...Я ще не знаю, що це зоветься щастям

* * *
Так холодно, що аж слова в мені мовчать,
Що аж тікають врозтіч найтепліші рими.
Метелики уже давно в личинках сплять,
І поспішають дні – невтомні пілігрими.

Так холодно, що аж скидає листя сад,
Наш добрий сад з щасливими очима.
Ти щось мені говориш невпопад,
І тихо гасне вечір в тебе за плечима.

Чатує місяць, як невтомний срібний гном,
І тишу, й мить оцю завдовжки з вічність.
Спинилась осінь під розчиненим вікном
І заглядає аркушам в незаймані обличчя.

Колись цей день змаліє, зникне, промине,
Зоставивши у серці таїну причастя.
Так холодно, і ти за плечі обійняв мене.
Я ще не знаю, що це зветься щастям...

Валентина МЕРКУЛОВА