєднатися до України. Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адміністрації, нібито запропонував усім районом відокремитися від Росії i перейти в Україну. Пропозицію він мотивував географічною віддаленістю Злинки від обласного центру, повним розвалом економіки району i тим, що «район постiйно віддає все напрацьоване у вигляді податків до федерального центру i до обласної скарбницi». Звісно, цей бунт швидко притовкли федеральна російська влада...
«Населення прагне злуки...»
Зівако — не перший. Ще 1918 року до Києва зі Стародубщини писали: «Союз землеводства Стародубського повіту... прохає не роз’єднувати Чернігівщини від рідної України». А зі Стародубщини телеграфували: «Населення прагне злуки з Україною».
Стародубці повідомляли, як комуністи збирали підписи за союз із Москвою: «Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловік із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, підписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу». Стародубський повітовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: «Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частині повіту людей вирізають, як баранiв». Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорізький полк під командуванням Петра Болбочана було перекинуто для захисту від російських окупаційних військ району Новозибкiв — Новгород-Сiверський. Протягом трьох місяців українці вели бої із більшовиками. Допомагали й місцеві мешканці: для потреб української армії зібрали й передали 500 карбованців.
Та вже наступного року совєтам вдалося відторгнути Стародубщину від України завдяки українським комуністам: у Москві представники «українського уряду» Іванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер заявили про необхідність приєднання Стародубщини до Великоросiї. Договір, підписаний Івановим, затвердив «робітничо-селянський уряд» України за рішенням ЦК комуністів. Кордон установлено «вiд злиття річок Снову й Iстрицi приблизно біля міста Гірська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоці Ревна, приблизно до хутора Косовича...» 1925 року окрайок Стародубщини — Семенiвську волость — повернуто до складу України. Село Зноб Трубчевської волості побуло в Україні... один тиждень — Президія ЦВК СРСР ухвалила залишити його в складі Росії.
І все ж...
а приміщенні Чернігівської облдержадміністрації (історично — будівля земства) є герби міст, що належали до Чернігівської губернії. Є там і герб Стародуба — кряжистий дуб.
Є герби Мглина, Почепа, Стародуба і на тріумфальній арці у Новгороді-Сіверському.
Валерій Сарана пригадував, що коли він був за президентства Леоніда Кравчука заступником голови чернігівської адміністрації і поїхав із візитом дружби у Брянськ, то попросився заїхати у Стародуб і дати там концерт українських артистів. Йому відмовили — глава Брянської області, котрий ходив у єльцинських демократах, сказав — ви, мовляв, раз виступите, а стародубці цілий рік згадуватимуть, що вони українці.
Коли ж було утворено невинний громадський комітет «Стародубщина — з Україною», у чернігівському архіві різко побільшало російських істориків (це ще до нинішньої російсько-української війни), бо їм дали завдання якось знівелювати факти про українські церкви на Стародубщині. Адже там повно українських слідів — затоптаних, та все-таки живих.
Читаючи їхні сайти...
На сайті російського містечка Клинці є розповідь для туристів про Стародуб. Його історію автор подає так, щоб оминути Україну — заснування в 1080 році, монголо-татарська навала, Велике князівство Литовське і зразу — Росія, а українського Стародубського полку, як і не бувало. Зате є якесь міфічне «Русскоє царство», що воювало з Литвою...
Проте зовсім обійти українські впливи не вдається: «Этот край получил несколько отличную идентичность, отразившуюся в особом говоре (западная группа южнорусских говоров с влиянием украинского и белорусских языков). К примеру, такие слова, как «мурзатый» (грязный), «праяздный», «бубончик», «криница» (источник), «цвинтер» (прицерковная территория), «скрынка», «шуфлядка» (дверца шкафчика) являются примерами этого особого говора».
Та коли автор переходить до опису старовинних будівель, доводиться згадати, скажімо, Миклашевських. Хто вони такі — не пише. Доповнимо його свідому прогалину: «Миклашевські — український козацько-старшинський рід другої половини XVII — початку ХХ століття. Засновником роду вважають Андрія Миклашевського (Андрушко Миклашенко, роки народження і смерті невідомі) — реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Рід Миклашевських внесений до VI частини родовідної книги Чернігівської губернії». Це — з Вікіпедії...
Стародубську церкву Різдва Христового самі стародубці — зізнається автор опису міста — називають Козацьким собором: «Собор Рождества Христова (1678 года) на Рыночной площади — памятник украинского барокко с элементами московского зодчества XVII века. Во времена Гетманщины (Войска Запорожского) эта церковь была полковым собором».
Лукавенькі еківоки автора — «Казацким, то есть Старым», залишимо поза увагою з доброю усмішкою... Проте українських церков тут так багато, що мимоволі йому доводиться визнати: «Церковь Богоявления 1770—1789 гг. Постройки в стиле украинского барокко. Да, Брянская область является «заповедником» этого архитектурного стиля в России».
Мандруючи Стародубщиною, нема куди дітися від нетерпимого на Москві українства: «Это деревянная церковь Николая Чудотворца в селе Новый Ропск Климовского района... Село основано в 1620 году, храм возведён в 1732 году на средства гетмана Апостола. Храм этот — прекрасный памятник в стиле украинского барокко».
Дослідники свідчать: «Полковий собор Різдва Христового урятувало лише те, що там було велике сховище колгоспної картоплі, і перемістити цей овоч звідти просто не було можливості. Але всім тим храмам, що стояли навколо, так не пощастило, і унікальний архітектурний ансамбль у стилі українського бароко тепер ми можемо побачити лише на старих світлинах. Багато загубив у своїй красі і полковий собор, залишившись відтепер на самоті, зовсім не так, як його планували у XVII ст. українські архітектори».
А в Чернігові нещодавно вийшла книжка «Присяга Стародубського полку 1718 року», впорядкована Ігорем Ситим та Сергієм Горобцем. І це надзвичайна подія, адже фактично від часу дослідження Олександра Лазаревського про Стародубський полк нічого більше в Україні не виходило. А то ж таки наше — там була Гетьманщина.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Історично та етнічно Стародубщина — частина Чернігово-Сіверської землі. Виразним був Стародубський полк Гетьманщини.
До прикладу згадаю, що у Мглині жив батько Лесі Українки, юрист і громадський діяч Петро Косач, у Стародубі похований генеральний підскарбій, автор «Літопису Самовидця» Роман Ракушка-Романовський, а в Почепі стоять руїни палацу українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте коли 2001 року чернігівська «Просвiта» запропонувала тодiшнiй Чернігівській облдержадміністрації відзначити ювілей Петра Косача, у вiдповiдь не отримала навіть відписки — так страшно було нашим чиновникам нагадати про українське коріння загарбаної Росією Стародубщини... А про почепський палац гетьмана взагалі мало хто знає. Стоїть він пошарпаний і знівечений — колись Україна муситиме його відбудувати.
Гетьман Іван Самойлович та його сини Семен і Яків були стародубськими полковниками. У Погарі народився Опанас Лобисевич — український письменник, мглинський маршалок. Прихильник українських вольностей, полковник Михайло Миклашевський народився, жив і похований на Стародубщині. Список можна продовжувати.
Анексія
Сто років тому комуністи відірвали Стародубщину від рідної землі й приєднали до Росії. Ось як про це писала тодішня преса: «Чернигов. Стародубский, Суражский, Мглинский уезды Черниговской губернии отходят ко вновь образованной Брянской губернии, в которую войдут также Карачевский, Севский и Трубчевский уезды Орловской губернии и Жиздринский уезд Калужской губернии. Ко второму полугодию новая губерния будет утверждена (РОСТА)». Протестувати було нікому...
Де поділися українці?
За переписом 1926-го, у Стародубськiй окрузі було 57726 українців, у Новозибкiвськiй — 24 863, Клинцiвськiй — 15 837. Учені відзначають неправдивість цих даних у бік зменшення, але через 63 роки у Брянській області Росії українцями записалися лише 27 122 особи — майже на 100 000 менше! Та й із тих лише 46,9% визнали українську мову рідною.
Сьогодні в місцевому музеї, за свідченням журналіста Сергія Павленка, немає навіть окремої експозиції про козацькі часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х років у глухих селах краю були хати з проржавілими табличками зеленого кольору «Козакъ». Зрозуміло, що не російський.
1993-го у Брянську було створено Товариство української культури «Блакитна Десна», в яке входило аж 15 душ. Було ще й об’єднання «Стародубське козацтво», яке шукало контактів з Україною.
Спроби відділитися від Росії
На форумі сайту «Українська правда» проводилося опитування: чи будуть українські етнiчнi землі в Росії (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складі України? Бiльшiсть (понад 57%) вважає, що так, але за умови економічної і культурної могутності України. А в часи помаранчевої революції на території Брянської області почалося сум’яття, пов’язане з інформацією у ЗМI про те, що тут дехто хоче приєднатися до України. Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адміністрації, нібито запропонував усім районом відокремитися від Росії i перейти в Україну. Пропозицію він мотивував географічною віддаленістю Злинки від обласного центру, повним розвалом економіки району i тим, що «район постiйно віддає все напрацьоване у вигляді податків до федерального центру i до обласної скарбницi». Звісно, цей бунт швидко притовкли федеральна російська влада...
«Населення прагне злуки...»
Зівако — не перший. Ще 1918 року до Києва зі Стародубщини писали: «Союз землеводства Стародубського повіту... прохає не роз’єднувати Чернігівщини від рідної України». А зі Стародубщини телеграфували: «Населення прагне злуки з Україною».
Стародубці повідомляли, як комуністи збирали підписи за союз із Москвою: «Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловік із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, підписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу». Стародубський повітовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: «Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частині повіту людей вирізають, як баранiв». Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорізький полк під командуванням Петра Болбочана було перекинуто для захисту від російських окупаційних військ району Новозибкiв — Новгород-Сiверський. Протягом трьох місяців українці вели бої із більшовиками. Допомагали й місцеві мешканці: для потреб української армії зібрали й передали 500 карбованців.
Та вже наступного року совєтам вдалося відторгнути Стародубщину від України завдяки українським комуністам: у Москві представники «українського уряду» Іванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер заявили про необхідність приєднання Стародубщини до Великоросiї. Договір, підписаний Івановим, затвердив «робітничо-селянський уряд» України за рішенням ЦК комуністів. Кордон установлено «вiд злиття річок Снову й Iстрицi приблизно біля міста Гірська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоці Ревна, приблизно до хутора Косовича...» 1925 року окрайок Стародубщини — Семенiвську волость — повернуто до складу України. Село Зноб Трубчевської волості побуло в Україні... один тиждень — Президія ЦВК СРСР ухвалила залишити його в складі Росії.
І все ж...
а приміщенні Чернігівської облдержадміністрації (історично — будівля земства) є герби міст, що належали до Чернігівської губернії. Є там і герб Стародуба — кряжистий дуб.
Є герби Мглина, Почепа, Стародуба і на тріумфальній арці у Новгороді-Сіверському.
Валерій Сарана пригадував, що коли він був за президентства Леоніда Кравчука заступником голови чернігівської адміністрації і поїхав із візитом дружби у Брянськ, то попросився заїхати у Стародуб і дати там концерт українських артистів. Йому відмовили — глава Брянської області, котрий ходив у єльцинських демократах, сказав — ви, мовляв, раз виступите, а стародубці цілий рік згадуватимуть, що вони українці.
Коли ж було утворено невинний громадський комітет «Стародубщина — з Україною», у чернігівському архіві різко побільшало російських істориків (це ще до нинішньої російсько-української війни), бо їм дали завдання якось знівелювати факти про українські церкви на Стародубщині. Адже там повно українських слідів — затоптаних, та все-таки живих.
Читаючи їхні сайти...
На сайті російського містечка Клинці є розповідь для туристів про Стародуб. Його історію автор подає так, щоб оминути Україну — заснування в 1080 році, монголо-татарська навала, Велике князівство Литовське і зразу — Росія, а українського Стародубського полку, як і не бувало. Зате є якесь міфічне «Русскоє царство», що воювало з Литвою...
Проте зовсім обійти українські впливи не вдається: «Этот край получил несколько отличную идентичность, отразившуюся в особом говоре (западная группа южнорусских говоров с влиянием украинского и белорусских языков). К примеру, такие слова, как «мурзатый» (грязный), «праяздный», «бубончик», «криница» (источник), «цвинтер» (прицерковная территория), «скрынка», «шуфлядка» (дверца шкафчика) являются примерами этого особого говора».
Та коли автор переходить до опису старовинних будівель, доводиться згадати, скажімо, Миклашевських. Хто вони такі — не пише. Доповнимо його свідому прогалину: «Миклашевські — український козацько-старшинський рід другої половини XVII — початку ХХ століття. Засновником роду вважають Андрія Миклашевського (Андрушко Миклашенко, роки народження і смерті невідомі) — реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Рід Миклашевських внесений до VI частини родовідної книги Чернігівської губернії». Це — з Вікіпедії...
Стародубську церкву Різдва Христового самі стародубці — зізнається автор опису міста — називають Козацьким собором: «Собор Рождества Христова (1678 года) на Рыночной площади — памятник украинского барокко с элементами московского зодчества XVII века. Во времена Гетманщины (Войска Запорожского) эта церковь была полковым собором».
Лукавенькі еківоки автора — «Казацким, то есть Старым», залишимо поза увагою з доброю усмішкою... Проте українських церков тут так багато, що мимоволі йому доводиться визнати: «Церковь Богоявления 1770—1789 гг. Постройки в стиле украинского барокко. Да, Брянская область является «заповедником» этого архитектурного стиля в России».
Мандруючи Стародубщиною, нема куди дітися від нетерпимого на Москві українства: «Это деревянная церковь Николая Чудотворца в селе Новый Ропск Климовского района... Село основано в 1620 году, храм возведён в 1732 году на средства гетмана Апостола. Храм этот — прекрасный памятник в стиле украинского барокко».
Дослідники свідчать: «Полковий собор Різдва Христового урятувало лише те, що там було велике сховище колгоспної картоплі, і перемістити цей овоч звідти просто не було можливості. Але всім тим храмам, що стояли навколо, так не пощастило, і унікальний архітектурний ансамбль у стилі українського бароко тепер ми можемо побачити лише на старих світлинах. Багато загубив у своїй красі і полковий собор, залишившись відтепер на самоті, зовсім не так, як його планували у XVII ст. українські архітектори».
А в Чернігові нещодавно вийшла книжка «Присяга Стародубського полку 1718 року», впорядкована Ігорем Ситим та Сергієм Горобцем. І це надзвичайна подія, адже фактично від часу дослідження Олександра Лазаревського про Стародубський полк нічого більше в Україні не виходило. А то ж таки наше — там була Гетьманщина.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
