Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Інтелігенти - патріоти та "інтелігенти" - прислужники за національно - кастрованої влади
08-Сер-20 841 0.0 0
До 80-ліття пам’яти Софії Русової

Нинішній рік мав би пройти в Україні під знаком Софії Русової – дивовижної української патріотки, в якої не було жодної краплини української крови (батько – швед, мати – француженка). На недавно минулий лютий припадала кругла дата її пам’яти - 80-ліття від дня упокоєння (на вимушеній еміграції в Празі). А в лютому наступного року – також знакова дата: 165 років від дня її народження (в чернігівській Олешні).

Втім, про цю направду Велику Українку ні в цьому лютому, ні в наступні місяці в українському інформаційному просторі годі шукати будь-якого інформативного матеріалу. Для більшости національно кастрованих керівників загальноукраїнських ЗМІ такі публікації уже давно позначені ними ж самими вигаданим і принизливим для українців тавром - «неформат». Іншими словами - не витребуваної, не цікавої загалові так званої шароварно-малоросійської теми.

Уже майже три десятиліття в Україні ведеться справжня боротьба за гідне пошанування цієї особистости. Боротьба ця вже не прихована. І, на жаль, не рівна - між жменькою справжніх інтелігентів-патріотів (їх упродовж усього цього часу невідступно збирає щороку в Олешні відома журналістка і громадська діячка з Києва Галина Дацюк) та невігласами від влади й ревними її прислужниками з немалого гурту також нібито нашої, так званої бюджетної, інтелігенції - стабільно залежної від влади, нею сформованої й контрольованої і їй прислуговуваній.

У рідній Софії Олешні на очах гине пам’ятка архітектури – маєток родини Ліндфорсів-Русових. Радянські правителі багато літ успішно використовували її під дільничну лікарню, а незалежній Україні ні лікарня, ні пам’ять про цю знамениту родину виявилися непотрібними. Забута, зневажена і владою, і міносвітою єдина сільська школа в Україні, що носить її ім’я, - також в Олешні. На недавнє 25-річчя цієї події – жодного привітання, жодного подарунку від влади. Ні районної, ні обласної, не кажучи вже про київську. Рішення про присвоєння цього імени також було вирване з рук цієї ж влади із боєм.

Добре зорганізований осередок «русского міра» в головній книгозбірні Чернігова – обласній універсальній науковій бібліотеці - не чує багаторічних домагань передової громадськости області й України присвоїти їй ім’я Русової. Софія, разом зі своїм чоловіком Олександром, створювала цю книгозбірню ще понад 140 літ тому. Однак вона й досі носить ім’я ментально проросійського В. Короленка, який жодного дня не був у цьому місті й жодного стосунку до цього краю не має. Втім, він ідеологічно дуже близький і керівництву бібліотеки, і владі області. «Свого Каралєнка не здамо!», - із затятою впертістю послідовно вторять там. У бібліотеці можна й сьогодні почути пущену ворогами українства і підтримувану збільшовиченими «інтелігентами» побрехеньку: Русова, мовляв, втекла на ситий захід і там безбідно професорувала…
Кричуще невігластво чи свідома омана малопосвячених?

«Научіть, як протестувати»

В заголовку - витинка одного із листів Софії Русової. Написаний 1933 року в Празі, де за сприяння тодішнього президента Чехо-Словачини Томи Масарика в роки між двома світовими війнами знайшла тимчасовий прихисток значна частина української політичної еміграції. Адресований Українському пресовому бюро в Лондоні, яке, упродовж майже десяти передвоєнних років виконувало, замість державного посольства, місію авторитетної в чужинському світі громадської інституції бездержавних українців. Створив це бюро коштом свого багатого американського тестя колишній утікач із Галичини Яків Макогін, а допомагав йому у втіленні ідеї розв’язання «українського питання» на найвищих щаблях влади могутніх країн західного демократії Володимир Кисілевський.
Згаданий лист, як і низку інших, авторові цих рядків пощастило відшукати в одному з лондонських архівів під час недавнього наукового стажування у Великій Британії. У кожному з них відчувається крик душі української патріотки.

Найперший – про найстрашніший злочин московсько-більшовицької влади проти українців: голодомор 1932-1933 років: «Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей – може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі. Я таку саму послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед «успіхами» Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР - М. Т.), що не знаю вже, куди йти».

Йдеться про створений воістину кров’ю серця Софії Русової Меморандум до чесних людей світу, що мав назву «Заклик на запомогу українських дітей». Саме цей документ з докладним коментарем у листі вона відправила до Лондона докторові Кисілевському з проханням будь що опублікувати в англійські пресі, внести на трибуну британського парламенту, зробити все, щоб зупинити масштаби небувалої в світі трагедії українців.
Наведу ще короткі витяги з листів до Лондона цієї, за словами працівників чернігівської бібліотеки ім. Короленка, «буржуазної націоналістки» на «ситому» Заході.

«… Чи не можна було б увести справу в Парламент Лондонський? Це єдина інституція, до якої українки могли б звернутися».
«Чули, що робиться в Галичині? Союз Українок, який має тисячі членів, закрили. Научіть, як протестувати».
«Допоможіть знайти багатих меценатів чи організувати збірку серед самих емігрантів для придбання або зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі».
«Чи не можете пошукати серед шановних лондонських «леді» таких, хто зголосився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок - літ 15-16-ти? Дівчата хворі, виснажені, без батьків, потребують бодай нормального харчування. Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це».

«Ми маємо вам скласти детальний меморандум. Напишіть, що маємо зробити і що мусимо робити».

Аналізові досі невідомих листів, як також обставин, за яких Софія Русова після неодноразових тюремних ув’язнень та реальних загроз бути знищеною більшовицькою владою опинилася, вже як професорка Кам’янець-Подільського державного українського університету, в складі екзильного уряду УНР на «ситому» Заході, була присвячена моя стаття «Простіть невігластво земляків, професорко Русова». Опублікована в «Слові Просвіти» за 29 березня 2018 року, вона закінчувалася адресованими офіційній владі Чернігова та керівництву обласної універсальної бібліотеки ім. О. Короленка запитаннями.

З новими аргументами й фактами гострота цієї проблематики була посилена в іншій моїй статті «Бюджетна інтелігенція, вихована колоніальною владою» («Слово Просвіти» від 9 серпня 2018 року).
Є потреба ще раз нагадати ці питання дворічної давности, оскільки далі йтиметься про отриману на них відповідь від Чернігівської ОДА.
- Чи відомі їм такі факти про свою землячку?
- Чи пробували порівняти вагу зробленого в українське державотворення Русової і Короленка?
- Як співвіднести такі два незбагненні явища: висока ціна, яку платила Софія Русова за свою українську любов, і фактична зневага до цієї особистості теперішніх провідників культури краю?
- Чому перезріле питання про перейменування бібліотеки прямо в штики приймає її керівництво, посилаючись на колектив?

Замість відповіді по суті - словесне крючкотворство

Знаючи, що нинішня влада вже давно не відповідає на критичні виступи якісної преси, як і не приймає на особисті прохання окремих відчайдухів із подібними, надіслав рекомендованого листа на адресу чергового нового голови ОДА, додавши до конверта примірники «Слова Просвіти» з розлогими статтями на захист Русової.
Спонукану в такий спосіб відповідь отримав. Але є вона такою, що потребувала б окремої публікації. І йшлося б у ній про живуче явище владного крючкотворства та окозамилювання, про бездушність і байдужість, не бажання вникнути в суть справи і кричущу безграмотність чиновників, яких утримуємо зі своїх податків. Лист підписаний директором департаменту культури, туризму, національностей та релігій О. Левочко. Але, за браком місця, тут - лиш кілька коротких тез.

1. Маємо чергову бюрократичну відписку: на жодне із поставлених у газеті запитань тут – жодного слова.
2. Відписка складено вкрай безграмотно. Її, після виведення з принтера, таки не вичитували - ні виконавець, ні підписант, ні, звісно, керівництво ОДА. Прізвище заявника переплутане - з Тимошика я став Тимошником. Адреса отримувача на конверті також із помилкою - київському відділенню пошти довелося самому виправляти її на правдиву (з багаторічного досвіду журналіста обласної газети за радянщини знаю, що за таке нехлюйське ставлення до виконання службових обов’язків тоді знімали з роботи).
3. Окремий абзац у цій офіційній відповіді присвячений захисту Людмили Студьонової, цитую: «знаного краєзнавця, заслуженого працівника культури України», яка «завжди в своїх публікаціях висловлює власну неупереджену думку».

Для непосвяченого в тему читача уточню: товаришка Студьонова - це саме та з головних палких захисниць безглуздого увічнення в назві цього важливого просвітницького осередку краю накинутого окупаційною російською владою ще 1922 року імені Короленка. Це вона після виходу «Слова Просвіти» написала «Відкритого листа професорові Тимошику», який оприлюднило головне інформаційне мереежеве видання области «Хвиля Десни». І форма звернення, і змістові акценти, і менторська тональність «відкритого» дуже нагадують стиль публічного спілкування з недавніх радянських часів, в основі якого – такий собі ленінський принцип на кшталт «хтось - розумний, а хтось - дурень».

У владних коридорах місця для української правди все ще немає

Варто привернути увагу читача на ту частину відповіді офіційного Чернігова на моє письмове звернення, де наведена низка штампів та звичайнісінького словесного крючкотворства: «перейменування проводяться лише після проведення громадського обговорення», «перейменування - лише за згодою трудового колективу», «збори колективу бібліотеки стосовно перейменування не проводилися, оскільки перейменування колектив не ініціював».
Нема що коментувати, оскільки все видно, як на долоні.

Висновків три.

Перший. Ідею заслуженої працівниці культури України Л. Студьонової будь що не здавати російськомислячого і проросійськи налаштованого Короленка на догоду «національно стурбованим» підтримує багатолітня директорка цієї бібліотеки Інна Аліференко. Посилання на думку всього трудового колективу тут фарисейське. Не раз буваючи в цій бібліотеці (сюди свого часу подарував численний книжковий фонд із особистої бібліотеки), можу з певністю ствердити: думки його з цього питання ніхто й не запитував. Отож, виходить, що доля задавненого питання з повернення імені Софії Русової в історію головної бібліотеки области залежить, судячи з відповіді ОДА, не від тамтешньої влади, не від небайдужої частини громадськости, а від волі цих двох провідних «заслужених» осіб чернігівського культурного фронту з ментальністю велико- або малороса.

Другий. Очищення засміченої кількастолітньою російсько-радянською пропагандою національної пам'яти мешканців придеснянського краю, не бажання розставатися в гуманітарній проблематиці з «русскім міром», який тепер приніс в Україну війну, не був і не є сьогодні в пріоритеті чернігівської влади.

Упродовж останніх років ця влада, в особі багатолітньої заступниці з гуманітарної політики ОДА, Наталії Романової та її команди, вміло замаскувала свою відверту відстороненість від цього створенням нею ж самою різних дорадчих комісій при ОДА (з перейменувань, з місцевих премій, з розподілу бюджетних коштів на придбання книг для бібліотек області, видання краєзнавчої літератури тощо). До складу таких комісій, як відомо, потрапляють, після ретельного пересіювання чиновниками, лише слухняні й не сильно стурбовані в національному питанні інтелігенти-бюджетники з числа місцевих учених, журналістів, культосвітніх працівників, письменників. Звісно, що такі є першими в майбутніх списках на офіційно «заслужених», «народних», «орденоносних» у краї. А це – не лише владне визнання, а й грошові винагороди, доданок до майбутніх пенсій. То навіщо таким псувати стосунки з місцевою владою, в якої вони «на гачку», через якусь там Русову?

Третій. Наділені владою чиновники-високопосадовці не тільки відверто ігнорують будь-які ініціативи з низів, які стосуються, скажімо, очищення інформаційного простору від знахабнілого «русского міра» і ствердження натомість українського в Україні, а й у викличний спосіб не бажають зустрічатися з будь-ким із представників ініціативних груп, посилаючись на свою зайнятість. Одним словом, просто плюють на громадську думку.
У цьому сам пересвідчився, коли пробував записатися на прийом до заступниці голови Чернігівської облдержадміністрації все тієї ж «непотоплюваної» Романової (за різних голів ОДА, які затверджуються указом Президента, вона незмінно залишається куратором «культурного фронту» краю). Мав конкретні й гостро актуальні пропозиції щодо розв’язання проблеми духовної деградації села, повернення йому Правди, яку селяни й досі не знають. Була й нагода – вихід у світ мого двотомника «Село», який просто хотів подарувати високій чиновниці, щоб бодай прочитала. У цьому ж контексті мав намір з’ясувати і позицію влади щодо русофіла Короленка на прапорі головної бібліотеки краю.

Що з того вийшло? Судіть самі, шановний читачу.
Подзвонив з Києва до приймальні пані Романової. Секретарка протримала на проводі кілька хвилин, двічі почергово ще щось уточнювала про те, хто я і чого хочу. Потім попросила мій мобільний телефон, пояснивши, що тепер не може мене зв’язати - начальниця зайнята. Через кілька хвилин та ж секретарка зателефонувала, пояснивши, що заступник голови ОДА таки «не зможе прийняти із цих моїх питань» і порекомендувала звернутися до… фахівця ОДА зі зв’язків з громадськістю.

Спочатку здалося, що нічого не змінилося в роботі бюрократичного державницького апарату. Аж тут, згадавши свій 40-річний досвід журналіста-практика, подумав: та ні, змінилося, На жаль, у гірший бік.
За радянської пори, яку ми, журналісти, так полюбляємо критикувати (і є за що), жоден чиновник не відважився б так "відфутболити" журналіста - ні з районної, ні з обласної газети, ні, тим більше, з Києва.
Чи стали ці чиновники більше зайняті, чи мають вони якісь кращі успіхи в розбудові України? - питання риторичні. Однозначним тут є одне: такі стали менше вихованими, менше начитаними, менше інтелігентними, менше патріотичними. Чергові гучні скандали з висловлюваннями й поведінкою чолових осіб із правлячої партії «зелених» засвідчують, які недовчені й елементарно невиховані невігласи, ментально убогі дилетанти, а то й явні україноненависники опинилися біля владного корита. Найгіркіше те, що захмарні заробітні плати тих «державників» беруться з кишень простого люду. І цей, здебільше зневірений, простий люд навіть і не задумується, що чиновник повинен ревно служити громаді, а не начальствувати над нею.
Якщо до «слуги народу» такого штибу, як заступниця голови ОДА Романова, не може потрапити на прийом, навіть через попередній запис, журналіст, професор із Києва то що вже говорити, скажімо, про селянина чи мешканця містечка?! Певний, що до розкішних начальницьких кабінетів тієї ОДА таких не пропустять. Там же віддавна стоять охоронці. Вони мали б охороняти простий люд на вулицях від знахабнілих бандитів. Але охороняють начальників від тих, хто, за головним законом країни, є носієм цієї влади.
Таким чином, коло в пошуку істини й відстоюванні правди вміло замкнула сама, віддавна зденаціоналізована, влада.
Так було, і так, на жаль, є тепер. І не лише в Чернігові.

Офіційно дозволена шароварщина як явище сучасного державотворення

Статтю дворічної давности на тему «Короленко й Русова в контексті національної пам’яти українців» я закінчував такою думкою: незвичним є те, що захищати Короленка в Чернігові стали не обивателі, яким, зрештою, все одно з тими іменами чи перейменуваннями, а… працівники головної бібліотеки краю з її керівництвом на чолі; отож, нібито інтелігенція, нібито еліта нації.

Чому?
Вродженій для українства делікатности, чемности, терпеливости таки находить край. Сьогодні є гостра потреба ставити цю проблему в середовищі небайдужої громади. Питання руба:
- що більше в такій позиції – невігластва, політичної заангажованости, браку знань чи елементарної продажности, бездумного нехтування чину українського інтелігента-патріота?
- як бути далі з консерватизмом, а то й неприхованою антиукраїнськістю значної частини нашої пригодовуваної владою бюджетної «інтелігенції»?
Відповіді на них читач легко знайде в долі ось цих ініціатив.
Народилися вони більше двох років на установчих зборах громадської організації «Асоціація освітян імені Софії Русової», що проводилися на базі Ріпкинської гімназії ім. Софії Русової. З приємністю й надією брав участь в установчих зборах асоціації та розробленні програми діяльности.
Плани вимальовувалися конкретні і вкрай важливі натепер. Йшлося про втілення ідей Русової з навчання і виховання вільних дітей нової України – мислячих, самодостатніх, патріотичних, позбавлених рабської психології і вкоріненого «старшим братом» в свідомості не одного покоління українців комплексу другосортности хохла-малороса.
На заваді стояли задавнені проблеми, які асоціація, незважаючи на безперспективність їх розв’язання, все ж чітко окреслила й публічно оприлюднила, в тім числі й через низку моїх публікацій. Ось найгостріші, адресовані центральній владі:
- наспіх продумані, необґрунтовані й неефективні експерименти із шкільною освітою;
- ніким не пояснюване нахабне витруювання розпочатого так здаваним табачинківським погромом українського, національного в кожній новій концепції української школи;
- зневажливе ігнорування в таких концепціях напрацювань справжніх педагогів із великої літери Григорія Ващенка, Софії Русової, Івана Огієнка, Миколи Ушинського.
Були пропозиції та звернення й до місцевої влади. Стосувалися вони зокрема й імені Короленка в назві бібліотеки.
А далі?

Далі справа не пішла. Вона раптово загальмувалася якоюсь невидимою рукою.
Викладачку Чернігівського університету (за цей час встиг отримати статус національного), яка мала підготувати для друку узагальнену концепцію національного виховання школярів, витіснили з цього вишу.
Піддалися корекції й плани керівництва гімназії в Ріпках, яка мала стати опорною для розгортання реальної, а не декларованої діяльности асоціації. Вислані мною з Києва примірники «Слова Просвіти» із згаданою вище публікацією про Софію Русову не лише не були розвішені на шкільних стендах у доступних для читання місцях чи бодай обговорені із старшокласниками, а й приховані – як, очевидно, «крамольні». Або з тієї причини, щоб не дратувати владу: звісною ж, що місцеві інформатори точно про це її б повідомили.
Відмовилося керівництво гімназії й від такого наперед обумовленого просвітницького заходу, як мультимедіапрезентація в актовій залі міжнародного видавничого проєкту «Запізніле вороття». В його основі – досі не друкована в Україні спадщина соратника Софії Русової Івана Огієнка та його справжня Голгота на шляху патріота-державника. Із такою презентацією автор цих рядків об’їхав багато обласних і районних центрів України, і скрізь її результати були однакові: у притишеній, завороженій залі творилося диво – малоросійство в багатьох юних головах поступово й ненав’язливо витіснялося усвідомленим українством. Бо йшлося про тексти-легенди, тести-борці і про чин справжнього інтелігента нації, який за всіх житейських обставин залишається самим собою й за жодної влади не міг і не хотів прогинатися перед нею.
Наступні засідання цієї асоціації, на які я тепер перестав їздити, перетворювалися в таке собі фольклорно-етнографічне дійство. Чи не в усіх класах гімназії одягненні в українські строї дітки, під орудою вихователів, малюють, вишивають, займаються іншими народними ремеслами. То показові для комісій майстер-класи під гаслом «Використання педагогічних ідей С. Русової в організації освітнього процесу». Звична і тривіальна форма, на яку так і не накладено вкрай актуальний реальний зміст.
Звісно, що такі заходи владу не дратують. Такі в нас віддавна дозволені…

Повзуча русифікація та денаціоналізація добралася й до села
Сценарій з етнографічним присмаком став уже звичним і для Софіїного Дня, який традиційно відбувається в Олешнянській школі ім. Софії Русової.

Сюди стало приїздять справжні друзі русівської Олешні - з Києва, Прилук, Ніжина. Їхнє коло звичне й незмінне: вчителі, викладачі, дослідники творчости знаної діячки. І ніколи – чиновники, грошовиті фірмачі, керівники освіти бодай низової ланки її розгалуженої вертикалі. Наймаємо у складчину автобуса, готуємо нехитрі подарунки для школи зі своїх скромних заплат і звісно ж, книги.

Останнього разу я прибув до Олешні окремо й задовго до часу офіційної зустрічі. Захотілося побродити цим загубленим серед поліських лісів незвичним українським селом. У ньому, кажуть, можна й тепер відчути дух великої родини Ліндфосів-Русових. Особливо коли відважишся увійти крізь стіни колись знаного на всю губернію, а нині напівзруйнованого маєтку чи пройдешся запущеними алеями спроектованого за англійським взірцем парку. Село віддавна славиться й голубими озерами.
Першим пунктом знайомства стало поштове відділення. Окремий цегляний будинок неподалік головної вулиці, але виглядає так, ніби давно на замку: від шарпання негодами колись побілені стіни – рябі, вікна й двері давно не фарбовані. Про те, що тут – діюче поштове відділення, вказує прикріплена до стіни жовта скринька із синьою емблемою оновленої «Укрпошти». Умить згадався захмарний розмір щомісячної зарплати головного поштаря України, який не піддається здоровому глузду, бо сягає мільйона гривень.
Службовою особою цього дому виявилася сама завідувачка, яка від початку й до кінця розмови уперто спілкувалася зі мною російською й на запитання, чи й із селянами так, відповіла фамільярно і виклично: «Канєшно, я жє нє местная».
Співбесідниця Ірина з українським прізвищем Мозгова виявилася корінною чернігівкою, а на «не брудну» роботу в Олешні влаштувалася тому, що вийшла заміж за місцевого парубка.
З її відповідей на запитання й постала ось така собі типова інформаційна картина сучасного українського села. І я б назвав її моторошною і безпросвітною.
Судіть самі.

На 860 мешканців сюди надходить за передплатою трохи більше ста примірників газет. Журналу – жодного.
Які читацькі смаки в сучасних олешнянців?
Із всеукраїнських видань лише по одному - «Сільських вістей» і «Голосу України»; по 15 – районної газети «Життя Полісся» та обласної «Чернігівський Вісник». Все інше – «Гарт», яку упродовж років редагує відомий український поет Дмитро Іванов. Колись суто українськомовний «Комсомольський гарт» за редакторства лауреата Шевченківської премії Іванова, звісно ж, «на численні прохання трудящих», отримав, після вкорочення в назві комуністичного слова «комсомольський», російськомовний дубляж. І результат такого нібито непомітного чинника русифікації мешканців Принесення не забарився: російськомовний «Гарт» фактично «роздавив» колись монолітних українськомовних читачів. У тій же Олешні на 100 примірників «Гартів» 70 - російською мовою.
Олешня – село сільрадівське, отож, має і власну публічну бібліотеку. Але туди місцева влада вважала за потрібне передплатити через місцеву пошту лише примірник «районки». Ні про «Слово Просвіти», ні про «День», ні про «Літературну Україну» тут не знають.
Схоже на те, що читацькі смаки тут формує лише ось ця російськомовна і російськомисляча невістка села - завідувачка пошти. І що сільраді чи тій же сільській інтелігенції з числа учителів цілковито «фіолетово». Свідченням тому – асортимент періодики, який викладено на окремих столах, поруч із іншим супутнім крамом – миючими засобами, тарілками, туалетним папером, консервами, який раніше можна було придбати щодень у закритих нині «Сільмагах».

Розширення видів діяльности «Укрпощти», як відомо, продиктоване економічною доцільністю. Реалії життя глибинки нині такі, що поштове відділення в селі може бути закрите, якщо в ньому не буде продано товарів на суму, яка покриє і зарплату завпоштою, і «навар» для перерахування «центру».
Якою ж інформаційною продукцією вирішила заробляти «Укрпошті», де головний поштар країни має мільйон гривень платні за місяць, моя небагатослівна і не прихильна до української мови співбесідниця в Олешні?
Здебільше це журнали. Всі – кольорові, друковані на глянцевому папері. Записую назви мовою оригіналу: «Тещины блины», «Бабушкин кампот», «Баба Шура», «Выпечка», «1000 мелочей дачнику», «Торты», «Салаты», «30 рецептов целебных настоек», «Цитрусовые на подоконнике».

Із «серйозних» видань – «Совершенно секретно», «Аргументы и факты в Украине», «Хозин».
Подбали й про найменших. Батьки народжених в Олешні дітлахів можуть, не вибиратися в Ріпки чи Чернігів, а купити в своїй пошті-крамниці дитячі видання. Але які? Це – дєтская газєта «Тридесятое царство», газєта для дошкольніков «Маленькие академики». Є ще «Большой Слон».
Як професіональний журналіст, добре поінформований про зміст сучасних загальнонаціональних Каталогів передплатних видань. Але лише тут, в Олешні, довідався, що в поштових відділеннях України можна купити газети, про існування яких раніше й не підозрював. Як вам, читачу, «45 суток»? Чи не нагадує це відоме всім радянцям «15 суток»? Ще одне відкриття - «Однако, Жизнь». Це жахіття іменується в підзаголовку як познаватєльно-развлєкательная газєта для женщін і мужчін.

І все це чтиво, виявляється, зареєсторване нашим мінюстом. Отже, для поштарки Ірини з Олешні – цілком дозволене і бажане для поширення в українських селах. Давно вже немає в нинішніх загальнодержавних передплатних каталогах «Малятка», «Барвінка», «Зірки». Через нерозважливість держави відправленні в небуття й новітні патріотичні видання «Народна Армія», «Українське військо»…
Дорогою до школи, на додачу до шокуючих уяву вражень від відвідання місцевого поштового відділення, кілька разів зустрічаю головною вулицею Олешні, що веде з Ріпок і Чернігова, виконані в кольорі мовою держави-агресора рекламні щити: «Пансионат «Голубые Озера».

«А братія? Мовчить собі… Може так і треба?»…

… Мій виступ на офіційній зустрічі з приїжджими педагогами в Олешнянській школі на Софіїн День, звісно, випадав із загальної канви фольклорно-етнографічного дійства на сцені маленького актового залу. Сподівався, що «Однако, Жизнь» спонукає багатьох місцевих колег-просвітян протерти рожеві окуляри й подивитися відкритими очима на те, що діється недалеко поза школою і поза такими концертами.
Втім, був заскочений реакцією молодої місцевої вчительки, яка відповідає за позакласну виховну роботу. «Вас неправильно проінформували! - випалила вона. – До того ж, поштарка не наша і ми не маємо на неї ніякого впливу».
Ось так – все просто, як у немеркнучій виставі «За двома зайцями»: ви, Проню Прокопівно, мовляв, «шото одно, а ми – шото другоє».

Видається на те, що ментальність місцевої інтелігенції й досі перебуває в тумані радянщини: влада не хоче, влада зволікає, у владі не ті люди, ми не можемо вплинути на владу. Немає й досі розуміння того, що влада – це ми. Це наша позиція, наша небайдужість, наші конкретні дії. Влада – це чиновники, які ми самі, на своїх умовах, маємо наймати, які живуть нашим коштом.
Не влаштовує завпоштою? - А що заважає виконкому сільради ініціювати її заміну? Це ж компетенція місцевих органів самоврядування, а не олігархічного головного поштаря України.
Голова сільради не такий? - А сільський сход для чого?

***
Колись в українських селах селяни знімали шапки перед двома представниками інтелігенції – Священником і Вчителем. Таким вірили, прислухалися до їхніх думок, радилися. Таких обирали до влади. За такими готові були йти «в огонь і воду».

А тепер у Олешні?
Священик місцевої церкви, яку будував батько Софії Русової (він заповів і поховати себе тут) щоденно молиться зі своїми прихожанами за «владу і військо» московське й поминає за здоров’я… головного московського попа. Учителів лишилася жменька. Та й ті, як і скрізь у селах, з острахом закриття чи скорочення, - зневірені, залякані, роз’єднані, розсварені. Одне слово, без усіляких там принципів.

Де вона тепер, справжня інтелігенція української глибинки?
Та, яка не прогинається, не продається. Яка знає багато і бачить більше. Менталітет і дії якої сформовані не на подачках хронічно не компетентної і не патріотичної влади, а на ідеалах своїх кращих попередників. Несправедливо зневажених, бездумно забутих.

Микола ТИМОШИК





Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Микола Тимошик, Олешня, русифікація, Софія Русова


Читайте також



Коментарі (0)
avatar