реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Історія з географією

Сидимо під горіхом, вслухаючись у шемрання потічка після дощу. Його намагається перебити радіо з двору сусідки, нескінченний марафон новин із фронтів.

«І що ти на все це скажеш?» – питає Федорцьо.
«Не знаю, що казати», – кажу я.

«Це саме я вчора племінника запитав. Він учителює в Мукачеві, історик. “Що це таке відбувається, Васю?” – “Історія, вуйку, нова стара історія… Вони сімдесят п’ять воєн провели. Кожні сім років воюють. Не годні без війни. А ми їхні перші сусіди…” Так просто пояснив… Не життя, а історія».

За хвилину Федорцьо озивається знову:
«Вчора онук телефонував із-під Бахмута. Каже: “Вночі кладемо міни, а вдень прибираємо. Вночі вони наступають, а вдень – ми. Позавчора село було під нами, вчора – їхнє, а сьогодні знову наше. В командира мапа геть покроєна…” Слухаю онука, а сам собі думаю: не життя, а географія».

Я мовчки згоджуюся. А Федорцьо далі править:
«А отсе позираю: правнук ліпить із пластиліну якісь цурпалочки і складає до скриньки. “Що це ти робиш, Петрику?” – “Патрони”, – відповідає серйозним тоном. “Молодець, – кажу. – Це те, що нам треба. А не дурна бабина фасоля, яку вона примушує всіх теребити…” Не життя, а суцільний фронт…»
Я мовчки всміхаюся.

«Або церкву нашу взяти… Ти знаєш, народу війна в наші краї нагнала повно. І по людях живуть, і в школі, і в санаторії. Декотрі приходять до храму. Хто як… Підмітаю дворище і бачу, як крізь браму заглядають дві дівоньки, курять пластикові цигарки. “Заходьте, – кажу, – тепер, хоч і немає Служби, посидите в холодку, запалите свічечку на потребу”. – “Ми, дідусю, не від цього. Ми агностики”. – “Хто ви, діагностики?” – “Ні, агностики”. – “А що се таке?” – “Ну, трішки віримо в Бога, трішки ні…” – “Се нічого, – кажу, – головне, що Він вірить у вас…” А іншим разом примічаю коло храму чорненького чоловічка. Мнеться, нарешті зайшов у двір. “Проходь, – кажу, – всередину, не ганьбися, зараз отець Миколай почне правити вечірню”. – “Я… як би вам сказати… мусульманин… Як же я зайду?” – “Так, як і всі. Двері широкі”. Бачу, роззувається. “Це ти даремно, – кажу, – у нас тут килимів немає”. – “Я так звик до молитви приступати”, – пояснює. “Ну що ж, якщо Бог тебе впізнає босим, то будь ласка. А за дорогі черевики не переживай, ніхто не забере…” Потім я краєм ока із захристії поглядав у його бік. Цілу службу на колінах простояв, затуливши руками лице. І коли співали єктенію, “щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву, і нужди”, здалося, що між пальців його заблищали сльози… Ех, не життя, а божественна комедія, як той казав…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Із нової книги "Федорцьо, приятель сердечний".



Теги:широка війна, Мирослав Дочинець


Читайте також






Коментарі (0)
avatar