Як у бабусі, в дитинстві, тільки стріляють...

Сиджу в підсохлих чагарниках. Непорушно, довго, піт тече.

Під ліктем прошмигнула вивірка. Потім, за кілька хвилин, вона повернулася цим же маршрутом. Яке нахабство!
Що далі? Кабан наступить, в чуприні моїй гніздо птахи зів'ють?

***
Не залишає мене відчуття, що я знову на канікулах у бабусі з дідусем.

На донбаських селах, як і на Поділлі, час зупинився 30 років тому. Ніби провидіння повернуло мене назад, у більш радісні часи.

30 років не було такого, щоб я купив черешню чи вишню на базарі чи у супермаркеті, а їв їх тільки отак - з дерева, з пилюкою разом.

Я ходжу занедбаними подвір'ями сільських хат, і пізнаю своє, рідне. Здається, що в кожному сараї тут стоять мої інструменти, поруч росте посаджена мною картопля і огірки.

Не нажився я, мешканець міста, плоть від плоті Києва, у цих садках і стежках між городами, хочу ще хоча б тисячу років ходити тут щоранку від хати до криниці, росами. Чи є щось більш схоже на рай, ніж українське літо? Хіба можна ним насититися?

***
Хіба є щось більш швидкоплинніше за рідне літо?

Сусідню посадку почали крити касетними боєприпасами. Працюють два стволи - вихід, через секунд 10 прихід: розрив, потім пауза секунди три, потім серія гучних вибухів.
Відходжу дворами.

Все так, як на канікулах у бабусі: йду, зриваючи по дорозі ягоди. Тільки я вищий на зріст, тільки садки позаростали, недоглянуті, тільки після кожного виходу падаю у зручні щілини, і чекаю, поки пройдуть вибухи.

Ігор ЛУЦЕНКО