Історія з географією
Сидимо під горіхом, вслухаючись у шемрання потічка після дощу. Його намагається перебити радіо з двору сусідки, нескінченний марафон новин.
«І що ти на все це скажеш?» – питає Федорцьо.
«Не знаю, що казати», – кажу я.
«Це саме я вчора племінника запитав. Він учителює в Мукачеві, історик. «Що це таке відбувається, Юрку?» – «Історія, вуйку, нова стара історія… Вони сімдесят п’ять воєн провели. Кожні сім років воюють. Не годні без війни. А ми їхні перші сусіди…» Так просто пояснив… Не життя, а історія».
За хвилину Федорцьо озивається знову:
«Вчора син телефонував із-під Бахмута. Каже: «Вночі кладемо міни, а вдень прибираємо. Вночі вони наступають, а вдень ми. Позавчора село було під нами, вчора – їхнє, а сьогодні знову наше. В командира мапа геть покроєна…» Слухаю сина, а сам собі думаю: не життя, а географія.
Я мовчки згоджуюся. А Федорцьо далі править:
«А отсе позираю – онук ліпить із пластиліну якісь цурпалочки і складає до скриньки. «Що це ти робиш, Русланчику?» – «Патрони», – відповідає серйозним тоном. «Молодець, – кажу. – Це те, що нам треба. А не дурна бабина пасоля, яку вона примушує всіх теребити…» Не життя, а суцільний фронт…»
Я мовчки всміхаюся.
«Або церкву нашу взяти… Ти знаєш, я там за паламаря. А народу війна в наші краї нагнала повно. І по людях живуть, і в школі, і в санторії. Декотрі приходть до храму. Хто як… Підмітаю дворище і бачу, як крізь браму заглядають дві дівоньки, курять пластикові цигарки. «Заходьте, – кажу, – тепер, хоч і нема Служби, посидите в холодку, запалите свічечку на потребу». – «Ми, дідусю, не від цього. Ми агностики». – «Хто ви, діагностики?» – «Ні, агностики». – «А що це таке?» – «Ну, трішки віримо в Бога, трішки ні…» – «Це нічого, – кажу, – головне, що Він вірить у вас…» А іншим разом примічаю коло храму чорненького чоловічка. Мнеться, нарешті зайшов у двір. «Проходь, – кажу, – всередину, зараз отець Миколай почне правити вечірню». – «Я…як би вам сказати… мусульманин… Як же я зайду?» – «Так, як і всі. Двері широкі». Бачу, роззувається. «Це ти даремно, – кажу, – у нас тут килимів немає». – «Я так звик до молитви приступати», – пояснює. «Ну що ж, якщо Бог тебе впізнає босим, то будь ласка. А за дорогі черевики не переживай, ніхто не забере…» Потім я краєм ока із захристії поглядав у його бік. Цілу службу на колінах простояв, затуливши руками лице. І коли співали єктенію, «щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву, і нужди», здалося, що між пальців його заблищали сльози… Ех, не життя, а божественна комедія, як той казав…»
"Чарунки днів".
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
«І що ти на все це скажеш?» – питає Федорцьо.
«Не знаю, що казати», – кажу я.
«Це саме я вчора племінника запитав. Він учителює в Мукачеві, історик. «Що це таке відбувається, Юрку?» – «Історія, вуйку, нова стара історія… Вони сімдесят п’ять воєн провели. Кожні сім років воюють. Не годні без війни. А ми їхні перші сусіди…» Так просто пояснив… Не життя, а історія».
За хвилину Федорцьо озивається знову:
«Вчора син телефонував із-під Бахмута. Каже: «Вночі кладемо міни, а вдень прибираємо. Вночі вони наступають, а вдень ми. Позавчора село було під нами, вчора – їхнє, а сьогодні знову наше. В командира мапа геть покроєна…» Слухаю сина, а сам собі думаю: не життя, а географія.
Я мовчки згоджуюся. А Федорцьо далі править:
«А отсе позираю – онук ліпить із пластиліну якісь цурпалочки і складає до скриньки. «Що це ти робиш, Русланчику?» – «Патрони», – відповідає серйозним тоном. «Молодець, – кажу. – Це те, що нам треба. А не дурна бабина пасоля, яку вона примушує всіх теребити…» Не життя, а суцільний фронт…»
Я мовчки всміхаюся.
«Або церкву нашу взяти… Ти знаєш, я там за паламаря. А народу війна в наші краї нагнала повно. І по людях живуть, і в школі, і в санторії. Декотрі приходть до храму. Хто як… Підмітаю дворище і бачу, як крізь браму заглядають дві дівоньки, курять пластикові цигарки. «Заходьте, – кажу, – тепер, хоч і нема Служби, посидите в холодку, запалите свічечку на потребу». – «Ми, дідусю, не від цього. Ми агностики». – «Хто ви, діагностики?» – «Ні, агностики». – «А що це таке?» – «Ну, трішки віримо в Бога, трішки ні…» – «Це нічого, – кажу, – головне, що Він вірить у вас…» А іншим разом примічаю коло храму чорненького чоловічка. Мнеться, нарешті зайшов у двір. «Проходь, – кажу, – всередину, зараз отець Миколай почне правити вечірню». – «Я…як би вам сказати… мусульманин… Як же я зайду?» – «Так, як і всі. Двері широкі». Бачу, роззувається. «Це ти даремно, – кажу, – у нас тут килимів немає». – «Я так звик до молитви приступати», – пояснює. «Ну що ж, якщо Бог тебе впізнає босим, то будь ласка. А за дорогі черевики не переживай, ніхто не забере…» Потім я краєм ока із захристії поглядав у його бік. Цілу службу на колінах простояв, затуливши руками лице. І коли співали єктенію, «щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву, і нужди», здалося, що між пальців його заблищали сльози… Ех, не життя, а божественна комедія, як той казав…»
"Чарунки днів".
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |