Стародуб: чернігівські землі, що досі культурно тяжіють до України
Землі, що входили до давньоруського Чернігівського князівства, були частиною сіверської землі у складі Великого князівства Литовського, центр сотні, що входила до Ніжинського полку, частина Малоросійської, пізніше – Чернігівської губернії, одна з адміністративних одиниць Української Народної Республіки – це все про Стардодубщину та навколишні землі.
Кількасот років пов’язують міста та села цієї землі з Чернігівщиною та Україною. Зрештою, політично відірвати від Чернігово-Сіверщини Стародубські землі змогли лише більшовики зі своїми експериментами адміністративно-територіального устрою.
Історія
Сучасний Стародуб – районний центр Брянської області, остаточно входить до її складу лише у 1944 році. До цього місто та усі навколишні землі пройшли складний шлях політичного самовизначення.
Як відомо, Стародуб вперше згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха під час опису подій зими 1078/79, коли містечко було спустошене половцями. Пізніше у літописах його називають значним містом Чернігівського князівства. Археологи кажуть, що місто започаткувалось десь із середини Х століття як опорний пункт київських князів у землі сіверян.
Із середини ХIV століття Стародубські землі вже у складу Великого князівства Литовського.
Що цікаво - місцеві князі, балансуючи між Московською державою та Великим князівством Литовським (пізніше – Польщею), раз по разу зголошувались на входження Стародубських земель до складу цих держав. Така собі форма «децентралізації середньовіччя»: князь обирав умови для всієї громади, зголошуючись, у свою чергу, збройно захищати сюзерена та відраховувати йому частину податків. Для прикладу, у 1408 році місцеві князі перейшли на службу до Москви. Втім з 1432 році ці землі знову у складі Литовської держави. У 1454 тут остаточно оформився центр Стародубського князівства, володар якого у 1500 році знову перейшов до Москви. Але місцевого князя таки одурили: з 1518 тут запровадили пряме підпорядкування Москві, призначивши до керування містом намісників та воєвод.
Стародубці активно долучились до так званої російської «смути», підтримуючи то одного, то іншого кандидата на московського царя. А у 1607 році звідси походом на Москву виступив Лжедмитрій II (ймовірно, походив зі стародубських бояр).
З 1618 року Стародуб під контролем Речі Посполитої, став центром повіту Смоленського воєводства. А 1620 року отримав магдебурзьке право.
На початку національної революції 1648-1654 років повстанці після тривалої облоги (червень — кінець липня 1648) захопили місто. У 1653 році Стародуб став центром сотні у складі Ніжинського полку і резиденцією наказних стародубських полковників. Треба відзначити, що Стародубський полк як адміністративна та військова одиниця був одним з найсильніших у складі України-Гетьманщини. Тоді слави зажили відомі козацькі роди Рославців, Острянині, Небаб, Мовчанів, Самойловичів, Скоропадських, Гуляницьких, Рубців, Лизогубів, Корецьких, Максимовичів, Березовських, Немировичів-Данченків, Ханенків та інших.
З ліквідацією Гетьманщини тут впродовж десятиліття припинили діяльність українські державні інституції. А замість самоврядування почала діяти російська імперська адміністрація. Втім ще кілька десятиліть більшість чиновників місцевої адміністрації на Стародубщині були українцями. Ще швидше традиційну козацьку військову організацію замінила система регулярних російських полків.
Далі місто та навколишні землі почергово входили до Новгород-Сіверського намісництва, згодом — Малоросійської губернії, з 1802 — у складі Чернігівської губернії. До речі, сусідні землі – Климово, Мглин, Новозибків – століттями вважались частиною Сіверської землі. Це питання навіть не викликало дискусію – адже російські чиновники, які у 18-19 століття краяли на свій розсуд адміністративну карту Російської імперії, ніколи не ставили під питання належність Стародубщини та прилеглих земель до Чернігово-Сіверщини.
Логічно, що з відродженням Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки.
«Експерименти» розпочались з 1919 року, коли тут остаточно утвердились більшовики – Стародубщину спершу долучили північну частину Чернігівщини до Гомельської губернії (у складі РСФСР), а далі кілька разів «перекидали» між Брянською та Орловською губерніями-областями. І лише у 1944 році після вигнання звідси нацистів остаточно закріпили за Брянськом.
Переписи населення та політика
- У Російській імперії в ХІХ столітті проводили чимало регіональних досліджень різного рівня. Статистичні ревізії, місцеві переписи, наукові експедиції. Як результат, зокрема, 1871 року було чи не вперше видано карту українських етнічних земель у тих кордонах, які згодом, на початку ХХ століття, стануть приблизним орієнтиром для українських політиків-самостійників, - розповідає професор Володимир Сергійчук, екс-директор Центру українознавства КНУ імені Т. Г. Шевченка.
http://www.expres.ua/main/2017/07/05/250650-ukrayina-mala-shansy-zakripyty-kordony-ohoplyuvaly-znachno-bilshu-terytoriyu
На його думку, саме ці дослідження лягли в основу того, що у 1917 році Центральна Рада Української Народної Республіки визначила кордони держави своїм Третім Універсалом (тобто ще до проголошення повної незалежності України у 1918-му), вказавши землі, які заселені у більшості українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія.
Цікаво, що питання інших земель, де також більшість становили українці – частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, Центральна рада залишила для «встановлення по згоді зорганізованої волі народів».
«Мглинський, Новозибківський, Стародубський і Суразький повіти Чернігівської губернії: протягом багатьох століть ці землі входили до основного українського етнічного масиву, а потім унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 років і несправедливого адміністративного поділу залишилися поза межами спочатку УСРР/УРСР, а відтак і поза державним кордоном сучасної України», - пише Тарас Чухліб, український історик, доктор історичних наук. співробітник Інституту історії України НАН України.
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/starodubshchina-davnya-ukrayinska-zemlya
Історик також звертає увагу на національний склад населення Стародубщини. Так, у 1762 році в Стародубському полку налічувалося 345 тисяч осіб, з яких українців було близько 335 тисяч.
У 1795 році в Чернігівській губернії проживало 1,32 мільйона чоловік, в т.ч. у Стародубському повіті — 70 тисяч, Мглинському — 68 тисяч, Новоміському (Новозибківському) — 89 тисяч, Погарському — 68 тисяч.
Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).
А от перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Штучність і нереальність цього «перепису» була очевидною вже для сучасників.
Наступний перепис населення – у 1920 році – проводили вже комуністи. За його результатами, у Стародубському повіті Гомельської губернії налічувалося 40 тисяч українців (30,1 % від усього населення), у Новозибківському 43 тисяч українців (36,8%).
Згідно з переписом вже 1926 року, у Стародубській окрузі Росії проживало 57 тисяч українців, Почепській — 25 тисячі, Новозибківській — 24 тисячі, Клинцівській (колишній Суразький повіт) — 16 тисяч. Тобто разом до 100 тисяч осіб. Вчені також засвідчують тенденційність та неправдивість цих переписів, які проводилися більшовицькою владою.
Вже останній радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб. Куди поділись 100 тисяч українців, яких встановлено за переписами 20-х років – відомо, очевидно, тільки працівникам радянських органів статистики та КДБ.
Сучасність
Стародуб нині – типове місто-райцентр Російської Федерації. Переживає не найкращі часи. Населення міста стрімко зменшується.
Місцеві жителі необізнані з минулим Стародубщини.
Втім, росіяни визнають: у мові стародубців присутній особливий «мєстный говар». Тобто тут зберігся певний український відголос. Адже за свідченням мовознавців на Стародубщині поширювався східнополіський (лівобережнополіський) говір української мови як архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київщини та Сумщини, а також південно-західної частини Брянщини та окремих районах Курщини, Білгородчини та Воронежчини.
* * *
Тож мова, історичні факти та місцеві пам’ятки, які ще вцілили під час радянського періоду, все ж нагадують: цей регіон є невід’ємною частиною світового українства.
Кількасот років пов’язують міста та села цієї землі з Чернігівщиною та Україною. Зрештою, політично відірвати від Чернігово-Сіверщини Стародубські землі змогли лише більшовики зі своїми експериментами адміністративно-територіального устрою.
Історія
Сучасний Стародуб – районний центр Брянської області, остаточно входить до її складу лише у 1944 році. До цього місто та усі навколишні землі пройшли складний шлях політичного самовизначення.
Як відомо, Стародуб вперше згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха під час опису подій зими 1078/79, коли містечко було спустошене половцями. Пізніше у літописах його називають значним містом Чернігівського князівства. Археологи кажуть, що місто започаткувалось десь із середини Х століття як опорний пункт київських князів у землі сіверян.
Із середини ХIV століття Стародубські землі вже у складу Великого князівства Литовського.
Що цікаво - місцеві князі, балансуючи між Московською державою та Великим князівством Литовським (пізніше – Польщею), раз по разу зголошувались на входження Стародубських земель до складу цих держав. Така собі форма «децентралізації середньовіччя»: князь обирав умови для всієї громади, зголошуючись, у свою чергу, збройно захищати сюзерена та відраховувати йому частину податків. Для прикладу, у 1408 році місцеві князі перейшли на службу до Москви. Втім з 1432 році ці землі знову у складі Литовської держави. У 1454 тут остаточно оформився центр Стародубського князівства, володар якого у 1500 році знову перейшов до Москви. Але місцевого князя таки одурили: з 1518 тут запровадили пряме підпорядкування Москві, призначивши до керування містом намісників та воєвод.
Стародубці активно долучились до так званої російської «смути», підтримуючи то одного, то іншого кандидата на московського царя. А у 1607 році звідси походом на Москву виступив Лжедмитрій II (ймовірно, походив зі стародубських бояр).
З 1618 року Стародуб під контролем Речі Посполитої, став центром повіту Смоленського воєводства. А 1620 року отримав магдебурзьке право.
На початку національної революції 1648-1654 років повстанці після тривалої облоги (червень — кінець липня 1648) захопили місто. У 1653 році Стародуб став центром сотні у складі Ніжинського полку і резиденцією наказних стародубських полковників. Треба відзначити, що Стародубський полк як адміністративна та військова одиниця був одним з найсильніших у складі України-Гетьманщини. Тоді слави зажили відомі козацькі роди Рославців, Острянині, Небаб, Мовчанів, Самойловичів, Скоропадських, Гуляницьких, Рубців, Лизогубів, Корецьких, Максимовичів, Березовських, Немировичів-Данченків, Ханенків та інших.
З ліквідацією Гетьманщини тут впродовж десятиліття припинили діяльність українські державні інституції. А замість самоврядування почала діяти російська імперська адміністрація. Втім ще кілька десятиліть більшість чиновників місцевої адміністрації на Стародубщині були українцями. Ще швидше традиційну козацьку військову організацію замінила система регулярних російських полків.
Далі місто та навколишні землі почергово входили до Новгород-Сіверського намісництва, згодом — Малоросійської губернії, з 1802 — у складі Чернігівської губернії. До речі, сусідні землі – Климово, Мглин, Новозибків – століттями вважались частиною Сіверської землі. Це питання навіть не викликало дискусію – адже російські чиновники, які у 18-19 століття краяли на свій розсуд адміністративну карту Російської імперії, ніколи не ставили під питання належність Стародубщини та прилеглих земель до Чернігово-Сіверщини.
Логічно, що з відродженням Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки.
«Експерименти» розпочались з 1919 року, коли тут остаточно утвердились більшовики – Стародубщину спершу долучили північну частину Чернігівщини до Гомельської губернії (у складі РСФСР), а далі кілька разів «перекидали» між Брянською та Орловською губерніями-областями. І лише у 1944 році після вигнання звідси нацистів остаточно закріпили за Брянськом.
Переписи населення та політика
- У Російській імперії в ХІХ столітті проводили чимало регіональних досліджень різного рівня. Статистичні ревізії, місцеві переписи, наукові експедиції. Як результат, зокрема, 1871 року було чи не вперше видано карту українських етнічних земель у тих кордонах, які згодом, на початку ХХ століття, стануть приблизним орієнтиром для українських політиків-самостійників, - розповідає професор Володимир Сергійчук, екс-директор Центру українознавства КНУ імені Т. Г. Шевченка.
http://www.expres.ua/main/2017/07/05/250650-ukrayina-mala-shansy-zakripyty-kordony-ohoplyuvaly-znachno-bilshu-terytoriyu
На його думку, саме ці дослідження лягли в основу того, що у 1917 році Центральна Рада Української Народної Республіки визначила кордони держави своїм Третім Універсалом (тобто ще до проголошення повної незалежності України у 1918-му), вказавши землі, які заселені у більшості українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія.
Цікаво, що питання інших земель, де також більшість становили українці – частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, Центральна рада залишила для «встановлення по згоді зорганізованої волі народів».
«Мглинський, Новозибківський, Стародубський і Суразький повіти Чернігівської губернії: протягом багатьох століть ці землі входили до основного українського етнічного масиву, а потім унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 років і несправедливого адміністративного поділу залишилися поза межами спочатку УСРР/УРСР, а відтак і поза державним кордоном сучасної України», - пише Тарас Чухліб, український історик, доктор історичних наук. співробітник Інституту історії України НАН України.
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/starodubshchina-davnya-ukrayinska-zemlya
Історик також звертає увагу на національний склад населення Стародубщини. Так, у 1762 році в Стародубському полку налічувалося 345 тисяч осіб, з яких українців було близько 335 тисяч.
У 1795 році в Чернігівській губернії проживало 1,32 мільйона чоловік, в т.ч. у Стародубському повіті — 70 тисяч, Мглинському — 68 тисяч, Новоміському (Новозибківському) — 89 тисяч, Погарському — 68 тисяч.
Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).
А от перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Штучність і нереальність цього «перепису» була очевидною вже для сучасників.
Наступний перепис населення – у 1920 році – проводили вже комуністи. За його результатами, у Стародубському повіті Гомельської губернії налічувалося 40 тисяч українців (30,1 % від усього населення), у Новозибківському 43 тисяч українців (36,8%).
Згідно з переписом вже 1926 року, у Стародубській окрузі Росії проживало 57 тисяч українців, Почепській — 25 тисячі, Новозибківській — 24 тисячі, Клинцівській (колишній Суразький повіт) — 16 тисяч. Тобто разом до 100 тисяч осіб. Вчені також засвідчують тенденційність та неправдивість цих переписів, які проводилися більшовицькою владою.
Вже останній радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб. Куди поділись 100 тисяч українців, яких встановлено за переписами 20-х років – відомо, очевидно, тільки працівникам радянських органів статистики та КДБ.
Сучасність
Стародуб нині – типове місто-райцентр Російської Федерації. Переживає не найкращі часи. Населення міста стрімко зменшується.
Місцеві жителі необізнані з минулим Стародубщини.
Втім, росіяни визнають: у мові стародубців присутній особливий «мєстный говар». Тобто тут зберігся певний український відголос. Адже за свідченням мовознавців на Стародубщині поширювався східнополіський (лівобережнополіський) говір української мови як архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київщини та Сумщини, а також південно-західної частини Брянщини та окремих районах Курщини, Білгородчини та Воронежчини.
* * *
Тож мова, історичні факти та місцеві пам’ятки, які ще вцілили під час радянського періоду, все ж нагадують: цей регіон є невід’ємною частиною світового українства.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |