Ювілей книжника
20 серпня святкує 85-ліття Валерій Шевчук — письменник і промотор української барокової спадщини.
Це йому належать романи та повісті з авторським баченням ранньомодерної України. Це він упорядкував антології з перлинами української барокової поезії — «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ — ХVІІІ століть», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ століть», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ — поч. ХІХ століть» та інші. Ще один здобуток митця — детальні спогади про власну добу. Серед найновіших книжок — антологія «Гімни і трени. Українська геральдична та пропам’ятна поезія XVI–XVIII ст.», видана напередодні ювілею.
Нещодавно донька письменника Мирослава Андрущенко запропонувала провести в соцмережах флешмоб: за хештегом #мійшевчук можна знайти чимало теплих спогадів і вражень від книжок Валерія Шевчука.
«Спочатку я його запам’ятав по тому, що не в одній публікації історичних джерел серед упорядників і редакторів постійно згадувалося “В. Шевчук”. Так часто, що не можна було не запам’ятати.
Пізніше я став читати його художні твори і зрозумів, що в Україні нема кращого автора, який пише художню прозу на історичну тематику з такою точністю, що навіть деякі історики позаздрили б знанню епохи, про яку пишуть. Бо у творі Шевчука навіть ціна за горілку і ставлений мед у шинку буде така ж, якою вона згадуються в історичних джерелах того року, який описано в книжці», — пише Вадим Назаренко, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогово).
«Бабуся часом купувала книжки не з метою їх читати, а зі снобістських міркувань: це мали бути грубі томи у добрій палітурці, щоби створювати ефектне тло на полицях кімнат. Так у нас з’явився 10-томник Бальзака, наприклад. Легендарний перший посмертний двотомник Хвильового. Так з’явилися “Три листки за вікном” Валерія Шевчука. Чи не 20 років ця книга простояла на полиці аж поки на літніх канікулах між 10 і 11 класом я взяв її почитати.
Тоді ще не знав, що за цю епопею, писану “в стіл” 13 років, він отримав Шевченківську премію в Україні та премію Антоновичів у США (серед лауреатів — Збігнєв Бжезінський, Тімоті Снайдер, гарвардські світила), а критики зарахують цю книгу в ключові в його доробку.
Я взагалі не знав хто такий Шевчук, просто гортав довільно відкриті сторінки й зауважив, що прочитав посеред книги сторінок 20–30 і не можу відірватися. Слід від початку.
Я виносив крісло на лоджію й читав. Того літа мав свою програму: “Сто років самотності” й “Три листки за вікном”, якими захопився настільки, що на додачу прочитав “Дім на горі” — сімейну хроніку про дім, який постійно породжує неприкаяних блукальців. З цього почалася любов.
Шевчук — це найвидатніший із нині живих українських прозаїків. Просто визнайте цей факт. Весь намул, який сьогодні видимий і чутний за сто років цікавитиме лише істориків літератури й лише археографічно, як не у контексті війни, то деколонізації чи перипетій ідентичності. Якщо за 100 років щось лишиться від української культури, то Шевчуком лишиться. Він самодостатня цінність. Без війн і деколонізацій.
Ми можемо сказати, що така-то книга добре відображає “реалії 90-х”, а така-то показує метаморфози сексуальності пострадянської доби, така-то — воєнний досвід. Більшість актуальних книжок — ніщо поза контекстом, який їх породив. Те ж “кріпацтво”, яке все неприступніше ставатиме школяру з плином років. Шевчук — геній, тому що він зміг вийти на трансцендентний рівень оповіді. Він ніскільки не ігнорує досвід, але він показує сяйво, яке виблискує за ним. Безумовно, з його романів можна дізнатися і про 1990-ті, і про тоталітаризм, але в них є щось невловиме для лещат “соціологічного” прочитання.
Це глибока, неквапна філософська проза. Він відкрив для мене бароко, він підштовхнув до Сковороди — філософа, який сильно вплинув на його і на мій світогляд. Шевчук також науковець — його роботи з історії культури писані з розмахом європейських поліматів.
Він оригінальний, але якщо вже якісь паралелі шукати на Заході, то я би сказав — Томас Манн і Герман Гессе.
Не ризикну непідготовленому читачу радити його великі романи, але почати можна з циклу “Птахи з невидимого острова”, “Місячний біль”, “Сповідь”, “Мор”. Повісті ідейно, але не сюжетно поєднані. Читати їх можна окремо й у будь-якому порядку. У романі “Око прірви” дія відбувається у XVI століття, коли гнаний сумнівами художник йде на прощу, а втрапляє до секти. Детективна основа сюжету задає динаміку, але роман про духовні хитання та ліки від розгубленості, яких так часто шукаємо сьогодні. Мандри далеко не врятують того, хто не здатен витримати самого себе.
“Три листки…” стоять на тому самому місці всі ці десятиліття. Зміна розташування книжок, не торкнулася цього тому, що нагадує фундамент, який не можна рушити, опору, на яку завжди можна спертися. З його допомогою я відкрив щось засадничо неперехідне у самому собі.
У “Трьох листках…” промайнули такі слова: “Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо в світі”.
Шевчук знав, де рости. І ми, загублені в світі, зростаємо завдяки йому», — написав соціолог Володимир Шелухін.
«Геніальний прозаїк. Кожна його книжка була святом для мене. Не пропустила жодної», — додала мовознавиця Лариса Масенко.
«Кожен із нас, немов нерв прочитаного та пережитого в середовищі. Отож, передусім як основа — це проза Валерія Шевчука. Для Житомира він все одно що Джойс для Дубліна — ну який письменник ще так працював з містом, майже з кожною вуличкою? Хоч екскурсії за книжками води! І це притому, що ці тексти не можна обмежити лише прив’язкою до локації. Це смачна література — вищий пілотаж: “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “Стежка в траві. Житомирська сага” etc.», — зауважила поетка Юлія Стахівська.
Письменниця Ірен Роздобудько додала: «Нещодавно подруга перечитуючи Шевчука, сказала — “Це ж наш Маркес!”. Це наш Шевчук — прочитайте, якщо не читали, перечитайте новими, не замуленими очима. Це найкраще, що ми можемо зробити».
Ольга ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВА, Український тиждень
Це йому належать романи та повісті з авторським баченням ранньомодерної України. Це він упорядкував антології з перлинами української барокової поезії — «Аполлонова лютня. Київські поети ХVІІ — ХVІІІ століть», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в ХVІ − поч. ХІХ століть», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від ХІ — поч. ХІХ століть» та інші. Ще один здобуток митця — детальні спогади про власну добу. Серед найновіших книжок — антологія «Гімни і трени. Українська геральдична та пропам’ятна поезія XVI–XVIII ст.», видана напередодні ювілею.
Нещодавно донька письменника Мирослава Андрущенко запропонувала провести в соцмережах флешмоб: за хештегом #мійшевчук можна знайти чимало теплих спогадів і вражень від книжок Валерія Шевчука.
«Спочатку я його запам’ятав по тому, що не в одній публікації історичних джерел серед упорядників і редакторів постійно згадувалося “В. Шевчук”. Так часто, що не можна було не запам’ятати.
Пізніше я став читати його художні твори і зрозумів, що в Україні нема кращого автора, який пише художню прозу на історичну тематику з такою точністю, що навіть деякі історики позаздрили б знанню епохи, про яку пишуть. Бо у творі Шевчука навіть ціна за горілку і ставлений мед у шинку буде така ж, якою вона згадуються в історичних джерелах того року, який описано в книжці», — пише Вадим Назаренко, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогово).
«Бабуся часом купувала книжки не з метою їх читати, а зі снобістських міркувань: це мали бути грубі томи у добрій палітурці, щоби створювати ефектне тло на полицях кімнат. Так у нас з’явився 10-томник Бальзака, наприклад. Легендарний перший посмертний двотомник Хвильового. Так з’явилися “Три листки за вікном” Валерія Шевчука. Чи не 20 років ця книга простояла на полиці аж поки на літніх канікулах між 10 і 11 класом я взяв її почитати.
Тоді ще не знав, що за цю епопею, писану “в стіл” 13 років, він отримав Шевченківську премію в Україні та премію Антоновичів у США (серед лауреатів — Збігнєв Бжезінський, Тімоті Снайдер, гарвардські світила), а критики зарахують цю книгу в ключові в його доробку.
Я взагалі не знав хто такий Шевчук, просто гортав довільно відкриті сторінки й зауважив, що прочитав посеред книги сторінок 20–30 і не можу відірватися. Слід від початку.
Я виносив крісло на лоджію й читав. Того літа мав свою програму: “Сто років самотності” й “Три листки за вікном”, якими захопився настільки, що на додачу прочитав “Дім на горі” — сімейну хроніку про дім, який постійно породжує неприкаяних блукальців. З цього почалася любов.
Шевчук — це найвидатніший із нині живих українських прозаїків. Просто визнайте цей факт. Весь намул, який сьогодні видимий і чутний за сто років цікавитиме лише істориків літератури й лише археографічно, як не у контексті війни, то деколонізації чи перипетій ідентичності. Якщо за 100 років щось лишиться від української культури, то Шевчуком лишиться. Він самодостатня цінність. Без війн і деколонізацій.
Ми можемо сказати, що така-то книга добре відображає “реалії 90-х”, а така-то показує метаморфози сексуальності пострадянської доби, така-то — воєнний досвід. Більшість актуальних книжок — ніщо поза контекстом, який їх породив. Те ж “кріпацтво”, яке все неприступніше ставатиме школяру з плином років. Шевчук — геній, тому що він зміг вийти на трансцендентний рівень оповіді. Він ніскільки не ігнорує досвід, але він показує сяйво, яке виблискує за ним. Безумовно, з його романів можна дізнатися і про 1990-ті, і про тоталітаризм, але в них є щось невловиме для лещат “соціологічного” прочитання.
Це глибока, неквапна філософська проза. Він відкрив для мене бароко, він підштовхнув до Сковороди — філософа, який сильно вплинув на його і на мій світогляд. Шевчук також науковець — його роботи з історії культури писані з розмахом європейських поліматів.
Він оригінальний, але якщо вже якісь паралелі шукати на Заході, то я би сказав — Томас Манн і Герман Гессе.
Не ризикну непідготовленому читачу радити його великі романи, але почати можна з циклу “Птахи з невидимого острова”, “Місячний біль”, “Сповідь”, “Мор”. Повісті ідейно, але не сюжетно поєднані. Читати їх можна окремо й у будь-якому порядку. У романі “Око прірви” дія відбувається у XVI століття, коли гнаний сумнівами художник йде на прощу, а втрапляє до секти. Детективна основа сюжету задає динаміку, але роман про духовні хитання та ліки від розгубленості, яких так часто шукаємо сьогодні. Мандри далеко не врятують того, хто не здатен витримати самого себе.
“Три листки…” стоять на тому самому місці всі ці десятиліття. Зміна розташування книжок, не торкнулася цього тому, що нагадує фундамент, який не можна рушити, опору, на яку завжди можна спертися. З його допомогою я відкрив щось засадничо неперехідне у самому собі.
У “Трьох листках…” промайнули такі слова: “Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо в світі”.
Шевчук знав, де рости. І ми, загублені в світі, зростаємо завдяки йому», — написав соціолог Володимир Шелухін.
«Геніальний прозаїк. Кожна його книжка була святом для мене. Не пропустила жодної», — додала мовознавиця Лариса Масенко.
«Кожен із нас, немов нерв прочитаного та пережитого в середовищі. Отож, передусім як основа — це проза Валерія Шевчука. Для Житомира він все одно що Джойс для Дубліна — ну який письменник ще так працював з містом, майже з кожною вуличкою? Хоч екскурсії за книжками води! І це притому, що ці тексти не можна обмежити лише прив’язкою до локації. Це смачна література — вищий пілотаж: “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “Стежка в траві. Житомирська сага” etc.», — зауважила поетка Юлія Стахівська.
Письменниця Ірен Роздобудько додала: «Нещодавно подруга перечитуючи Шевчука, сказала — “Це ж наш Маркес!”. Це наш Шевчук — прочитайте, якщо не читали, перечитайте новими, не замуленими очима. Це найкраще, що ми можемо зробити».
Ольга ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВА, Український тиждень
| Читайте також |
| Коментарі (0) |