Руда кицька осені

Знайшла запис про довоєнну осінь. І кілька світлин...

Сьогодні стояла під кленом неподалік Будинку радіо і намагалася зловити мить, коли в повітрі шалено кружляє золота хуртовина. Найбільше хотілося зафіксувати яскраво-жовтий лист, що плавно опускається. Але нічого не виходило, а уїдлива зараза - внутрішній голос - єхидно коментувала: "недоліт", "переліт", "мазиииило"... Ну і гаразд, - вирішила, - значить Осінь ще не написала мені найважливіше повідомлення і нічого ловити. Воно буде, але пізніше)) Ці написані сонячними променями записки таять у собі так багато невисловлених думок і недодивлених снів. Ай, Осене, ти мені тільки надіишли мій листок, я сама його заповню мріями і забаганками. Навіть якщо вони не збудуться, зі мною залишиться радість, яка була під час очікування. Пообіцяй мені, Осене, - і я повірю... (Шурхіт листя і тріумфуюче "трам-пам-пам!" у ринві)))

...А може Осінь - руда кицька, що губить яскраві фарби, перетворюючись у білу Зиму? Напевне так і є, адже сніжинки - теж зашифровані послання Всесвіту. Але читати їх уміють тільки немовлята, які ще не знають дорослої грамоти. І не вміють сказати: "Мамо, ну що за маячня у тебе в голові? Стань, нарешті, дорослою!"))))

Євдокія ТЮТЮННИК