"І де межа, куди душа долине?"
ПАВЛО МОВЧАН народився 13 липня у нещсливий для людства 1939-й. На обрії поблискували сполохи Другої світової... А нині - вже Третьої, не доведи, Господи.
О, чого тільки не зазнало це покоління. Та щораз воскресало, щораз знаходило в собі ресурс любові до цього стражденного світу, який усе прагне тебе піймати. А ти не даєшся…
Павле Михайловичу, вітаю! Хай і ця біда, нинішня, минеться, і як найскорше! А вона таки минеться. Та й Ви добре знаєте, як ту біду заговорювати. І як прозирати межу між буттям і небуттям.
Як в одному з Ваших найдивовижніших віршів:
Край тіні власної ти, матінко, сидиш,
покрай життя, покрай своєї долі,
і зеленіє в затінку спориш,
і високо тобі, як на престолі.
І все ти бачиш, все до білоти,
до мого смутку, до рубця на тілі —
все бачиш ти, все чуєш серцем ти,
проламуючи простір скрижанілий…
Проламувати простір - ось мета. Бо інакше цей світ не матиме цілісності - Буття обов'язково включає у себе Небуття. Й відтак немає меж для Поетової душі, вона сама настановлена проти фіксації тих меж…
Синіє обрій, як стіна фортечна…
Так що таке скінченність безконечна?
За колесом ще котиться луна,
за голосом — хуртечна пелена,
за скрипкою — струна, як павутина,
і в подмухах летить дрібна пилина,
і де межа, куди душа долине?
Мовчан-політик, на превеликий жаль, таки добряче застує Мовчана-поета. Поета, який, до речі, має кінематографічну освіту. Одначе з кіно не склалось - з початку 1970-х в Україні вирішили те кіно перетворити на «траву забуття», усі Мовчанові сценарні напрацювання й ідеї було відкинуто. Одначе ж досвід той не пропав, не згинув, обернувшись химерною аудіовізуальною складовою багатьох віршів.
А ще - мислити покадрово.
«Ні часу вже, ні імені не треба,
предосить марнослав’я, метушні…
Безодні колір натікає з неба,
душа співмірна вічній глибині…»
В одній строфі - два кінематографічні плани, змонтовані-злютовані воєдино. Перший більше мовно-публіцистичний, другий - де вмикається колір небесний, який тут же стає знаком глибини, вічної-довічної.
Вірш "Повнота" Павла Мовчана сприймається тепер, в сьогоднішніх реаліях, по-особливому:
Той згуби шукає,
хто Бога не знає.
Від сліз і від слова
в молитвах ранкових
все лихо, як повінь,
поволі зникає.
Хто кривдить убогих,
забувши про Бога,
сумління у того,
як світло, зникає.
Сергій ТРИМБАЧ
О, чого тільки не зазнало це покоління. Та щораз воскресало, щораз знаходило в собі ресурс любові до цього стражденного світу, який усе прагне тебе піймати. А ти не даєшся…
Павле Михайловичу, вітаю! Хай і ця біда, нинішня, минеться, і як найскорше! А вона таки минеться. Та й Ви добре знаєте, як ту біду заговорювати. І як прозирати межу між буттям і небуттям.
Як в одному з Ваших найдивовижніших віршів:
Край тіні власної ти, матінко, сидиш,
покрай життя, покрай своєї долі,
і зеленіє в затінку спориш,
і високо тобі, як на престолі.
І все ти бачиш, все до білоти,
до мого смутку, до рубця на тілі —
все бачиш ти, все чуєш серцем ти,
проламуючи простір скрижанілий…
Проламувати простір - ось мета. Бо інакше цей світ не матиме цілісності - Буття обов'язково включає у себе Небуття. Й відтак немає меж для Поетової душі, вона сама настановлена проти фіксації тих меж…
Синіє обрій, як стіна фортечна…
Так що таке скінченність безконечна?
За колесом ще котиться луна,
за голосом — хуртечна пелена,
за скрипкою — струна, як павутина,
і в подмухах летить дрібна пилина,
і де межа, куди душа долине?
Мовчан-політик, на превеликий жаль, таки добряче застує Мовчана-поета. Поета, який, до речі, має кінематографічну освіту. Одначе з кіно не склалось - з початку 1970-х в Україні вирішили те кіно перетворити на «траву забуття», усі Мовчанові сценарні напрацювання й ідеї було відкинуто. Одначе ж досвід той не пропав, не згинув, обернувшись химерною аудіовізуальною складовою багатьох віршів.
А ще - мислити покадрово.
«Ні часу вже, ні імені не треба,
предосить марнослав’я, метушні…
Безодні колір натікає з неба,
душа співмірна вічній глибині…»
В одній строфі - два кінематографічні плани, змонтовані-злютовані воєдино. Перший більше мовно-публіцистичний, другий - де вмикається колір небесний, який тут же стає знаком глибини, вічної-довічної.
Вірш "Повнота" Павла Мовчана сприймається тепер, в сьогоднішніх реаліях, по-особливому:
Той згуби шукає,
хто Бога не знає.
Від сліз і від слова
в молитвах ранкових
все лихо, як повінь,
поволі зникає.
Хто кривдить убогих,
забувши про Бога,
сумління у того,
як світло, зникає.
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
