Як закрили Вершиново- Муравійську школу
Зачепила за живе публікація Петра Антоненка «Чи не закрити українське село?» («Сіверщина» №49 від 8 грудня). Справді, складається враження, що владі абсолютно начхати на селян. Ніби в селі живуть не люди, а біомаса, яка не має жодних соціально-культурних потреб.
Чомусь в європейській державі у ХХІ столітті вміють лише руйнувати, закривати, скорочувати та ліквідовувати, а слово «оптимізація» стало синонімом якогось надзвичайного жаху.
З 2003 по 2007 роки я працювала у Вершиново- Муравійській школі Куликівського району. Школа процвітала. Це була єдина газифікована будівля (окрім жилих будинків) у селі. Двоповерхова, затишна, зі спортзалом, їдальнею, навіть з хореографічним кабінетом та театральною міні-студією. У своїх стінах школа прихистила ФАП, сільську бібліотеку, поштове відділення та ощадкасу. Місця вистачало всім. Навколо школи рясніли квітами клумби, був ігровий майданчик з різноманітним спортінвентарем.
Завжди школа була головним культурним осередком на селі. Про учнів казали: «Які виховані, які талановиті ці муравійці!» Шкільне життя було цікавим, насиченим. Без учнів не обходилося жодне свято чи то в селі, чи то в районі.
У 2007 році «спустили згори» вказівку закрити школу, мовляв, мало учнів, а в сусіднє село ходить шкільний автобус, тому було б дуже доцільно зекономити державні кошти. Закрили — та й справі кінець. Селу — теж. До речі, того ж року закрили ще й Бакланово-Муравійську школу. Хотіли ще й Авдіївську закрити, але громада відстояла.
Не стало школи — й життя села ніби завмерло. Бібліотеку кілька разів переводили з одного приміщення до іншого. А два переїзди — гірше від пожежі. Із культурних закладів залишився ще клуб, який давно забув, що таке опалення. Зустрічаю інколи колишніх колег чи учнів, котрі кажуть, що від школи лише стіни лишилися, та й ті потроху «добрі люди» розбирають. І як можна було «прохавкати» таке приміщення? Нехай тепер спробують відбудувати…
Прикро, що влада скоро доведе село до такого стану, що генделики «тьоті Моті» залишаться єдиним «культурним» осередком.
Ольга ПРАВДИВЕЦЬ,
смт Куликівка
Стаття надрукована в газеті "Сіверщина" -- передплата триває
Чомусь в європейській державі у ХХІ столітті вміють лише руйнувати, закривати, скорочувати та ліквідовувати, а слово «оптимізація» стало синонімом якогось надзвичайного жаху.
З 2003 по 2007 роки я працювала у Вершиново- Муравійській школі Куликівського району. Школа процвітала. Це була єдина газифікована будівля (окрім жилих будинків) у селі. Двоповерхова, затишна, зі спортзалом, їдальнею, навіть з хореографічним кабінетом та театральною міні-студією. У своїх стінах школа прихистила ФАП, сільську бібліотеку, поштове відділення та ощадкасу. Місця вистачало всім. Навколо школи рясніли квітами клумби, був ігровий майданчик з різноманітним спортінвентарем.
Завжди школа була головним культурним осередком на селі. Про учнів казали: «Які виховані, які талановиті ці муравійці!» Шкільне життя було цікавим, насиченим. Без учнів не обходилося жодне свято чи то в селі, чи то в районі.
У 2007 році «спустили згори» вказівку закрити школу, мовляв, мало учнів, а в сусіднє село ходить шкільний автобус, тому було б дуже доцільно зекономити державні кошти. Закрили — та й справі кінець. Селу — теж. До речі, того ж року закрили ще й Бакланово-Муравійську школу. Хотіли ще й Авдіївську закрити, але громада відстояла.
Не стало школи — й життя села ніби завмерло. Бібліотеку кілька разів переводили з одного приміщення до іншого. А два переїзди — гірше від пожежі. Із культурних закладів залишився ще клуб, який давно забув, що таке опалення. Зустрічаю інколи колишніх колег чи учнів, котрі кажуть, що від школи лише стіни лишилися, та й ті потроху «добрі люди» розбирають. І як можна було «прохавкати» таке приміщення? Нехай тепер спробують відбудувати…
Прикро, що влада скоро доведе село до такого стану, що генделики «тьоті Моті» залишаться єдиним «культурним» осередком.
Ольга ПРАВДИВЕЦЬ,
смт Куликівка
Стаття надрукована в газеті "Сіверщина" -- передплата триває
Читайте також |
Коментарі (0) |