Юрій Хромушин – щасливий переселенець

Хіба так буває? Щоб втекти від обстрілів зі свого дому – окремого, на два входи – і стати щасливим у місті, де до цього ніколи не був? Приклад заслуженого журналіста України, 67-річного росіянина Юрія Хромушина доводить, що так.

Зустрітися ми домовилися у кав’ярні. Він ще здалеку замахав рукою: «Ви живете у Європі! Ви не розумієте свого щастя!».

Юрій Хромушин говорив російською як він звик у Луганську, де прожив 40 років, та на батьківщині – у псковському селі. Каже, що на Чудському озері виріс і зі свого села краєчок Естонії бачив. Я ж спілкувався з ним українською і жодних проблем у нас не виникало. Виходячи з кав’ярні, дівчатам, що подавали каву - «американо», сказав українською: «Дякую!».

За розмовою Юрій Хромушин забуває смакувати кавою – розмова про війну. Тих, хто зруйнував його мирне життя, він уникає називати прямо, аж наче й досі остерігається – тільки вже, як не обійти, вживає назву «ополченці», або «ті». Російською це звучить більш гидливо: «эти».

Себе він називає рікою, що повільно тече по рівнині – ніколи не був активістом партій, не мітингував, тільки фотографував. Зате дружина була в місцевій організації «Батьківщини» і виїхала першою. Юрій Миколайович, як би й хотів, не міг цього зробити – кинути вдасний будинок з усім нажитим добром, а головне – 90-річну матір?! Терпів до останнього.

Але коли проросійські бойовики стали лупити з «Градів» за 400 метрів від його будинку, наважився: «Біля мене територія заводу і ось вони там виставили «Гради» та бахали по українських військах. Одну установку прикріпили на якусь дрезину та возили по залізничній колії, щоб уберегти від вогню у відповідь. А що той удар може бути по мирних людях – їм начхать !».

Спочатку Юрій Хромушин ховався у підвалі, а тоді набридло – лише у ванній кімнаті. Коли ж дружина повідомила з Харкова, що буде «зелений коридор» для виїзду, зібрав, що зміг, посадив матір і своєю машиною поїхав по безлюдних вулицях. Зупиняє пост «ополченців»: «Куди їдеш? Там укропи будуть над тобою знущатись!». Але стара і хвора мати вплинула й на них – пропустили. З білим покривалом, прикріпленим як прапор до дверцят машини, він доїхав і до українського блок-посту: «Солдат із посадки зупинив, підліз до машини, бо стерігся снайперів, перевірив документи і так я опинився в Україні».

Спершу жили в таборі біля Сватового: «Умови там нормальні, але для старої матері це був жах – життя в наметі, якісь люди ходять… Тоді переїхали в Київ».

Оформили виплати, а в дружини виявилася подруга, що живе в Росії, а квартиру має в Чернігові. «Так і приїхали сюди, - зітхає мій співрозмовник. – Щоб якось вийти з того стану депресивного та віддячити людям за квартиру – я став робити ремонт, хоча нічого в житті, крім фотографії, не вмів».

Зауважу, що тут він скромничає, адже жити у власному будинку і нічого не вміти – нереально. Зрештою, Юрій Миколайович увійшов у коло чернігівських фотомайстрів, обзавівся новими знайомими, адже луганські телефонують все рідше. «У мене таке відчуття, що вони бояться говорити, бо думають, що їх підслуховують» - каже він.

Друзі привезли Хромушиних і в село Локнисте Менського району та допомогли на літо взяти в оренду дачу. «Виявляється, тут картопля сама росте, - сміється Юрій Миколайович. – У нас же її треба поливати: отак робимо борозенки і заливаємо увечері. А у вас же благодать – все росте, як з води!».

Укріпив він хвіртку палкою верби, а та … стала деревом!. А які насичені сонцем і радістю вийшли у нього фото з села – голі тіла підлітків світяться в пастельних тонах сонця, що заходить, а вони дограють у футбол…

Юрій Хромушин переконаний, що тільки з Божою поміччю йому вдалося вирватися з того пекла, у яке перетворила Донбас Росія. І навіть будинок вдалося вигідно продати. Спершу зацікавився ним сепаратист, що працював в обласній раді і особисто знав Юрія Миколайовича. Але так стали торгуватися, що навіть ріелтор радісно зітхнула, коли він відмовився купувати - противні люди. А вже другий покупець залагодив усе швидко і Хромушини залишили будинок і гараж з усім майном. Щоправда, і самі в Чернігові змогли купити гарну квартиру: «Одне вікно відкриваю – липа цвіте, друге – інша зелень око радує».
Матір вдалося влаштувати в будинок для престарілих і вона там рада – своя кімната на двох, подруги вже є – молодші, щоправда, догляд постійний і не треба за сина та внуків переживати.

Один внук, син Хромушина Денис, ще до війни виїхав у Канаду. Працював тут, в Україні, водієм, набридло йому скрізь даїшникам хабарі давати, прочитав в інтернеті оголошення і виїхав у далеку країну. Тепер там росте внук Хромушина і дружина поїхала бавити внука. А другий син Тарас, що працює оператором телебачення, живе під Києвом.

Юрій Миколайович сміється: «Я вже боюся зглазити – так мені добре тут!». Його фотографії уже бачили чернігівці на двох виставках, а самого його часто можна бачити біля музичного фонтану Чернігова, на вечірніх, по-літньому розманіжених вулицях, біля «Зеленої сцени»… Тут нема війни.

Василь ЧЕПУРНИЙ
Голос України