реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Як передову телятницю з Данини кликали в хор Верьовки

Присвячую тим, кому судилося з’явитися на світ у голодному 1947-му і, наперекір нелюдським умовам, вижити.

Цей есей - про одну з мільйонів українських доль, у типовому українському селі. Варто лиш змінити імена та назву села. А все інше - майже зійдеться… Втім, минулої суботи, у день пам’яті мільйонних жертв інспірованих Москвою українських голодоморів обійшов чи не всю Лукянівку-Глибочицю, вибираючи вікна столичних помешкань, де горіли свічки.
Гірка правда: мало було таких вікон...

***
Вона народилася у квітні 1947-го.

То була пора, коли новий голод, третій радянський за чергою, частіше став приводити до осиротілих на чоловіків сільських хатин чи не найстрашнішу біду – Смерть із косою за плечима. Непосильні плани хлібозаготівель, безрозбірливе нишпорення й видавлювання з кожного двору найменших запасів зерна та картоплі знову повернули сюди недавно пережиті селянами жахіття 30-х років.

Нині безпомильно можу ствердити: ту лихолітню пору у напіврозваленій і часто задубілій від морозів хаті це немовля змогло вижити з матір’ю-одиначкою лише завдяки Небесному покровительству. Одною з його проявів стала тільна теличка, яка на цьому розкуркуленому колись дощенту обійсті з’явилася, як дар Божий, із… Шляху Ілліча. Це така назва нового радянського села, яке влада створила до війни на місці колишніх данинських хуторів і де мешкала тітка Ольга – рідна сестра материного батька Івана Мозгового. Сама залишившись із трьома малолітніми дівчатками (на чоловіка отримала похоронку в 1945-му), Ольга Петрівна Мозгова-Кишеня зрозуміла, що остання кровинка від її брата Івана – Галя зі своєю щойно народженою донькою приречена на загибель. Тому й вчинила несподівано: взяла раз налигача та й повела теличку в Данину. А то неблизька дорога – одинадцять кілометрів навпростець, заболоченими рудками та чагарниками.
І як вона на таке могла відважитися? Кругом – бандитизм, крадійство. Між селами вештаються зневірені й голодні безхатьки.

Була в тому спонтанному рішенні ще одна причина: племінниця назвала свою доньку Пашею. Таким ім’ям нарекла була свою первістку й Ольга – незадовго до того, як отримала вирок на сім років в’язниці за… сім узятих із колгоспного поля буряків. (Суд у Ніжині був показовий, бо «злісна порушниця соціалістичної законності» - не рядова колгоспниця данинського колгоспу ім. Шевченка, а ланкова). Але та перша Паша померла ще підлітком перед війною.

Багатожильність, витривалість у праці і доброзичливість до ближніх – то в другої Паші з роду Мозгових генетичне. Сусіди казали, що дівча чи не з пелюшок стало матері за незамінну помічницю. Спочатку на куцому родинному городі, а потім у колгоспі.
Непроста доля моєї нині 73-річної сестриці Паші заслуговує окремого художньо-публіцистичного полотна. Але тут виокремлюю лише ці три штрихи.

Паша-телятниця

По закінченні восьмого класу на її ще не зміцнілі плечі відразу звалився тягар отієї безпросвітної колгоспної панщини. Їй першій у такому віці довірили цілу групу телят. Це тридцять майбутніх бичків і корів, яких до року треба було двічі в день випоювати-вигодовувати, дбаючи щодня про чим вищий приріст ваги. Ті прирости раз на місяць прискіпливо перевіряли колгоспні вагарі.

Щоб уявити бодай на крихту ціну тієї панщини, намалюю картину, що й досі стоїть перед очима. Її спостерігав у дитинстві чи не щодня через вікно нашої хати, що стояла якраз навпроти колгоспу.

Старий-престарий колодязь посеред просторого колгоспного двору. Майже безперервний скрип журавля-дзводу, що продірявленим відром черпає з дна воду. Дзвід той поперемінно спускають і піднімають різні руки – повні й худенькі, жилаво-коричневі й тендітно-біленькі. Десь із півтора десятка представниць жіночої половини молочно-товарної ферми снують між колодязем і кількома довгими смугами-сараями з двома то порожніми, то наповненими льодяною водою відрами. Одне старше теля випивало в середньому за день до двох відер води. А тридцять телят? Це шістдесят відер. Не забути слід і про теплу воду, бо від крижаної колодязної тварина могла й застудитися до загибелі.

То в світлову пору дня. А з досвітку й до передвечірньої пори – інші маршрути: від сараю до січкарні, солом’яної скирти, мельниці. За січкою, соломою чи борошном. Мішки такі, що без чийогось «піддавання» не можна було самій звалити на плечі. В обсязі ж - у кілька раз повніші від самої носійки. Ще ж гній згребти та винести в купу далеко за сараєм, тирсу розстелити, пійлом напоїти, ветеринара викликати й дочекатися, вибиті сарайні шибки ганчірками позатикати…

Паша з тих півтора десятка «тваринниць» (так у тодішніх газетах називали цих трудівниць колгоспних ферм) була і наймолодшою, і найслабкішою. Але результати приросту «ЖВТ» (живої ваги тварин) по її групі чомусь виходили найвищі не лише колгоспі, й у районі.

Так і пішла слава в районі про дивні працьовиті руки та добре серце юної Паші-телятниці з Данини. Плакати про її «передовий досвід» розклеювали по інших фермах, у райгазеті світлини друкували – вона у незмінному «товаристві» телят. Пам’ятаю й досі її улюбленця, якого вона Королем назвала. Як перевели цього мудрого й симпатичного бицюгана в іншу відгодівельну групу (готували вже до забою), норовив щоразу зламати загороду та й прискакати до своєї першої няньки. Незмінно супроводжував Пашу до колодязя - вона й далі напувала його водою зі своїх відер. Норовистого Короля в такі дні ніхто не смів чіпати. Усі в колгоспі знали, що увечері ту тварину може без пригод завести до сусіднього сараю лише Паша.

Паша-ланкова

Потім була материна ланка. Через хворе серце лікарі дозволили матері брати півнорми. Але коли й валокордин їй уже не допомагав, Паші доводилося, окрім своєї норми, брати на себе й ту половину. Від весни до кінця літа – то довгокілометрові рядки із незмінною сапою: шарування, обсипання, виривання бур’янів. Під палючим сонцем, дощем, на семи вітрах. А всю осінь і до перших снігів - таке ж ручне викопування, обрізання та вантаження на тракторні причепи - буряків, моркви, картоплі, кукурудзяних качанів.

У колгоспному селі як жили, так і працювали поряд. «Наша» ланка складалася фактично із жіночого населення вулиці Шинкової. І Паша в ній також була наймолодшою. А що люди знали змалку її гарячість до роботи, то й обрали невзабарі ланковою.
Чи не тому саме під нашим двором осінньої пори проходило передзимове ділення між членами ланки нехитрих натуральних «подачок» від колгоспу. Зазвичай це були бурякова гичка, солома, жом, кукурудзяне бадилля, квасолиння.

Як те робилося?
Звалене під двором із тракторного причепа увечері розносили вилами на одинадцять на око однакових купок – стільки було членів ланки. А щоб ніхто не сердився, що комусь на навильник більше чи менше дісталося, вибирали одну «називальницю» і одну «вказувальницю». Першу ставили спиною до вже сформованих куп, а друга підходила то до однієї , то до другої із запитанням «Кому ця купа»?

Чи й могли бути незадоволені від такого чесно придуманого поділу?
Найбільшим святом для більш ніж десяти рільничих ланок у Данині були «обкопини». Це пора, коли останній кагат буряків із поля був вивезений на Носівську цукроварню. Тоді символічно «обкопували» поле до весни й готувалися це гучно відзначити. Наставала пора натрохи розслабитися, дати душі волю. До хати ланкової приносили кожен, що міг: картоплю, качку, курку, соління, солодощі, наливку. Два дні гуляли – з гармонею, піснями, танцями. За неписаним правилом, бригадир, агроном та голова колгоспу мусили обійти всі ті місця святкування «обкопин» – уважити польових трудівниць.

Паша-агроном

На фоні тієї надважкої для дівочих плечей колгоспної панщини була одна світла пора її життя – студентська (заочна). Як передову ланкову, її рекомендували від колгоспу на навчання в Сокиринці. Там, на далекій від Данини Срібнянщині, в одному з маєтків колись чи не найбагатшого на Лівобережній Україні поміщика Галана розміщувався технікум. У ньому готували для села агрономів та зоотехніків. Отож, потрапила незабаром у контору колгоспу, яку в селі називали «білим домом»…

У ставленні до справи і тут вона виділялася своєю осібністю. Для прикладу, коли їй доручили займатися шовківництвом, за два-три добилася того, що данинський колгосп здавав у районі найбільше шовкопрядних коконів.
Яким чином?

Кокони ті були в нашому селі справою підлітків. Десятки мішків із листям шовковиці треба було з сезон нарвати і згодувати ненажерній гусені, щоб вона виросла, дозріла і закрилася в шовковий кокон. Аби заохотити школярів вирощувати в домашніх умовах ті прибуткові кокони, Паша щороку «вибивала» в колгоспі машину, щоб наприкінці літа на один день вивезти кращих здавальників на гарну екскурсію. Екскурсоводом часто просила бути мене, тоді студента журфаку в Києві. Постарілі батьки тих дітей і досі згадують, як світилися їхні очі, коли вони уперше відкрили для себе Київ, Чернігів, дендропарк Тростянець, палац у Качанівці…

Ще до щему в пам’яті – такий епізод.
Нас, двох найменших (із уже покійним братиком Андрушкою), Паша виносила на руках. Тому ми її дуже любили. Тому прагнули зрідка робити їй подарунки. Особливо як довго не бачили на час її сесій. Упродовж чотирьох років зимова сесія в Сокриницях завжди випадала на перед- і післяріздвяну пору. У світлий ранок засівання напередодні старого Нового року, коли в наших кишенях з’являлося несподівано багато цукерок у різних, раніше не бачених, чарівно-принадних обгортках, ми готували сестрі сюрприз: заповнювали для неї цілу півлітрову банку солодощів. То були винагороди подільчивих односельців «від засівання» у їхніх хатах. А що наші солодкі запаси скоро випорожнилися з кишень, Андрушка щодень пропонував порахувати «Пашині цукерки». Після такого рахування на дві цукерки в тій банці меншало. На початку те було непомітно. А тому що сестра довго не їхала, банка міліла. Один рік, за день до приїзду Паші, там залишилося… дві цукерки.
Паша такою щасливою була, коли ми їй виклали той «сюрприз». Аж розплакалася. Але за хвилинку з посмішкою повернула нам. Сказала, що в неї від солодкого «в зуби ходить»…

Паша-артистка

І насамкінець – про Пашу-артистку. Такою вона найбільше знана тепер не лише в Данині, а й у колишньому Лосинівському районі. І такою її могли б знати зі справжньої професійної сцени мільйони вдячних слухачів. Але те, друге, не склалося – через сумні реалії життя типової колгоспної родини.

По кілька разів на рік данинська театрально-хорова трупа під незмінним керівництво тодішнього завсільбібліотекою Анастасія Яловського (була спадкоємцем легендарного Данинського театру старої, знищеної радвладою, «Просвіти) об’їздила з концертами той маленький район. І кругом їх зустрічали зі сльозами і «довго не стихаючими» оплесками. То були рідкісні щасливі миті, коли битком забита в сільбуді до безміри натруджена й згорьована публіка враз підносилася до небес - від божественного співу півтора десятка зодягнених у яскраві національні ноші красивих і юних артистів, прибулих на кузові вантажної машини із стало бездоріжнього села.
Знову оживає емоційна картина перед очима. Холодну пізньоосінню темінь біля нашого двору роздирає сільська полуторка з різноголоссям баяна і співу на кузові. Всі чекають на Пашу. За годину – концерт у райцентрі. Вона, замурзана, щойно прибігла з вечірнього порання своїх телят. Опускає свої довгі темні, як у матері, коси над мискою з холодною водою і пробує зі щойно розбитого сирого яйця зробити «шампунь». Мати голосить, вириваючи з рук той шампунь, і кидає своє категоричне «не пущу, менінгіт заробиш!».

З машини в хату заходять «переговірники» - кілька дівчат і хлопців. Умовляють тітку Гальку змінити своє рішення, бо без Пашиного голосу на сцені буде провал. Обіцяють, що цього разу Пашу посадять із мокрим волоссям у кабіну, до Лосинівки висохне…
Голос у Паші – направду від Бога. Про це знали і в Чернігові, і в Києві, куди не раз їздила виступати як переможець сільських оглядів художньої самодіяльності.

Раз до нашої хати в супроводі представника сільради зайшли два поважні чоловіки «з города». Представилися, що з Києва, з хору Верьовки. Ім’я Григорія Верьовки в селі всі знали – від родом із сусідньої Лосинівки і той знаменитий на увесь світ український академічний народний хор свого часу засновував. Переконували матір, що то на добро буде для її доньки, коли вона приїде до Києва. Можна лише уявити, з яких сцен і в яких країнах могли б чути спів юної, красивої, талановитої Паші Мозгової з Данини.
Та мати не пустила…

***
…Рік тому виконав давню обіцянку Паші – звозити її в Сокриниці. У мандрівці шляхами її молодості пробули два повні дні – з ночівлею в готелі з незвичною для тих країв назвою «Срібне-сіті». Побували не лише в Слкриниця, а й у Густині, Прилуках, Ніжині. Також у Дігтярях, де пізніше вчилися на «механізатора широкого профілю» наші брати Іван та Андрій. Давно не бачив сестру такою бадьорою, світловипромінюваною. Сказала, що після такої поїздки і «вмирати не страшно»…

Передова телятниця, ланкова, агроном вічно відсталого данинського колгоспу «Дружба», пізніше – «Жовтнева революція» Парасковія Мозгова (Кошма) від народження в голодному 1947 року мешкає в Данині. Ненависна колгоспна панщина зі світанку до ночі упродовж більш ніж 40 літ висмоктала з неї всі сили, забрала здоров’я, зруйнувала надії. Вона ніколи не була в санаторії, не купалася в морі, не бачила як живуть пенсіонери за кордоном. Розмір її пенсії нині, після чергового «підвищення», - близько 2000 гривень. Майже така ж і в її чоловіка Миколи, колишнього беззмінного колгоспного шофера. Село поступово вмирає. Колись переповнену школу, де вчилося понад 700 дітей, закрили кілка років тому.
Одна з мільйонів українських доль, у типовому українському селі…

Микола ТИМОШИК

На групових світлинах: ланка із Шинкової (Паша третя справа); Хор із Данини (Паша другий ряд зліва)



Теги:Микола Тимошик, українське село, Данина


Читайте також






Коментарі (0)
avatar